«І Я вам кажу: просіть, і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам!»

(Євангеліє від Луки, розділ 11).

Березень 2008-го, Бухарест. Саміт НАТО вдався, але… для Москви. Путін повертається додому тріумфатором. Справу зроблено: Україна та Грузія не отримали ПДЧ. Російські друзі — Франція та Німеччина — сказали «ні!». ПДЧ Україні та Грузії не надано, але в декларації зазначено: «НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії щодо членства в НАТО. Ми погодилися сьогодні, що ці країни стануть членами НАТО». Нам залишилася надія.

А ось відомий фрагмент розмови Путіна з президентом США Джорджем Бушем «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина — это даже не государство! Что такое Украина? Часть её территорий — это Восточная Европа, а часть, и значительная, подарена нами!»

Серпень 2008-го. На Грузію падають «братні» російські авіабомби. З боку Кремля нахабно-цинічне «прінуждєніє к міру», а від Заходу — мляво-розгублена стурбованість. Грузинська армія чинить героїчний спротив окупантам, падають збиті ворожі літаки. У Чорне море з гуманітарною метою входять кораблі країн НАТО. Бойові дії припинено. Грузинські території Південна Осетія та Абхазія досі окуповані «братом». А Росія все ще залишається членом «Великої вісімки».

Перемога Януковича на виборах 2009-го. Президентом найбільшої держави Європи стає унікальна у світовій політиці особина, котра двічі відсиділа у в’язниці: за розбій та злодійство. Для найактивнішої частини електорату — «бабушок», для котрих все краще залишилося у світлому радянському минулому, а з сучасного схвилювати може хіба що дармова гречка, — нехай рецидивіст, але свій, він же за Росію! Путін нарешті прилаштував свою людину на київському престолі. А далі пішло-поїхало. Зраду державних інтересів поставлено на конвеєр. Харківські угоди, прийняття сирітського «позаблокового» статусу, тобто офіційна відмова від вступу до НАТО. Силові міністерства очолюють вже навіть не донецькі, а особи «московського підпорядкування», тісно пов’язані з Росією недавнім громадянством чи службою. «Покращення вже сьогодні», розбудова поліцейської держави. Влада в міцних руках президента. Міліція, СБУ суди та прокуратура — на службі «сім’ї» та наближених землячків. Своїм — усе, ворогам — закон. За чисельністю міліція стає більшою за збройні сили.

А як же без ідеології? Натхненно грабувати Україну матеріально та духовно владі допоможе «антифашизм»! Рецепт кремлівський: 9 травня на вулицях наших міст з’являються червоні прапори почилого в бозі СРСР, трішки стилізовані під «знамя победы». Бюджетників і студентів добровільно-примусово зганяють на багатотисячні збіговиська по всій країні, розцяцькувавши «георгіївськими» стрічками. Де фашисти, які фашисти ніхто не може збагнути, але вони десь є, треба бути пильними. Хтозна, може, фашисти — це опозиція та ті, хто її підтримує — «западенці», америкоси і всіляка там гейропа?

І несподівано — карколомний розворот у бік ЄС! Не чекали! Семимильними кроками Янукович та ПР ведуть нас до Європи й… ефектно гальмують у самому Вільнюсі. Європейським лідерам важко збагнути, що відбувається. Тонкощі гри в наперстки.

Майдан. Три довгі місяці, сотні вбитих та безвісти зниклих героїв. Всесильний президент накивав п’ятами до своїх, у Росію. По «Межи-гір’ю» гуляє вітер…

Крим. Бліцкриг Путіна. До сторіччя початку Першої світової? Перемога найефективнішої російської зброї — пропаганди. Перемогла саме пропаганда. Чорноморський флот та елітні підрозділи російської армії були задіяні також, але… як гарнір до пропаганди. Українські прикордонники, армія та флот в окупантів чомусь не стріляли. Чимало наших контрактників перейшли на інший контракт і змінили Батьківщину як мобільного оператора. Нікого з «визволителів» не відправили додому у вигляді «вантажу 200». Чому? Померти навесні ніхто не хоче… А присяга? Авіаносець «Джордж Буш» був готовий допомогти, було б кому… Бути українцем чи татарином в окупованому Криму стало небезпечно. Як слушно зауважив Вітаутас Ландсбергіс, «уже нема нацистської Німеччини, але є фашистська Росія».

Захід десятиліттями споглядав на Росію через рожеві окуляри. Не догледіли, що Росія Єльцина і Росія Путіна — дві великі різниці. Повторювали мантри, що холодна війна закінчилася. Сформулювали головний виклик ХХІ століття — міжнародний тероризм, проти якого слід боротися усім миром. Захід і Росія були тут союзниками, хоча Путін під виглядом боротьби з тероризмом робив своє: топив у крові Чечню, підривав багатоповерхівки з людьми на Каширському шосе в Москві, Волгодонську, Будьоннівську, труїв газом заручників у театрі «Норд-Ост» та донищував залишки демократії. З приходом у Білий дім Барака Обами пафосно говорилося про «перезавантаження». Доперезавантажувались. Тепер є питання, хто страшніший для світу — Аль-Каїда чи Путін, якому закортіло бути суперменом і «встати з колін»?

