До 200-річчя великого кобзаря

Як уже повідомлялося, в рамках виставки, присвяченої 200-річчю від дня народження Т.Г. Шевченка, яка відкрилася 28 лютого в Одеському музеї західного і східного мистецтва, відбулася наукова конференція «Тарас Шевченко: життя і творчість. Тарас Шевченко та сучасний контекст» (див. «ЧН» від 6 березня). У ній взяли участь відомі науковці, які під різним кутом зору, з огляду на власні зацікавлення і пріоритети розглядають творчість й особу геніального митця. Серед учасників — Тетяна Ананченко, Оксана Шупта-В’язовська, Михайло Гнатюк (Львів), В’ячеслав Кушнір, Олександр Музичко, Володимир Сподарець.

«Ми вирішили розширити формат виставки і запросити не лише художників, мистецтвознавців, колекціонерів і журналістів, але й літературознавців, істориків, культурологів, щоб збагатити контакти з культурним простором», — наголосив один з організаторів заходу Сергій Савченко.

Виступ Оксани Шупти-В’язовської, завідувачки кафедри української літератури ОНУ ім. І.І. Мечникова, доцента, носив переважно теоретичний, узагальнюючий характер і був присвячений парадоксам сприйняття та інтерпретації творчості Тараса Шевченка.

На думку науковця, парадоксальність цієї постаті — в її дуалістичності: вже сучасники сприймали Шевченка як інтелектуала і як невід’ємну частку свого народу. Він — «сонце української поезії» (за висловом Пантелеймона Куліша) і, водночас, поет народної, фольклорної традиції, що дало підстави Некрасову назвати його «русской земли человеком замечательным», а Добролюбову порівнювати Шевченка з Олексієм Кольцовим у сенсі джерельної бази їх поетичної творчості.

Діапазон сприйняття Тараса Григоровича надзвичайно широкий: його чули як інтелектуали, так і простолюд. «Найбільш виразно і не випадково це сформульовано у «Заповіті»… Звертаючись до усталеного ще з античності жанру, автор порушує одну із принципових і закономірних смислових констант: він ніби забуває, що він художник і поет, залишається лише людина, яка осягнула й прийняла своє земне призначення. Тому посмертна доля пов’язується не з досягнутим, а з тим, що має бути досягнуто («І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...»). Він народу не служить, а зливається з ним у єдиний національний організм», — підкреслила доповідач.

Оксана Шупта-В’язовська торкнулася й інших аспектів проблеми, зокрема неприйняття в індустріальну епоху певного стереотипного образу поета-демократа, носія лише цінностей «аграрного сус-пільства» як «не модерного» (Микола Хвильовий), що в цьому випадку не позбавлене духовного драматизму. У наш час, на думку науковця, «має місце глухота і сліпота до Шевченка, бажання його заперечити, що обертається самозапереченням як на рівні індивідуальному, так і колективному».

Пояснюючи творчий феномен Шевченка-поета, науковець зазначила: «За зовнішньою простотою Шевченкового слова відкривається універсум, думки й почуття. Вірш Шевченка можна порівняти з полум’ям: нерівна ритміка, змагання сентенцій, що часом заперечують одна одну, холодне раціо і нестриманість почуттів, які створюють дивну гармонію, що очищає ду-шу…» Згадалися й інші вірші, які свідчать про неординарність, трансчасовість мислення Т.Г. Шевченка.

Наприклад, вірш «Мені тринадцятий минало…», на її переконання, є зразком саме кінематографічного мислення, з його картинністю і послідовною зміною сюжетів. Попри біографічність твору, «тут йдеться не стільки про біографію зовнішню, як про біографію душевну».

