Вшанування пам’яті Тараса Шевченка одеситами у XIX — на початку XX ст.

Тарас Григорович Шевченко ще за життя став символом боротьби українського народу за своє визволення від соціального, національного та політичного пригноблення. Прогресивна спільнота Одеси, як і всієї України, завжди брала участь у святкуванні шевченківських днів наперекір усім заборонам багатьох урядів. Його творчість залишила глибокий слід в усвідомлені українців як нації.

Перша письмова згадка в Одесі про Т.Шевченка та його творчість з’явилася ще за життя поета. Як зазначає в своїй книзі «Розповіді про пошуки та знахідки» Григорій Зленко, вже 13 липня 1840 року в газеті «Одесский вестник» було вміщено інформацію про те, що в «Книгарні Ірні на Дерибасівській продається «Кобзар» Тараса Шевченка». Відомий одеський дослідник зазначає, що фінансово сприяв виходу першого видання «Кобзаря» у Санкт-Петербурзі в 1840-у Петро Мартос — батько відомого скульптора, автора пам’ятника Дюку де Ришельє Івана Мартоса (справжнє прізвище родини Мартосів — Мартосенко. — Прим. Авт.). А в 1844-у в тій же газеті, у рекламній оповістці, повідомлялося про продаж його поеми «Гайдамаки» санкт-петербурзького видання 1842 року у найвідомішій у місті книгарні П. І. Григор’єва.

Над життєвим шляхом і творчістю поета працювало чимало дослідників Одеси. Якщо в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. незаперечним лідером у дослідженні і популяризації його творчості був Михайло Комаров, то в другій половині ХХ — на початку ХХІ ст. серед численних дослідників хотілося б виділити двох. Це, перш за все, велика спадщина невтомного «літературного слідопита» Григорія Зленка та наполеглива пошукова спадщина відомого краєзнавця і колекціонера Тараса Максим’юка, чий проект «Тарасового Дому» в Одесі, де чільне місце має посісти експозиція «Одещина — Шевченкові», кілька десятиліть блукає коридорами місцевої влади.

Ще до свого заслання у солдати Т.Шевченко прославився по всій Україні як світоч українського народу. Його знали і шанували. Коли було розгромлено Кирило-Мефодіївське братство і Тарас Григорович відбував солдатчину, його підтримували морально і матеріально, зокрема з Одеси. Досить добре відоме листування українських аристократів, з якими Т.Шевченко перебував у дружніх стосунках і для яких українське слово не було чужим. Протягом 10-літнього за-слання з ним з Одеси листувалися Варвара Рєпніна та Андрій Лизогуб. Аж допоки одеський шеф жандармів граф О.Орлов грізно не попередив, що порушувати царські накази не годиться.

Завдяки пошукам Григорія Зленка ми можемо згадати ще двох дописувачок до Кобзаря. Це сестри Глафіра та Олександра Псьол. Глафіра була художником, а Олександра — обдарованою поетесою. Своєю творчістю Т.Шевченко справив на них неабияке враження. І саме з Одеси до нього дійшла одна з перших посвят поету під назвою «Три сльози дівочі» Олександри Псьол у листі, висланому Варварою Рєпіною від 19 березня 1848-го. Ця посвята була надрукована М. Комаровим у славнозвісній збірці «Вінок Т.Шевченкові», виданій ним в Одесі у 1912 році.

Після смерті Т.Шевченко став уособленням українського народу. Його творчість була віддзеркаленням реалій життя та дороговказом для майбуття. Шевченківські дні набули символічного змісту: у ці дні вірні сини й дочки України, не зважаючи на всілякі утиски і заборони, звертали свої погляди на долю українського народу.

Традиція відзначення шевченківських днів в Одесі сягає 70—80-х років ХІХ ст., коли члени одеської української громади започаткували це свято. В день народження великого Кобзаря громадівці збиралися на квартирі у когось із своїх друзів, зачитували реферат про творчість Т. Шевченка, обговорювали його, декламували поезію і співали пісні на слова поета.