За всі роки української незалежності розглядати Росію як імовірного противника чи потенційного агресора вважалося поганим тоном. Цього уникали робити керівники держави та дипломати. Щоб, збав Боже, не здатися примітивним русофобом, експерти та журналісти вмикали у собі внутрішнього цензора. Зовнішня політика України при перших трьох президентах була збудована таким чином, щоб не дратувати Росію, а при четвертому — щоб Росії всіляко догодити. Бажання України сидіти на двох стільцях насправді виявилося сидінням на холодній підлозі. «Якби ми вчились так, як треба», то пішли б шляхом країн Балтії та Східної Європи.

Власний шлях чи, скоріше, його відсутність призвів до нинішньої трагічної ситуації. Армія знищена до такої межі, що за останні роки побачити в нашому небі птеродактиля було ймовірніше, ніж побачити український військовий літак. Зате Україна є рекордсменом у Європі за… кількістю генералів. Є серед них і професіонали, але більшість цього «генералітету» — нефахові люди, які здобули звання та посади у корупційно-кумівський спосіб. До того ж маю підозри, що пересічний український генерал важить кілограмів на 15 більше за свого американського, європейського чи ізраїльського колегу. Їхні пільги, високі зарплати та пенсії — тягар на нужденний бюджет. З генералів та адміралів було б непогано створити окремий батальйон, щоб вони продемонстрували ефективне наведення конституційного порядку у частково окупованому Донбасі.

Як рухатися далі? Сьогодні видніються три шляхи. Перший — нейтралітет або «позаблоковість». Другий, фантастичний, — повернення країні ядерного статусу. Третій, про який чомусь воліють помовчувати або згадувати епізодично чільні політики країни, — вступ до НАТО.

Янукович наче у Ростові, але його справа живе. Значна частина нашого політикуму поговорює про позаблоковий або нейтральний статус (те, чого так домагається Росія). Ніхто перед виборами не хоче «збурювати Схід та Південь» розмовами про НАТО. Краще розповідати про те, що ми станемо такою собі Фінляндією, Австрією або Швецією. Пробачте, але це розмови про Нью-Васюки. Витрати на оборону нейтральних країн у рази перевищують витрати країн — членів НАТО. Фінляндія може собі дозволити нейтральний статус, адже ця країна 1940 року розбила «непереможну і легендарну» Червону армію. А в останні роки Фінляндія дедалі більше схиляється до повноправного членства в Альянсі. Швидше за все, останні події лише прискорять її рух у цьому напрямку.

Після окупації Криму Росією (одного з гарантів нашої безпеки за Будапештським меморандумом) і недостатньої реакції на агресію інших гарантів — США, Велико-британії, Франції — в Україні заговорили також про відновлення ядерного статусу. Тут мали місце і розпач, і спроба у такий спосіб стимулювати активність інших країн-гарантів. Крім ядерних гігантів, сьогодні більше десятка країн мають власну ядерну зброю. Має Ізраїль, бо вимушений жити у не надто дружньому оточенні. Мають Індія та Пакистан, які здавна між собою ворогують, у них приблизно рівний ядерний потенціал (за світовими мірками — не надто великий). Північна Корея голодна, але прагне мати свою бомбу. А Україна? Ядерна зброя нам потрібна для стримування Росії? То скільки її нам буде потрібно, враховуючи ядерну потугу Росії, котру остання отримала у спадок від СРСР? Хтось про це думав? Тим більше, що ядерну зброю вперше і востаннє (дай Боже, щоб таки востаннє) використали 1945 року. Час показав, що ядерна зброя — інструмент символічний.

Історія навчає лише розумних. За останні 15 років до НАТО вступили 12 країн Східної Європи та Балтії. Хоч про це і не говорилося, але головним мотивом входження було відгородитися від братніх обіймів Росії, які то слабшають, то, як сьогодні, у випадку з Україною, стають смертельно небезпечними. НАТО — єдина у світі ефективна система колективної безпеки та оборони, якій сповнюється 65 років. За цей час з Альянсу ніхто не вийшов. Входять 28 країн-членів: 26 країн Європи, США та Канада. Якщо ми справді Європа, то це наш цивілізаційний вибір. НАТО — це надійний захист за помірну плату. Витрати на оборону країн — членів НАТО становлять не більше 2% від ВВП. Як уже мовилося, нейтральні країни (Швеція, Фінляндія, Австрія, Швейцарія) витрачають на оборону значно більші кошти. Навіть у порівняно незаможних державах — членах НАТО (Румунія, Болгарія, Албанія) рівень життя вищий, ніж у Білорусі, Росії та Україні. Із 20 держав з найнижчим рівнем корупції більшість — члени НАТО. Бути членом НАТО вигідно, досвід країн Східної Європи показує, що членство у НАТО є перепусткою до членства у Європейському Союзі.

Наша співпраця з НАТО триває. Західні дипломати й експерти невтомно повторюють, що двері до Альянсу нам відчинені. Образ цих дверей супроводжує українців з часів здобуття незалежності. Двері розкриті то широко, то менше, інколи в них залишається вузька шпаринка, але вона є. Та чомусь українські поводирі, наче персонажі з відомої картини Пітера Брейгеля-старшого «Притча про сліпих», не можуть потрапити у двері, котрі ведуть до безпечного та якісного життя.