Декан історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова, професор В’ячеслав Кушнір розглянув творчість Шевченка переважно в руслі краєзнавства. «За спогадами В. Антоновича, П. Куліш був тієї думки, що в Україні ніхто не вмів так співати українських народних пісень, як Тарас Шевченко, а М. Максимович вважав, що Шевченко-співак стоїть вище, ніж Шевченко-маляр і Шевченко-поет. Щодо галузі, яка мене безпосередньо цікавить, то задаюся питанням, — зауважив В’ячеслав Михайлович, — чи був Шевченко у прямому сенсі етнографом, етнологом? Мабуть, ні, але його спадщина нині є невичерпним джерелом для вивчення традиційної культури українців. Не в багатьох творах Тараса Шевченка можна побачити щось етнографічне, але те, що є, не лише засвідчує стан традиційної культури на той час, але й дозволяє досліджувати певні обрядові трансформації. У цьому сенсі цікава повість «Наймичка»… Питання вивчення і розвитку традиційної культури надзвичайно актуальне для сьогодення, тому що ми живемо у відкритому світі, в якому дуже важко зберігати свою етнічну і національну ідентичність. Трансформується багато елементів неукраїнської культури, і наше завдання полягає в тому, щоб не загубитися в цьому процесі. Наша новітня культура повинна залишатися етнічною, національною, але для цього вона обов’язково має базуватися на глибинних пластах традиційної культури. Ці процеси відбувалися і в часи Шевченка, відбуваються й нині, тому це для нас актуально і важливо».

В’ячеслав Кушнір продемонстрував альбом — факсимільне видання, яке минулоріч презентував в Одесі Микола Томенко (раніше його можна було бачити на ви-ставці-форумі «Українська книга на Одещині»). Інтерес становлять рисунки Тараса Шевченка, виконані під час етнографічної експедиції по Україні 1843 року, особливо маловідомі, кілька з них — із двозначними коментарями автора, які пояснюють одну із поширених причин дитячого сирітства. Так, на малюнку, де зображений бандурист і поводир, рукою Шевченка написані жартівливі рядки пісні: «Чи я тобі не казала, чи не говорила, щоб не лягав біля мене, бо буде Гаврило…»

Можливо, в задумі випуск гра-фічної серії, крім етнокультурного, передбачав повчально-виховне значення. Деякі з них Тарас Шевченко пізніше стер або змив водою, від чого вони втратили контрастність і виразність. На жаль, спосіб демонстрації малоформатного альбому не дозволив аудиторії детальніше ознайомитися з малюнками. Принагідно відзначу, що режим, у якому відбувалася конференція, не в усьому був сприятливим, бо відсутність візуальної техніки та присутність на початку незацікавленої, непідготовленої та часом елементарно невихованої публіки негативно позначилися на її роботі. Можливо, тут мав би допомогти музей. Серед плюсів — безумовно цікаві й змістовні доповіді, які, через названі недоліки, були, в окремих випадках, донесені в скороченому вигляді. Незважаючи на ці прикрощі, загалом учасники були одностайні щодо нагальності проведення такого міждисциплінарного заходу.

Виступ нашого львівського гостя, доктора філології ЛНУ імені Івана Франка, члена НТШ Михайла Гнатюка був присвячений темі «І. Франко та Т. Шевченко». Ви-словлені львів’янином думки, зокрема щодо сприйняття генія Шевченка нашими сучасниками, в низці випадків збігалися, а в низці — контрастували з попередніми висловлюваннями. Вони також мали націоцентричний характер, але, на мій погляд, із більш романтичним забарвленням.

«…Формат цієї зустрічі не дозволяє говорити по-науковому, і надто довго, через те я зверну увагу на кілька нюансів — сказав Михайло Гнатюк. — Перше: чому Шевченко став репрезентантом української нації у світі? В іншого генія Івана Франка є такі слова (це з його статті «Інтернаціоналізм і націоналізм в сучасній літературі»): «Чим глибше письменник вкорінюється в національний ґрунт, тим більше крона його творчості стає важливою і суттєвою для світу». Чим нам, людям ХХІ століття, є важливим Шевченко? Тим, що наше покоління по-новому його відкриває, знаходить те, що не помітили наші попередники. Галичина, яка під час життя великого Кобзаря входила в зовсім інше державне утворення, спричинилася до того, що в нас виник культ Шевченка».

