Одеська національна публічна бібліотека ім. М. Горького готується до свого 185-річчя, яке відзначатиметься 25 вересня 2014-го.

Цій події «ЧН» присвячує серію публікацій з історії книгозбірні.

Передісторія

Кожне починання має свої витоки. Так сталося, що 2014-й для кількох відомих на континенті бібліотек — ювілейний: сповниться 240 років заснування Державної бібліотеки Речі Посполитої ім. Залуських у Варшаві та 200 років з дня відкриття Російської національної бібліотеки. Між цими подіями, на перший погляд, нема прямого зв’язку, і все ж певним чином вони пов’язані.

Проєвропейська політика Катерини ІІ, якій імпонувала ідея «освіченої монархії», передбачала створення мережі культурно-освітніх та наукових закладів, які поставили б Росію в один ряд з передовими країнами Європи, підняли престиж імператорської влади. В Центрально-Східній Європі одна з перших відомих публічних бібліотек була заснована у Варшаві графами Залуськими в 1747 році, а 1774-го вона отримала статус державної. Після поділу Речі Посполитої, придушення повстання 1794-го і взяття військами О. Суворова польської столиці фонди бібліотеки братів Залуських (гордості культурної Польщі) були експропрійовані і вивезені до Петербурга. Згодом вони склали основу майбутньої Імператорської публічної бібліотеки. Датою заснування останньої вважається 27 травня 1795 року, коли указом Катерини ІІ було затверджено архітектурний проект будівництва публічної книгозбірні в Петербурзі; датою відкриття — 14 січня 1814-го. Саме тоді її фонди стали загальнодоступними. Основна частина фондів бібліотеки Залуських була повернута Польщі через півтора століття, в 1930-х.

Згадані книгозбірні слугували прикладом наслідування для інших міст Російської імперії. У 1832 році відкрилася публічна муніципальна бібліотека Кишинева. В січні 1863-го в Москві — приватна загальнодоступна Чортківська бібліотека, нині Державна публічна історична бібліотека Росії. Міські публічні бібліотеки з’явилися у Києві (1866), Харкові (1886) та інших містах. Отже, Одеська міська публічна бібліотека, що постала трьома десятиліття раніше — 27 квітня 1830 року — друга в Російській імперії і перша в Україні бібліотека, відкрита для загалу. Датою заснування Одеської «публічки» вважається 25 (13 за старим стилем) вересня 1829 року, коли імператор Микола І підписав рескрипт про заснування книгозбірні. На придбання книг, опалення, утримання бібліотекаря та сторожа з міського бюджету щорічно виділялося 3500 рублів.

«Для загального блага»

Потреба суспільства в освічених людях зростала, тож воно й висувало прогресивно мислячих, честолюбних та ініціативних особистостей, готових брати на себе частину відповідальності за стан в гуманітарній справі, виступати перед офіційними колами з власними проектами. В Петербурзі наприкінці XVIII — на початку XIX ст. серед інших такою особою був граф Олександр Строганов — меценат і просвітитель, який вдихнув життя в Імператорську публічну бібліотеку; в Одесі — граф Михайло Воронцов, генерал-губернатор новоросійський і бессарабський, а також наближений до нього Олексій Льовшин, випускник Харківського університету, науковець-сходознавець, редактор «Одесского вестника». Очевидна заслуга останнього полягала в тому, що він спільно з однодумцями, що гуртувалися навколо «Одесского вестника» (поет Туманський, археологи Бларамберг і Стемпковський, природознавці Десмет, Стевен та ін.), висунув ідею відкриття публічної бібліотеки в Одесі, а Воронцова — що підтримав її своїм авторитетом, доніс до центральної влади побажання одеситів і згодом виступив як меценат, заохочуючи щедрими дарунками книг інших іменитих мешканців міста. На цю акцію пристали представники відомих сімейств, переважно із найближчого оточення Воронцова: Є.А. Ланжерон, Л.О. Наришкін, Гординські, барон Іскуль, князь Суворов та багато інших.

Вдаючись до паралелей, слід зазначити, що під кінець правління Олександра І царський двір помітно охолов до такої інституції, як Імператорська публічна бібліотека, втратили свою привабливість урочисті зустрічі на честь дня відкриття «храму просвітництва», який, до речі, фінансувався з бюджету казначейства. Ця тенденція збереглася і за часів Миколи І. За таких умов одесити могли розраховувати, насамперед, на свої сили, розуміння і підтримку громадськості.

Характеризуючи стрімкий розвиток духовної культури Одеси, Михайло Попруженко, автор історичного нарису «Одесская городская публичная библиотека. 1830—1910» та її незмінний директор (1896—1920), пояснював це тим, що «в Одесу задля вигоди торгівлі у перші ж роки її існування прибуло дуже багато іноземців, які принесли сюди широкі погляди на просвітництво, а також і бажання не позбавляти себе того, до чого вони звикли у себе на батьківщині». Великий потік іноземної літератури через порт змусив уряд уже в 1796 році запровадити цензуру. Не дивно, що в місті була велика кількість приватних бібліотек, кілька книгарень, а при різних клубах — «кабінети для читання». Першу згадку про таку «міську бібліотеку» знаходимо у графа Рошешуара, який був на службі у герцога де Ришельє з 1805 по 1812 роки. Подібні читальні з приватної ініціативи діяли й на момент існування публічної бібліотеки. Так, відомий краєзнавець Доротея Атлас, посилаючись на «Одесский вестник» за 1845-й (№ 59), згадує про «новую русскую библиотеку» Золотова і Тотті.

