Шевченко: міфи совєтської доби та їх спростування

Академік Іван Дзюба писав: «Кожна доба заново прочитує Шевченка… Кожен достойний український письменник, працівник культури, громадянин незмінно відчуває потребу осмислити Шевченка для себе, для своєї особистої долі… Всякий ворог українського народу незмінно намагався накласти на нього свою руку, перефарбувати його, спотворити. Зробити своїм… Боротьба за Шевченка — це боротьба за душу українського народу».

Мудрі слова. Бо Шевченко був не просто талановитою, чи хай навіть і геніальною людиною. Він був втіленням народної душі: спо-глядальної й замисленої, предко-вічно пов’язаної із землею і хліборобською працею, споконвічно спрямованої вгору, до височини, до небес, а в межах життєвого простору — до єдиного центру, якими є рідний край, рідний дім, сім’я, мати.

Дослідниця Мирослава Шах, аналізуючи такий, здавалося б, «нехитрий» віршик, як «Садок вишневий коло хати», зуміла побачити в ньому цілу філософію української душі й життєвих цінностей українського народу, які у казематі, в хвилину гострої туги за рідним краєм, несамохіть вихлюпнулися з поетової душі й «лягли на папері» простими, світлими рядочками, в яких і радість завершеної праці біля землі й тяжіння до ціннісного центру — до домівки, до матері, й отой потяг увись, де поміж цвіту гудуть хрущі й витьохкують соловейки, і вище — до неба, де над об’єднаною любов’ю й красою родиною встає вечірня зіронька (так і хочеться додати: «як Боже око чи далекий, але світлий лик небесного янгола»)...

Напевне, в Україні не було жодної категорії народного соціуму, яка б не відобразилася у Шевченковій творчості. Тут і збезчещена москалем Катерина із своїм, ні в чому не винним байстрятком, і чиста, як білий непорочний цвіт, Лілея та нещасна Княжна, погублені вже «своїми» вельможами, а за ними Оксана із «Сліпої», «Ма-р’яна» і безліч інших, погублених панським всевладдям. Тут і чумак, що лежить у степу коло воза, скошений чумою, завезеною «із Одеси преславної», і стонадцять разів обдурене козацтво, від якого й сліду не залишилось, і згорьовані матері — «сови» і «відьми», що викохали синів і дочок на наругу і горе.

Поетова душа, здається, уві-брала в себе весь біль і все горе українського народу, від якого мала б зчорніти й перегоріти на попіл, а проте часто випромінювала той іскристий гумор, який сьогодні вже майже ніхто не вміє відрізнити від народного, вважаючи жартівливі пісні на Шевченкові слова, такі як «Утоптала стежечку», «Ой піду я до млина…» чи «У перетику ходила», суто народними творами.

Саме тому за творчу спадщину Шевченка так запекло боролися і соціалісти, і більшовики-марксисти, й атеїсти, і комуністи, і ще безліч усяких «істів».

Найзапекліше за неї боролися комуністи-безбожники й великодержавні вороги української незалежності. Бо коли Шевченко — атеїст, то значить і душі українського народу релігійність не притаманна. А коли Шевченко — поборник «непорушної єдності українців з великим російським народом», то значить ідея самостійної, незалежної від Москви України — це вигадка «ворогів народу», «негідників» і «буржуазних націоналістів».

Тому з Шевченкових творів старанно вихолощувалася національна ідея, а низка їх взагалі замовчувалася.

Напевне, мало хто із тих, що вчилися в радянські часи, чув про такі твори Шевченка, як «Стоїть в селі Суботові», «Розрита могила» «Чигирине, Чигирине...» та інші, в яких ставлення Шевченка до «братерської» Переяславської угоди висловлено однозначно:

Ой, Богдане, Богданочку,

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну.

..Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

А могили мої милі

Москаль розриває…

(«Розрита могила»)

…Ото церква Богданова,

Там-то він молився,

Щоб москаль добром і лихом

З козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане,

Не так воно стало,

Москалики, що заздріли,

То все обчухрали.

