15 ЛЮТОГО СПОВНЮЄТЬСЯ 25 РОКІВ ВІД ДНЯ ВИВЕДЕННЯ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК З АФГАНІСТАНУ

Слова «Я повернувся, мамо!» були написані на бортах багатьох бойових машин останньої колони радянських військ, які 15 лютого 1989 року перетнули афгано-радянський кордон, повертаючись на Батьківщину. Того дня завершився останній етап військової операції виведення радянських військ з Афганістану, і для народів колишнього СРСР закінчилася десятирічна трагічна війна, через горнило якої пройшли і понад 160000 українців.

Зараз важко собі уявити, що пережили за часи тієї розлуки матері, — роки чекання їх постарили, розучили радіти життю. «Я навіть не відразу пізнав свою маму, — розповідав мені колишній афганець, — бо пам’ятав її стрункою, красивою, а назустріч мені бігла сухенька, сива жінка».

Але свій хрест матері несли мужньо, своїми листами підтримували солдатів. Забувалися вони в праці, дбаючи про те, щоб сини, повернувшись з війни, відчули, що і в домі — добробут, і на рідній землі — порядок. А ще під гаслом «Я сина народила не для війни» об’єднувалися для боротьби за повернення солдатів додому. Наприклад, у наказі, який був прийнятий учасницями зльоту солдатських матерів міст Дрогобича і Стебника Львівської області ще на четвертому році афганської війни, зазначалося, що всі жінки за те, щоб війна назавжди була викреслена із життя людства, за те, щоб не гинули діти. І, безперечно, такі заклики також відіграли певну роль, щоб керівництво колишнього СРСР наважилося прийняти рішення про виведення радянських військ з Афганістану, попри те, що афганські лідери закидали Москву тривожними телеграмами з проханням залишити частину радянських військ чи хоча б вивести дещо пізніше.

За роки війни 2729 українських матерів недочекалися своїх синів. На згадку про цих хлопців на території країни стоїть близько 400 пам’ятників. Загиблих привозили в рідні краї «чорні тюльпани» в забитих наглухо трунах, які у багатьох випадках не дозволяли відкривати. І матері, припадаючи до таких трун, перепитували у військових: «Чи ж там мій син?!»

Усім відомо й те, що воїнам-афганцям після повернення на Батьківщину випала нова трагедія — трагедія нерозуміння: «Ми вас туди не посилали».

Як стверджують учасники афганської війни, багатьох і справді не посилали — сотні, а то й тисячі були добровольцями. «У добровольцях дефіциту не було, — читаємо в інтерв’ю учасника бойових дій в Афганістані, Героя Радянського Союзу Віктора Дмитровича Капшука. — У відповідь на запитання «хто?» вся шеренга, за незначним винятком, робила крок уперед».

Серед таких добровольців був і молодий офіцер Олег Онищук, родом із Хмельниччини. Він вісім разів писав рапорт із проханням направити його для прохо-дження служби до Афганістану. У складі «обмеженого контингенту» радянських військ Олег обіймав посаду заступника командира роти. За півроку перебування в Афгані мав в активі десять бойових операцій. 30 жовтня 1987-го очолювана ним група перехопила у горах караван зі зброєю, а вночі потрапила в оточення душманів, яких було в кілька разів більше. Розстрілявши всі набої, в жорстокій рукопашній сутичці Олег Онищук та Юрій Ісламов підірвали себе гранатами, знищивши 13 моджахедів. Указом президії Верховної Ради СРСР від 5 травня 1988 року старшому лейтенанту Онищуку Олегу Петровичу посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Не за наказом поїхав в Афганістан генерал-лейтенант Петро Іванович Шкідченко: він знав, що його бойовий досвід, отриманий під час Другої світової та радянсько-японської воєн, стануть у нагоді при проведенні бойових операцій. У червні

1980-го Петро Іванович очолив групу керування бойовими діями при Міністерстві оборони Демократичної Республіки Афганістан. За півтора року перебування на цій посаді він брав безпосередню участь у проведенні 25 масштабних бойових операцій проти душманських збройних формувань, відзначався особистою хоробрістю, очолював контратаку. За його голову обіцяли величезну суму грошей. У спогадах про нього особливо підкреслюється, як він беріг солдатів. Коли в одному з полків, який перебував в особливо небезпечному місці, закінчилися продукти, генерал три дні літав туди сам, доставляючи бійцям крупу, консерви, іншу провізію. Від пропозиції офіцерів замінити його категорично відмовився — не хотів ризикувати їхнім життям. 19 січня 1982 року душмани обстріляли вертоліт, на борту якого разом з іншими військовослужбовцями був і П. І. Шкідченко. Під час вимушеної посадки на схилі гори вертоліт перевернувся і заго-рівся. З усього екіпажу вдалося врятуватися лише бортмеханіку.

За успішне виконання бойових операцій під час афганської війни державних нагород удостоєні 200153 воїни, з яких 40537 — українці (більш ніж 20 відсотків від загальної кількості нагороджених). 11 вихідців з України отримали звання Героїв Радянського Союзу.

Нагадаю, що 2014-й оголошено в Україні Роком учасників бойових дій на території інших держав, а Верховна Рада прийняла постанову «Про відзначення в Україні 25-ї річниці виведення радянських військ з Афганістану». Згідно з цими документами, уряду і місцевим державним адміністраціям доручено, зокрема, вжити заходів щодо підвищення рівня соціального захисту та медичного обслуговування учасників бойових дій, сімей загиблих. Попри всі труднощі, негаразди, всі ці заходи мають бути виконані. Адже байдужість до доль солдатів, особливо інвалідів, до сімей загиблих не тільки ранять, а й породжують байдужість до долі Батьківщини.

Людмила ШЕРШЕЛЬ.

Укрінформ.