Виставка, присвячена 200-річчю від дня народження Т.Г. Шевченка, що охоплює малярство, графіку, скульптуру, декоративно-прикладне мистецтво, 28 лютого відкрилася в Музеї західного і східного мистецтва. Це свого роду творчий звіт Одеської обласної організації Національної спілки художників України. У рамках виставки відбулася і наукова конференція «Т. Шевченко: життя і творчість. Т. Шевченко та сучасний контекст» за участі провідних одеських учених, а також гостей зі Львова.

«…Це було колись, давно, ще в ХХ столітті: я подумав, що якщо доживу до ХХІ, то ми будемо відзначати 200 років від дня народження Тараса Шевченка(!). Й ось раптом, як це буває в нашій свідомості, ця подія настала. Що зміниться того дня, 9 березня? Має змінитися, може, вже змінилося?.. Сьогодні ми тут, у Музеї західного і східного мистецтва. Може, хтось скаже, що це не зовсім наш профіль? Але я відповім, що Шевченко є представником не лише національної культури, бо давно вийшов за межі національного», — наголосив під час емоційного виступу мистецтвознавець, старший співробітник музею Володимир Островський.

Відкриття виставки, як це завше буває, видалося гамірним: публіка (переважно автори представлених творів або тих, що не увійшли в експозицію) була збуджена, захоплена після тривалого усамітнення в майстернях власною присутністю на імпрезі.

Якщо характеризувати виставку загалом, то відчувалося бажання організаторів представити якомога більше робіт на Шевченківську тематику, хоча сповна уникнути випадковостей не вдалося. На це звернув увагу згаданий Володимир Островський, який досить критично поставився до сформованої експозиції: «Рівень цієї виставки ви-кликає в мене різні почуття. Давайте будемо щирими: деякі художники, чиї твори представлені, справді про це думали і, можливо, уявляли собі це 200-ліття. Вони намагалися здерти з образу Шевченка «бронзову патину», відчути його серцем. Але багато членів нашої спілки просто пошукали, що в них є з раніше зробленого, і поставили. Нам тяжко утекти від банальності! На жаль, це є на часі, це актуалітет нашого часу…»

В унісон звучали й критичні слова голови живописної секції спілки Миколи Овсійка, який як член виставкому зауважив, що часто одні й ті самі твори кочують від виставки до виставки. Звісно, така прелюдія з реалістичною, досить суворою оцінкою дещо зменшила святковість мистецької події. Але важливіше, на мій погляд, бути чесним перед генієм Шевченка та самим собою, варто називати речі своїми іменами. Зрештою, якщо виставляєш — значить звітуєш.

Справді, чимало робіт, наприклад, із зображенням Тараса Григоровича, — це або академічні вправи, або приклад банального рішення. Подібне можна з успіхом використати на поштовій листівці. Хоча є приємні винятки, як-от, зовсім крихітний рисунок олівцем Василя Гончарова під умовною назвою «Портрет», на якому зображений Шевченко-солдат під час заслання. «Караюсь, мучусь, та не каюсь», — ніби промовляє скорботний і похмурий Шевченко. Психологізм вражає. Образ Тараса сповнений духовної величі, він монументальний. Це свого роду проекція епохи.

Красивий щодо живописного відбору і колористичною концепцією поетичний образ Катерини, створений Миколою Потужним. Маємо щось нове, свіже, індивідуально трактоване. Потужний, на мою думку, при усій камерності його полотен, у стилістичному плані виступає продовжувачем традицій монументальної школи Михайла Бойчука. Його творчість також певним чином споріднена з роботами відомого монументаліста Феодосія Гуменюка. Миколі Потужному вдалося уникнути штампу. Його Катерина лірична, і за настроєм викликає в пам’яті відомий обраp за-мріяної Катерини Федора Кричевського.

Інший автор — молода, але вже цілком визначена у своїх пріоритетах художниця Олена Дацьо — представила власну інтерпретацію Катерини з відомого полотна Шевченка. Це — фотоколаж з використанням комп’ютерної графіки, фрагментарне зображення з акцентом на обличчі носія збезчещеної дівочості. І все ж на роботі мисткині бачимо молоду довірливу дівчину, яка не втратила своєї душевної чистоти й невинна у своїх помислах. (Як уже повідомляли «Чорноморські новини», в ОННБ ім. М. Горького зараз експонується серія робіт художниці, навіяних поезією Кобзаря).

Рамки статті не дозволяють проаналізувати всі роботи ви-ставки, які заслуговують на увагу, а такі, безумовно, є. Варто згадати твори Ігоря Марковського, Володимира Кабаченка, Віктора і Алли Сапатових, Святослава Горбенка, Юрія Коваленка, Миколи Овсійка та інших. Вони якщо й не навіяні безпосередньо творчістю Тараса Шевченка, то ментально і духовно близькі до його світів.

Підсумовуючи, повинен визнати, що виставка має дві основні вади — на ній чимало робіт, що не завжди відповідають темі, духу Шевченка або ж при усій конкретиці мають неоригінальне рішення, не достатньо високий художній рівень. Попри всю критичність, ми вітаємо нашу спілку, бо сам факт проведення подібної виставки є своєрідним культурним проривом у зрусифікованому місті, яке стереотипно вважають лише російським.

Заслужений художник України Сергій Савченко, куратор виставки, зауваживши на складності часу, в який вона проходить, подякував усім, хто уможливив її проведення: господареві залів — Музею західного і східного мистецтва, інформаційному спонсору — газеті «Чорноморські новини» та туристичному агентству «Аквавіта».

Про конференцію, яка відбулася в рамках виставки, — в одному з наступних номерів «ЧН». А з самою експозицією можна ознайомитися в залах музею, де вона виставлятиметься до 11 березня.