Могили вже розкопують

та грошей шукають...

(«Стоїть в селі Суботові»)

Кожному варто було б прочитати й сьогодні актуальну Шевченкову містерію «Великий льох», де йдеться про наші українські гріхи, через які Україна не може потрапити до раю — вільного й заможного життя і які необхідно надалі не чинити, якщо хочемо жити по-людськи. Це, по-перше, ніколи не сприяти жодному неправедному ділу, хоч який би великий авторитет затівав його. Друге: позбутися звички прислужувати й догоджати кожному зайді. Мати власну гідність і самоповагу. І третє: не «преподоблятись» перед ворогами, не вітати їх привітним усміхом у надії на їхню ласку, а одразу давати відсіч. Бо ворог не приходить по наші усмішки чи нашу гостинність. Він приходить по наше добро, нашу працю, нашу землю і нашу волю.

Ще один міф совєцької доби — пов’язаний з атеїзмом Шевченка. Вибираючи із творів великого Кобзаря окремі рядки, совєцька наука безапеляційно твердила: «Шевченко — атеїст, богоборець, антире-лігійний письменник».

Якщо їх припасувати один до одного та дати «ідеологічно правильний» коментар, можна назбирати багато, починаючи від «Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе? Може й бачить!.. Та помага, як і оті гори предковічні, що политі кровію людською»… й закінчуючи страшнуватим на перший погляд: «будем, брате, з багряниць онучі драти, явленими піч топити, а кропилом будем, брате, нову хату замітати!».

Спинімось на першій цитаті: «Чи Бог бачить наші сльози, горе»?». Чи можуть ці рядки свідчити про атеїзм? Чи є в них заперечення Бога? Якщо Бога нема, то хто тоді взагалі може щось бачити з небес і навіщо до нього звертатися? Але Шевченко апелює саме до Нього й дорікає Йому за те, що Він — Бог — допускає торжество неправди й людські страждання.

Та згадаймо, скільки в Давидових псалмах нарікань на Бога, дорікань Богові за Його, так би мовити, «байдужість» до земних справ за «потурання сильним, гордим і жорстоким». Цитую: «Боже мій! Боже мій! Пощо покинув мене? Я гукаю до Тебе вдень — і Ти не чуєш мене! Я гукаю до тебе вночі — й нема мені заспокоєння від Тебе» (Псалом 21-й). «Пощо відкинув нас, Господи, і посрамив нас?! Ти продав народ твій за безцінь! Ти віддав нас на зневагу сусідам нашим і на наругу довколишнім! Ти зробив нас притчею між народами…» — цілковиті докори! Це 43-й псалом. Те саме читаємо і в 77-у, 79-у, 82-у, 89-у і так далі.

А скільки разів кожен з нас в скруті душевній повторював: «Та що ж це робиться?! І як Господь все це терпить, чого ж він це допускає?!»

Ми — маленькі, слабкі люди. А Шевченко був великим! Бог дав йому і пророчий дар, і могутнє велике серце, і велич духу. Згадаймо, як біблійний Іаков вийшов на двобій із Господом, і Господь не поставив цього в вину йому.

Але Шевченко ніколи не вступав у боротьбу з Господом. Він знав, що промисел Його недосяжний і незбагненний для людського розуміння, а людина повинна нести свій хрест так, як і Христос ніс свій.

Не нам на прю з Тобою стати,

Не нам діла Твої судить.

Нам тільки плакать, плакать,

плакать,

Та хліб насущний замісить

Кривавим потом і сльозами…

Іноді він, ніби боючись «набридати» Господові своїми скаргами й докорами, шукає посередника, через якого можна було б ще раз привернути Господову увагу до бід рідної землі.

Зоре моя вечірня!

Мій друже єдиний:

А хто знає, що діється уже

в Україні?

А я знаю і розкажу тобі

й спать не ляжу,

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

Ми — старше покоління — добросовісно вивчали в школі напам’ять:

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить,

Людською кровію шинкує

І Рай у найми віддає…

(«Єретик»)

Або саркастичне:

Ви ще темні, святим хрестом

не просвіщенні!