Вже 25 лютого (9 березня) 1871 року в залі Карузо в Одесі виступив духовний хор з Київської російської опери під управлінням М. Я. Вороніна. У неділю, 28 лютого, в біржовій залі хор із ста осіб під керівництвом Олександра Кулини давав благочинний концерт. У програмі була духовна музика українських композиторів — «Молитва» й інші твори Д. Бортнянського та А. Веделя. О. Кулина керував хором Успенської церкви, а у великому хорі брали участь і хористи Покровської церкви, що була на Олександрівському проспекті в Одесі. Влаштування 10-ї річниці з дня смерті Т.Г. Шевченка концертами духовної музики видається невипадковим.

Продовжуючи музичну тематику, хотілося б за-значити, що мелодія до пісні «Реве та стогне Дніпр широкий» народилася саме в Одесі. Під впливом місцевої української громади, засідання якої часто відвідував спочатку семінарист Одеської духовної семінарії, а згодом — студент Новоросійського університету Дмитро (Димитрій) Крижанівський, він, будучи педагогом Болградської чоловічої гімназії, написав мелодію на слова Т. Шевченка.

Після відвідин однієї з українських вистав трупи М. Кропивницького, що виступала в Одесі, Д. Крижанівський подарував йому мелодію пісні. Та йому дуже сподобалася, і Марко Лукич зробив кілька спроб видати її в Одесі у 1886 та 1898 роках. Однак тираж нот з різних причин було конфісковано.

Вперше пісня прозвучала у виконанні М. Кропивницького у виставі «Дай серцю волю — заведе в неволю», поставленій у передмісті Одеси — Пересипу. Вона ви-кликала неабияке захоплення і, як за-значає один із дослідників, «пісня, народившись на підмостках в Одесі, вже поширилась серед народу». За це влада вислала М. Кропивницького разом з трупою з Одеси із забороною протягом року грати в градоначальстві.

У 1879-у, 25 лютого, до 65-ї річниці від дня народження поета «Одесский вестник» присвятив половину газети Т. Г. Шевченку. Під рубрикою «Листи до редакції» було вміщено розлогу статтю з назвою «Напоминание о Т. Г. Шевченко». У статті цитуються пророчі слова П. Ку-ліша, висловлені ним у Санкт-Петербурзі 26 квітня 1861 року при відправці домовини Кобзаря в Україну: «…знайдуця люде, що твоє святе СЛОВО на святе ДІЛО обернуть. Ми тобі воздвигнемо тисячі і десятки тисяч живих монументів, розпростерти дух твій спасений поміж людьми… твоїм слідом, Тарасе, всі ми пійдемо». Окрім цієї статті, було надруковано й інші матеріали про Т. Шевченка, а також список жертводавців на па-м’ятник і школу імені поета.

З початком 1880-х редактор «Одесского вестника» Павло Зелений намагався влаштувати публічне вшанування пам’яті про Тараса Григоровича. У призначений день зібралося багато поважної публіки — цвіт одеської інтелігенції, але з наказу генерал-губернатора, який надійшов несподівано, свята не відбулося. У наказі категорично застерігалося: «щоб ніяких промов не було «в пам’ять» «крамольного» поета».

Проте громадівці не падали духом і продовжували творчо відзначати шевченківські дні в Одесі. Вони збиралися на великій квартирі у когось із своїх щороку. «За традицією вечір починався відчитом про літературний та культурний рух на Україні в минулому році, після був реферат про Т. Шевченка, далі декламації і співи…» — згадував відомий одеський літературознавець, бібліограф та історик М. Ф. Комаров.