Пан Гнатюк, зокрема, нагадав, що київський студент Бернатович, виходець зі Львова, в березні 1861 року вперше організував у рідному місті «наукові академії», присвячені пам’яті Тараса Шевченка. «Але є й інша річ, — звернув увагу професор, — у Львові багато хто, навіть в університеті, не міг збагнути глибину і силу Шевченкового слова. Не через те, що погано читали, а через те, що по гарячих слідах не могли відчути його енергії. Саме Іванові Франку, який апелював як до інтелектуалів, так і до широкої громадськості, судилося відіграти вирішальну роль, щоб переломити ситуацію. У Франка є близько ста публікацій, не враховуючи художніх творів, які присвячені Шевченкові. З них три-дцять три — які знаходять глибину Шевченкового слова».

Професор Гнатюк також нагадав, що коли Франко претендував на посаду викладача Львівського університету, то як «ґабілятиційний виступ» взяв саме Шевченкову тему, що включала два однойменні різножанрові твори під назвою «Наймичка».

Доповідач також застеріг, щоб нині не кидалися такими термінами, як «шевченкознавство», «франкознавство», «грушевськознавство» тощо, адже це цілий комплекс наукових дисциплін: філософія, філологія, етнологія, історія, соціологія, які досліджують індивідуальне спрямування творчості. Михайло Гнатюк відзначив, що саме Іван Франко зробив шевченкознавство цілою гуманітарною наукою.

«Найглибша студія Франка про Шевченка — це «Трактат із секретів поетичної творчості». Свого часу у Віденському університеті я читав спецкурс про українську літературу, і коли лише виклав основні позиції цієї статті, то всі ахнули: невже в українській літературі є така глибина, яка стосується психології творчості, філософії, естетики, порівняння різних видів мистецтва?! Нам сьогодні дуже важливо, щоб наша культура стала широко відомою у світі. В наших еміграційних центрах проводяться дуже сер-йозні наукові конференції, але до цих наукових студій ми мусимо залучити представників інших націй, інших культур, які, власне, збагнуть творчість Тараса Шевченка».

Михайло Гнатюк також пообіцяв, що досвідом одеситів щодо комбінованого проведення наукової конференції та художньої виставки за-пропонує скористатися і львівській спілці художників.

Тарасові шляхи перетиналися з багатьма видатними людьми свого часу, що були презентантами різних народів і культур. «Шевченко і Грузія» — тема виступу історика, доцента ОНУ ім. І.І. Мечникова Олександра Музичка. Свою участь у заході він мотивував так: «Серед моїх фахових зацікавлень є життя грузинської громади Одеси, півдня України. Не будучи шевченкознавцем чи літературознавцем, а швидше — грузинознавцем, я вирішив, що важливо актуалізувати ті дані, які є у нашому розпорядженні про зв’язок Шевченка з Грузією. Парадокс цієї теми в тому, що Тарас Шевченко в Грузії не був.

Шевченко особисто був знайомий з грузинами. Зокрема, це художник Григорій Майсурадзе, який, на думку грузинських дослідників, навчався з Шевченком в Академії мистецтв в Петербурзі в один і той же час і пересікався з ним. Шевченко був знайомий також з двома іншими грузинами. Так, Давид Кіпіані в 1860 році відвідав народні читання, на яких виступав Тарас Григорович, на що Кіпіані відгукнувся дуже схвально.

Повідомлення про зустріч Шевченка з класиком грузинської літератури Акакієм Церетелі вже стало хрестоматійним. Вона також відбулася в Петербурзі навесні 1860 року, про що Церетелі написав у спогадах. Сам факт цієї зустрічі згодом став надзвичайно важливим для грузинської культури (за-значимо, і для українсько-грузинських культурних зв’язків. — В.В.). Діалог між ними стосувався української та грузинської історії, і Шевченко вигукнув: «Боже, як багато у нас подібного!» Церетелі ж сказав, що бачить людину, яка є взірцем того, як потрібно любити свою Батьківщину, свою культуру.

Другий блок українсько-грузинських взаємин пов’язаний з тим, як грузини вшановували па-м’ять про Шевченка, навчаючись у Київському чи Харківському університетах, у тому числі як учасники демонстрацій, наприклад, у 1914 році, коли влада заборонила відзначати 100-літній ювілей Кобзаря. Деякі з них згодом стали відомими людьми, як-от Олександр Церетелі — професор Тбіліського університету».