У нас навчіться! В нас — дери,

Дери та дай — і просто в Рай,

Хоч і сім’ю всю забери!

(«Кавказ»)

Але ніколи не вчили та й не читали, мабуть, написаного у тих же творах:

Боже! Боже!

Великая сило!

Великая славо! Зглянься

на людей!

Одпочинь од кари у світлому раї!

За що пропадають?

За що ти караєш

Своїх і покорних і добрих дітей?

…Не мені,

Великий господи, простому,

Судить великії діла

Твоєї волі. Люта зла

Не дієш без вини нікому.

Молюся: господи, помилуй,

Спаси ти нас, святая сило,

Язви язик мій за хули,

Та язви мира ізціли.

Не дай знущатися лукавим

І над твоєю вічно-славой,

Й над нами, простими людьми!..»

(«Єретик»)

Ці слова — поклик власного зболеного серця — Шевченко вкладає в уста констанцького мученика Яна Гуса. А ось наступні — говорить від свого імені, імені автора:

За кого ж Ти розіп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас, добрих, чи за слово

Істини... чи, може,

Щоб ми з Тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мирри дим,

І перед обра[зо]м Твоїм

Неутомленниє поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити,

просять

І потім в дар Тобі приносять

З пожару вкрадений покров!

(«Кавказ»)

То проти кого виступає український Пророк Шевченко?

Проти Бога? Проти релігії й віри? Чи проти тих, проти кого виступав Сам Син Божий — проти фарисеїв і лицемірів, що, прикриваючись хрестом, чинили беззаконня, допомагали сильним світу цього визискувати народ, благословляли захоплення чужих територій і проклинали героїв, які боролися за незалежність, як колись прокляли Мазепу і його сподвижників, як обмовляли й виставляли ворогами своїх народів Шаміля і Дудаєва, Бандеру й Шухевича, інших національних героїв поневолених народів?!

У 1964-у, коли святкувався 150-річний ювілей Тараса Григоровича, Ліна Костенко у вірші-алюзії на поезію Шевченка «Заворожи мені, волхве» поставила питання: «Що писав би Шевченко в 33-му й 37-му роках?» І сама відповіла на нього: «Мабуть, побувавши на Кос-Аралі, Побував би ще й на Соловках…»

Так ото і я хочу запитати кожного: що писав би Шевченко нині, довідавшись, як патріарх Московський Алексій благословляв російського президента на продовження бойні в Ічкерії; дізнавшись, що патріарх Кирило є найбільшим горілчаним і тютюновим магнатом Росії; побачивши, що російський самодержець Микола, названий у народі «кривавим», причислений до лику святих, яко мученик, що по-страждав від безбожної влади, з якою, до речі, російська церква благополучно співпрацювала більш як 70 років, ніколи жодним словом не згадавши про понад 7 мільйонів українських мучеників, знищених цією ж безбожною владою в час влаштованого нею Голодомору «на нашій, не своїй землі»?!

Так, не любив і не шанував Тарас безбожної російської церкви. Зневажав її ієрархів-«юбкоборців», що проголошували святими князів і царів-душителів народної волі, що допомагали їм у беззаконних діяннях та задля наживи й прислужництва земним князям не гребували влаштуванням облудних «чудес» з обновленням ікон чи «пророчими видіннями».

Так, віруючій людині, не утаємниченій у церковну кухню, в якій печуться «чудеса» «істинно канонічного» московського православ’я, й сьогодні трохи некомфортно читати Шевченкове: «будем, брате, з багряниць онучі драти, явленими піч топити…»

Але що інше, як не вкинути в піч, можна зробити з іконою, на якій зовсім недавно, замість лика святого рівноапостольного Володимира-хрестителя за одну ніч «явився» далеко не іконописний «фейс» іншого Володимира — нині царствуючого?! У м. Єлець «чудо» сотворилось було. Хто те «чудо» хутенько «відмінив», сказати не можу — газети про це не писали.