З відкриттям народної аудиторії почали влаштовувати там вечори, але без зазначення, що то є шевченківський вечір, оскільки адміністрація не дозволяла проведення свята Кобзаря. Втім більшість програми вечора була із Шевченка і про Шевченка. Проведення цих заходів брало на себе літературно-артистичне товариство. В «Одеському літературно-артистичному товаристві» вшановували пам’ять українських письменників і поетів, зокрема Т. Г. Шевченка, про що довідуємось із листа секретаря товариства І. А. Смірнова від 22 лютого 1893 року до М. Ф. Комарова. У листі говорилося про тих, хто має виступати. Зокрема проф. О. Маркевич (який з юних літ був знайомий з Т.Шевченком) та

О. Андрієвський. У літературній частині буде прочитано: «О струнах Тарасовой кобзы», вірші «Чернець», «Перебендя». Просив М. Комарова прочитати «Думи» на бульварі Маразлі, де мав відбутися 28 лютого Шевченківський вечір. І далі… «устраиваю для «москалей» вечер в… память Шевченка. P.S. Хлопочу и о хоре, и о музыке».

Так тривало з року в рік. Редакція «Одесского вестника» взяла на себе клопоти про збирання коштів на українську школу ім. Т.Г. Шевченка в Каневі та встановлення пам’ятника на могилі поета. Часопис відкрив для цього спеціальний банківський рахунок, повідомляв про кожну пожертву, друкував листи з України, Кавказу, багатьох губерній Росії, у яких висловлювалася всенародна повага і любов до поета-борця. «Одесский вестник» залучив до цієї шляхетської справи й інші місцеві видання. Йому допомагав навіть «Новороссийский телеграф», який не відзначався прихильністю до України. Зібрані кошти було передано свояку поета В. Г. Шевченку. Зрозуміло, що влада не дозволила за-снувати школу. Гроші пішли на Шевченкову світлицю, побудовану поряд з могилою поета.

Кошти на пам’ятник і школу імені Т.Шевченка допомагали збирати не лише одеські газети, висилали їх до Одеси звідусіль: від Львова до Криму і Кавказу. Оскільки Одеса, завдяки М. Комарову, мала добрий досвід у зборі коштів та була знаною різними науковими порадами щодо монументальної та художньої творчості, то до міста приходили численні листи з приводу відкриття пам’ятника І.П. Котляревському, або скульптур до пам’ятника переселенню козаків на Кубань.

За пам’ятник Т. Г. Шевченку на початку ХХ ст. у Києві розгорнулася справжня боротьба. Відтак було створено спе-ціальну комісію із 30 осіб з відбору кращих зразків пам’ятника.

До М. Комарова надходили листи звідусіль. Але нас цікавить лист від Т. Фі-шеля з Сибіру, міста Томська, датований 1909 роком. Він дякував М. Комарову за біографію Т. Шевченка і видання «Кобзаря». Висловлював свою пропозицію М. Комарову взяти участь у конкурсі на пам’ятник. Обіцяв вислати проект до Одеси, щоб звідси відправити до Києва на конкурс. Просив М. Комарова надіслати йому кілька кусків граніту (3—4) по 1/2, 1/4 фунта, поширених у Малоросії гра-нітних порід; кілька малюнків жіночих, чоловічих і дитячих костюмів сучасників Тараса Григоровича; описати свої особисті враження про площу пам’ятника, її особливості, а головне — найгарнішу точку площі, тобто, звідки може і має бути видно весь пам’ятник відразу; любимі квіти Тараса Григоровича.

Прикро, що комісія в умовах столипінської реакції відхилила всі 60 проектів пам’ятника. Хоча з листа Т. Фішеля видно, як ретельно і професійно митці підходили до вшанування Поета в монументальній творчості.

Окрім монументальної спадщини, одесити взяли активну участь у музичній та художній творчості, яка прославляла великого Кобзаря.

Саме в Одесі композитор Василь Пащенко написав мелодію «Полонез на смерть малоросійського поета Тараса Шевченка». А в 1861-у за сприяння Петра Сокальського (також композитора та редактора «Одесского вестника», у якому друкувалися численні публікації про творчість Кобзаря, були присвяти ювілейним датам його життя), «Полонез» було видано в одеській друкарні Норгеборна. Він часто звучав за сприяння П. Сокальського й у відновленому ним Одеському філармонійному товаристві.