Олександр Музичко звернув увагу і на «одеський слід» у вшануванні Шевченка, зокрема про грузинського історика Каваліані, про що дізнався під час роботи над темою «Грузини та Одеса». За словами доповідача, раніше це зробили співробітники бібліотеки імені М. Горького, які уклали покажчик під редакцією відомого одеського шевченкознавця Григорія Зленка.

У виступі Олександра Музичка йшлося також про переклади творів Шевченка грузинською мовою, у тому числі в музичній інтерпретації. Вперше літературний переклад (поеми «Наймичка») ще в ХІХ столітті здійснив Ніко Ламоурі — на той час студент Київського університету. Для грузинської інтелігенції була важливою та обставина, що Шевченко змагався саме за визволення народів проти імперського панування.

Принагідно відзначимо, що під час конференції у залі була присутня представник грузинського національно-культурного товариства «Сакартвелло» в Одесі.

Емоційним був виступ літературознавця, доцента Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського Володимира Сподарця, який виділив два лейтмотиви цієї зустрічі: «Шевченко-слово» та «Космічне значення творчості Т.Г. Шевченка». «Звідки така потуга? Професор зі Львова говорив: «Чим глибше коріння — тим потужніша і розкішніша крона. Його коріння — це народне українське слово. Слова — це єдиний матеріал, який потрібний письменнику, поету для роботи…»

Виступ став своєрідним екскурсом у мовознавство, в якому роз-криваються метафізичні таїни слова, коли текст розглядається як смисловий ряд. «Не ми говоримо мовою, а мова говорить нами»

(М. Ґайдеггер). Велич Тараса Шевченка, на думку промовця, у тому, що він почув мову народу, аранжував її своїми сюжетами. Його тексти ніби народжені музикою.

Володимир Сподарець також прочитав кілька віршів, як завше, натхненно й артистично.

Культуролог Тетяна Ананченко звернулася до постаті Шевченка-пророка, проектуючи висловлювання Кобзаря на сучасний момент, висуваючи цікаві гіпотетичні твердження, тим самим актуалізуючи особу і творчість мистця.

«Задаюся питанням: яким би Шевченко побачив нас, Україну на початку ХХІ століття? Що би він побачив? Робиться й лячно, і гордо. Він би побачив, що «байстрюки Катерини сараною сіли», побачив би перевертнів, які забули українську мову, побачив би тих, хто розкішні палаци й храми будує, і «Отечество» так любить, так за ним жалкує, так із сердешного кров, як воду точить. А братія мовчить собі, витріщивши очі…»

Він би політав над духом Майдану, де пролила кров «Небесна сотня», де хлопчик-вірменин казав слова Шевченка: «Борітеся — поборите! Вам Бог помагає». Але снайперська куля обірвала це прекрасне життя. Пролилася кров, і її знову хочуть пролити в іншому місці. Починається те, проти чого Шевченко застерігав у посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…».

Згадайте, що зробило міністерство освіти буквально перед Новим роком? Воно зняло з програми зовнішнього незалежного оцінювання «І мертвим, і живим…» та «Заповіт». Чому? Бо в тому ж «Посланії» гнівні слова: «Раби, подножки, грязь Москви!» Там же — «Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, і свого не цурайтесь!» Зрозуміло, чому й «Заповіт», у якому звучить заклик: «…кайдани порвіте, і вражою, злою кров’ю волю окропіте!» То що сказав би Шевченко?!» — поставила риторичне запитання культуролог.

Звертаючись не лише до присутніх, а й ширшого загалу, Тетяна Ананченко наголосила: «Друзі мої, шановні земляки, українці й неукраїнці! Читайте Шевченка, слухайте Шевченка, любіть Шевченка, серцем відчуваймо його! Хай геній Тараса завжди буде з нами!»

Насамкінець хочу відзначити громадську активність задіяних у заході науковців і художників. Перш за все, слід віддати належне автору проекту Сергієві Савченку, який фактично самотужки організував цей масштабний захід. У перспективі планується видати каталог, до якого, крім творів одеських художників, увійдуть також матеріали конференції. А згадані Тетяна Ананченко та Володимир Сподарець уже за кілька днів взяли участь у Шевченківських читаннях, які традиційно проводить ОННБ ім. М. Горького.

Одеса нині справді є одним із помітних центрів шевченкознавства.