А на що ще, окрім горіння в «печі адовой», годяться 20000 ікон з «ликом святого Іосифа», спішно виготовлені московською церквою перед запланованою (після відомого висловлювання Путіна про цього монстра) канонізацією Сталіна? Канонізація не відбулася. Поки що… Але навряд чи ці богопротивні лжеікони потрапили туди, куди б їх спрямував Тарас Григорович.

Шевченко, який закликав: «Мо-літеся Богові одному, молітесь правді на землі!», для якого Бог і був уособленням цієї правди, не міг миритися з облудою «Церкви без Бога» (В. Ключевський), не міг шанувати церкву, що стояла на шляху прислужництва сильним світу цього.

Будучи людиною, що ази грамоти осягала за книгами Святого Письма й будувала свій світогляд на основі максималістських принципів євангельської етики та національних цінностей, Шевченко став пророком правди, великої любові до світу як творіння Божого, до «малих отих рабів німих», коло яких на сторожі поставив своє полум’яне слово й своє зболене, гаряче серце.

Ця любов, як у старозавітних пророків Ієремії, Осії чи Єзекиїля, часто вибухала гнівом до тих, хто подарований Богом український «рай тихий» перетворював у пекло, бо, як казала Леся Українка, «тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив».

Але завжди над найгрізнішими пророцтвами в Шевченкових творах розпросторює свої крила любов, навіть до тих, кому поет у гніві пророкує найстрашніші кари за злодіяння:

Настане суд, заговорять

І Дніпро і гори,

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших…

…

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами...

(«І мертвим, і живим...»)

Скільки болю і гніву має накопичитися у людському серці, щоб воно вибухнуло таким страшним і пристрасним пророцтвом!..

І скільки любові — істинної християнської любові — треба мати, щоб ледь не слізно, майже прошепотіти до тих же, хто заслужив ці кари:

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати...

…І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Все проститься, і всіх мати-Україна благословить, і «срамотня година» забудеться! Тільки «схаменіться, будьте люди!», щоб не збулись жахні пророцтва, щоб не сталося з вами отого лиха…

Надзвичайно показовим під цим оглядом є Шевченків триптих «Молитва», написаний 25—27 травня 1860 року. Твір — симфонія людського серця, що звучить на різних регістрах почуттів: від поклику до Бога грізно скарати зло діючих до благання спинити «злоначинаючих», щоб отямились, щоб уникнути кари.

Це трепетне моління поставити ангелів Божих, щоб охоронили, «соблюли» чистоту людських сердець. Це щире благання любові для розтерзаного гнівом на народних мучителів серце поета. Це щось подібне до 50-го псалму, який часто називають «Покаянним». «Серце чисте созижди в мені І дух прав обнови во утробі моїй», — благає псалмоспівець Господа, бо відчуває, що знемагає від бруду й неправди світу, втрачаючи найсвятіші якості своєї душі.

Так і Шевченко нічогісінько не просить для себе у Бога, окрім любові, яка одна в цьому немилосердному світі може спасти душу від пітьми озлоблення.

Символом цієї світлої рятівної любові для Шевченка є матір: матір земна зі «своїм дитяточком малим», Матір-Україна і «Великая у женах» Матір-Богородиця.

Все упованіє моє

На тебе, мій прекрасний раю —

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, Мати, возлагаю,

Святая сила всіх святих,

Пренепорочная благая!

Читаймо Шевченка! Навчімось, як він, «все упованіє» наше покладати на Пречисту Матір і її Божественного Сина.

Навчімось, як він, любити свою матір-Україну і шанувати земних матерів наших — і «світ ясний невечірній» засіяє і для нас.

Читаймо Шевченка! Тільки читаймо, як він учив, не минаючи «ні титли, ні же тії коми», — і це допоможе нам не потрапити в павутину фарисейської облуди, хоч від кого б вона походила.

Вчімося в нього жертовності й правди, бо правда — це сам Бог — Великий і Вічний.

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,

лауреат літературної премії ім. В. Стуса,

заслужений працівник освіти України.