У малярстві неперевершеним ілюстратором творів Т.Шевченка був відомий художник Амвросій Ждаха. Він ілюстрував численні українські книги, які виходили в Одесі, поштові листівки на слова Т.Шевченка, інші відомі його твори, а їх були десятки. Взявся і за ілюстрацію «Кобзаря». (Титульну сторінки ви бачите на світлині). Однак уперше «Кобзар» без «купюр» вийшов за сприяння Василя Доманицького у Санкт-Петербурзі в 1906 році. Відомий благодійник і громадський діяч Євген Чикаленко, який здобував початкову освіту в Одесі, хотів щоб ілюстрації до «Кобзаря» робив одеський художник А. Ждаха. Тому що «…і зробить він це краще, ніж петербурзькі художники», — сповіщав М. Комаров у листі.

«Кобзар» Т. Шевченка вийшов за редакцією В. Доманицького в Одесі за української влади у 1919 році. Згодом видадуть його і більшовики, але без «неугодних» творів.

Після революційних подій 1905 року, які сильно струсонули й Одесу, цар Микола ІІ змушений був «дарувати» всілякі свободи народу. Після виходу його ма-ніфесту від 17 жовтня 1905-го одеські громадівці вирішили створити «Українське товариство «Просвіта» в Одесі», на зразок галицької «Просвіти», яка носила ім’я Т. Г. Шевченка. Після 1905-го українська інтелігенція намагалась перевидати в повному обсязі «Кобзар» саме в Одесі, де була досить добра традиція українського книгодрукування завдяки відомому в Росії та Європі книговидавцю Ю. Фесенку.

Вперше відкрите святкування Шевченкових роковин відбулося у «Просвіті» в 1906 році. Українців вітали всі національно-культурні товариства Одеси, які на той час також були створені, а від польської громади до погруддя Т. Шевченка було покладено вінок із шанобливим написом. Газета «Вісти», яку видавали одеські просвітяни, свій останній, 4—5, номер присвятила майже виключно Т. Г. Шевченку з його портретом на першій сторінці.

У 1907 р. «Просвіта» організувала величавий вечір, присвячений Кобзарю. На нього спеціально запросили відомого кобзаря П. Ткаченка, який зачарував одеську публіку виконанням «Думи про Морозенка», козацьким маршем та піснею про Сагайдачного. 10 березня у Покровській церкві на Олександрівському проспекті (у 1920-х належала до Української автокефальної православної церкви, а в 1930-х була зруйнована більшовиками. — Прим. Авт.) була відправлена панахида по Т. Шевченку. До присутніх сотень людей священик М. Шаравський промовив слово у па-м’ять поета українською мовою.

Драматична секція Одеської «Просвіти» ставила п’єси Кобзаря в театрах міста, в чому їм допомагали актори й музиканти мало не всіх місцевих театрів. Після закриття восени 1909 року «Просвіти» в Одесі славну традицію Шевченкових роковин продовжили інші українські товариства: «Одеський український клуб», товариство «Українська хата», низка інших просвітницьких організацій і театрів. Одеська ж преса постійно повідомляла про урочисті заходи, пов’язані з шевченківськими роковинами.

Одесити готувалися відзначити столітній ювілей поета. В умовах столипінської реакції святкування шевченківських днів знову стали напівпідпільними. І хоч «Просвіту», як уже мовилося, восени 1909-го було закрито, українські товариства збирали кошти на відкриття пам’ятника Кобзареві у Києві.

Газети «Одесские новости» та «Одесский листок» до 100-літнього ювілею Т.Шевченка опублікували численні матеріали з портретом Кобзаря. А «Одесское библиографическое общество при Новороссийском университете» окремим відбитком опублікувало «Заповіт» Т.Шевченка.

Столітній ювілей влада в Одесі не дозволила святкувати. Коли ж студенти університету спробували організувати це свято, то ректор від імені адміністрації зачитав царський указ, в якому говорилося, що «Імператорська всемилість, виходячи з того, що згаданий художник і поет є особистим ворогом дому Романових, офіційне відзначення цього дня забороняє по всій Російській імперії, і в першу чергу в малоросійських губерніях».