Слід віддати належне дипломатичному і виваженому Льовшину, який задля успіху справи підніс проект своїх однодумців і майбутнє пожертвування так, ніби цей задум потенційно виходить від генерал-губернатора. У своїй доповідній записці він також переконував, що на даному етапі місто має достатньо засобів для здійснення такої ініціативи. «Я употребил бы во зло снисходительное внимание Вашего Сиятельства и даже оскорбил бы особу Вашу, если стал бы доказывать перед Вами пользу учреждения публичной библиотеки, — читаємо у зверненні Олексія Льовшина. — ...Если мысль сия заслуживает одобрения Вашего сиятельства, то позвольте употребить составленный газетой капитал в сумме 15 тыс. рублей на покупку книг, кои составят основание здешней городской библиотеки. Полагать должно, что частные приношения деньгами и книгами доставят значительные средства к достижению желанной цели. Щедрость и любовь к просвещению Ваши послужат первым примером. Подражая оному, и я буду просить общество городское принять от меня приношение книгами». Льовшин, зокрема, подарував бібліотеці твори стародавніх істориків і географів, які писали про Причорномор’я.

Таким чином, заснуванню публічної бібліотеки одесити зобов’язані насамперед власним ресурсам, а також авторитету М.С. Воронцова при дворі. Граф Воронцов був призначений в Одесу на посаду генерал-губернатора, а службовець закордонного міністерства Льовшин приїхав сюди з Петербурга у свиті останнього як його секретар. Не зайве нагадати, що вже за рік після здійснення цього почину О.І. Льовшина буде призначено градоначальником Одеси (1831—1837). Йому тоді сповнилося 36 років.

Щоб підкреслити роль Олексія Льовшина у справі просвітительства, дозволю собі невеличкий відступ. У своїй першій книзі — «Письмах из Малороссии» (1816) — цей вчений муж у дусі ідей Ґердера пророчив велике майбутнє українській мові і її носіям, які у майбутньому будуть «змагатися з найбільш освіченими народами Європи». Саме Льовшину значною мірою зобов’язаний своєю стрімкою кар’єрою молодий історик Аполлон Скальковський, якого градоначальник підтримав у написанні історії Одеси. Цікаво, що цей стислий ви­клад мав назву «Первое тридцатилетие города Одессы (1793—1823), первая история города», у якому помітне місце відводилося українському фактору, ролі козацтва в освоєнні краю. Зауважте, початок міста береться не від 1794-го, а роком раніше, коли назва «Одеса» ще не була затверджена офіційно.

Відоме висловлювання Михайла Воронцова, що заможні люди повинні ділитися своїм багатством, інакше вони можуть викликати ненависть у сучасників. Меценатство було нормою поведінки, способом досягнення відносної гармонії й умовою поступального розвитку суспільства. Як мовилося вище, Одеській публічній бібліотеці граф М.С. Воронцов подарував зібрання французьких класиків із власної книгозбірні з маєтку Мошни, що на Черкащині, у тому числі видання Фірмена Дідо. Пізніше граф Воронцов неодноразово робив пожертви на придбання нових видань для книгозбірні. Говорячи про роль певних осіб у заснуванні Одеської публічної бібліотеки, варто підкреслити, що в деяких публікаціях, наприклад, М.Н. Мурзакевича, роль графа Воронцова дещо перебільшена, що пояснюється існуючим етикетом і негласним правилом приписувати першість у всьому особі, вищій за чином.

Як відомо, відкриття «публічки» відбулося лише наступного року через епідемію чуми, яка охопила Одесу наприкінці 1829-го. Для книгосховища було виділено дві кімнати на Приморському бульварі в «доме присутственных мест». Надалі своє місце розташування бібліотека змінюватиме неодноразово, аж до 1883-го, коли з музеєм старожитностей отримала в спільне користування споруду, зведену за проектом Ф. Гонсіоровського (нині Археологічний музей). А 1907 року вона отримає спеціально зведену будівлю на вулиці Херсонській (нині — Пастера).

Задля справедливості слід відзначити, що держава брала певну участь у житті бібліотеки. В існуючій політичній системі російського самодержавства Одеська міська публічна бібліотека перебувала у віданні Міністерства внутрішніх справ, а з 1837-го — Міністерства народної освіти, якими призначався бібліотекар, тобто у віданні одеського градоначальника, і фінансувалася з місцевого бюджету. 1863 року публічна бібліотека перейшла у власність одеського міського громадського управління.

У день відкриття фонди книгозбірні вже налічували близько 5000 одиниць зберігання. З моменту свого заснування, протягом дев’яти десятків років Одеська публічна бібліотека розвивалася, передусім, завдяки бюджету міста, піклуванню своїх іменитих городян та місцевої інтелігенції, що було типово для більшості публічних бібліотек Російської імперії, які виникли в середині — другій половині ХІХ століття. Одеська ініціатива була підхоплена і розвинута іншими діячами, зокрема президентом Вільно-економічного товариства графом Мордвіновим, який 1830-го розробив план заснування публічних бібліотек у загальноро­сійських масштабах. При цьому першість у цій справі Олексія Льовшина була незаслужено забута. У бага­тьох довідкових виданнях, де є ім’я О.І. Льовшина, його рідко згадують як фундатора Одеської міської публічної бібліотеки.