У порту вантажники замовили панахиду по Т.Шевченку в церкві Св. Миколи-Угодника. Коли ж прийшли жандарми, щоб припинити службу, священик їм відповів, що «Богу богове, а кесарю — кесареве». Тоді жандарми пішли з порту під радісні вигуки робітників.

Студенти ж університету, яких контролювали жандарми на вул. С.Вітте (тепер Дворянській. — Прим. Авт.), вибралися через двір, разом з гімназистками Маріїнської гімназії та інших навчальних закладів міста, дісталися на Фонтан, сіли у рибальські човни, і до самої ночі море було вкрите смолоскипами, лунали вірші та пісні великого Кобзаря, інших революційних поетів. Наступного дня з університету було звільнено кількох студентів за «самовольство». Тоді студентські громади організували одноденний страйк на знак протесту на заборону вшанування Т.Шевченка та за звільнення їхніх побратимів. Грузинська та вірменська студентські громади надіслали з Новоросійського університету вітальні телеграми до київської газети «Рада» з приводу славного ювілею Кобзаря.

Ось так своєрідно Одеса відзначила великий ювілей українського поета в умовах нової хвилі заборон на прояви українства напередодні Першої світової війни.

За часів Центральної ради та Директорії в Одесі широко і гучно відзначалися шевченківські дні. Були багатотисячні мітинги, інші велелюдні заходи. Про ці події відгукувалася одеська преса. В цей час в Одесі, нарешті, виходить кілька перевидань «Кобзаря». Але чи не найбагатолюдніше шевченківське свято в Одесі відбулося за нової влади.

Захопивши Одесу 20 лютого 1920 року, більшовики не могли відмовити численним українським партіям та організаціям відзначити Шевченкові роковини 9 березня. Проте дозвіл було дано із застереженнями: «щоб ніяких петлюрівських прапорів не було».

Зранку в день народження Кобзаря з усіх околиць до центру почали стікатися люди, щоб вшанувати свого поета, який закликав їх встати на бій за свою волю, в тій чи іншій колоні здіймалися блакитно-жовті прапори, дівчата йшли з синьо-жовтими стрічками у волоссі, а дітей батьки прикрасили блакитно-жовтими бантами, таким чином демонструючи свою єдність із національними гаслами великого Кобзаря. Значний вплив на проведення української багатотисячної маніфестації в Одесі мали старшини та стрільці Української галицької армії, яка опинилася на Великій Україні. Частина з них перейшла на бік денікінців, а згодом і більшовиків, створивши Червону Українську галицьку армію (ЧУГА). Саме значна частина її бійців перебувала на той час у місті. Вони зібрали чималу суму грошей на будівництво монумента Кобзареві в Одесі. Більшовицька влада не змогла простити такого зухвальства українцям. Організатори свята були згодом заарештовані, а по місту прокотилася хвиля арештів та розстрілів. Значну частину національно свідомих вояків Галицької армії, які перебували в Одесі, заарештували і розстріляли.

З часом шевченківські дні стали більшовицькою монополією. З року в рік відзначали свято поета-революціонера, наголошуючи на цьому в численних помпезних вечорах і концертах, не згадуючи про Шевченка як про національного поета.

Увічнення більшовицькою владою Тараса Шевченка припадає на початок 1920-х років. Наприкінці лютого 1921-го Президія ВУЦВК опублікувала постанову «Про вшанування пам’яті Т.Г. Шевченка». В ній проголошувалося спорудити монументи Кобзареві в усіх губерніях і повітових містах України, а також у великих селах. Так, 1 липня 1923-го під співи «Інтернаціоналу» та інших революційних пісень на могилі Кобзаря, замість хреста, який стояв там, було встановлено пам’ятник. Як зазначає одеський дослідник Григорій Зленко, у перші роки радянської влади почалася нова доля Шевченка.

Традиція шевченківських днів в Одесі жива і поширюється. У школах, бібліотеках, навчальних закладах міста вшановуються роковини українського Кобзаря. І хочеться вірити, що, незважаючи на важкі часи утвердження Т.Шевченка як національного поета, нове покоління одеситів, вивчаючи його спадщину, сприйматиме її як свій дороговказ.