28 червня — День Конституції. Відзначати цей день як свято, поки йде війна і не завершена революція, чесне слово, не з руки. Права громадян, у тому числі право на життя, у смутний час відступають перед правом сили. Таку реальність не відобразити в параграфах і розділах.

Мрії і дійсність

Основний Закон після Революції гідності ще не написаний, і важко сказати, чи можна революційну Конституцію України ухвалити під час війни. Але якщо навіть вдасться, якщо в пориві одностайності чи страху перед народом народні депутати проголосують за новий Основний Закон або внесуть радикальні зміни до старого, якщо документ схвалить Конституційний Суд і вдасться подолати повністю всю процедуру, зусилля можуть звестися нанівець.

Під час революцій і після них писана справедливість часто відступала перед новою реальністю, праця законодавців і юристів виявлялася нікому не потрібною, бо Конституція спізнювалася або, навпаки, обганяла зміни, що відбуваються у суспільстві і державі. Потрапити в ціль, запропонувати адекватний Основний Закон так складно, що в найстарішій з існуючих демократій (Великобританії) взагалі Конституції нема, а деякі закони, успадковані від середньовіччя, не скасовані. Вони просто не діють.

Щоб дозріти до такої моделі, треба «стригти газон» сімсот років поспіль. Але нам не треба засмучуватися — є простіший шлях. Французи з початку Великої революції ухвалювали й вдосконалювали непрацюючі конституції доти, поки Наполеон не сформулював завдання — писати коротко і неясно. Роль французької конституції після цього опустилася нижче за плінтус, зате зросла роль Цивільного кодексу — документа, який регулює приватно-правові відносини громадян.

Франція після Бонапарта пережила падіння трьох монархій і чотирьох республік. Відповідно змінювалися і конституції. А Кодекс Наполеона — основа цивільного права досі. Це може слугувати нам прикладом. Доказом, що не треба сперечатися до хрипоти про переваги парламентсько-президентської республіки перед президентсько-парламентською, не треба змінювати виборче законодавство перед кожними виборами, а треба спуститися на щабель нижче — від будівництва держави повернутися до правових відносин громадян.

Якщо з Конституції та законів вдасться прибрати загальні декларації і відрегулювати права населення з максимальним захистом від чиновників і судового свавілля — справу зроблено. При третій, п’ятій та десятій республіці українському закону буде на що спертися. А орді чиновників, суддів і прокурорів — ні. Завдання Майдану буде виконане.

Це, однак, мрії. А груба дійсність полягає в тому, що багато з громадян, на жаль, у такому законодавстві не зацікавлені. І мова не про олігархів, чиє право на власність легко оспорити, мова не про чиновників, які регулярно беруть хабарі і крадуть бюджетні гроші, мова не про кругову поруку суддів, прокурорів та міліції. Мова про нас, про ту більшість, що дає хабарі і з будь-якого приводу ходить на поклон до адміністрації.

Якщо абсолютна влада розбещує абсолютно, то так само розбещує абсолютна покірність громадян, успадкована від радянських часів. За двадцять три роки, звичайно, багато чого змінилося, але отруту залежності від держави, як рабство, доводиться вичавлювати з себе по краплині. І тільки революції здатні прискорити цей процес.

Отрута і протиотрута

У Росії, на відміну від України, за ці двадцять три роки ніяких революцій не відбулося. Залежність від держави, як отрута, розлилася по жилах і багатьом затуманила свідомість. Закони, які за вказівкою Путіна штампує Державна дума, порушують права і свободи, закріплені в російській же конституції. А «скажений принтер» на замовлення Кремля не втомлюється боротися з «іноземними агентами» та «екстремістами», з демонстраціями і пікетами, з будь-якими проявами критики влади у пресі та в інтернеті.

Кремль, ймовірно, і війну роз-в’язав, щоб зупинити українців, відсунути від своїх кордонів зримий приклад свободи, не дати за-кріпити в законодавстві перемогу Майдану. Що ж, керівництво «братньої» країни свого домоглося. Розвиток революції зупинено, а її досягнення принесені в жертву війні. Якщо Україні й потрібна нова Конституція, то це конституція війни, основний закон самозбереження.

Дискусії про повноваження виконавчої, законодавчої та судової влади, проблеми реформ і люстрацій відступають перед необхідністю введення надзвичайних заходів, і ці заходи скоро почнуть роз’їдати права і свободи. Коли нам вдасться здолати терористів (а перемога може бути відсунута на декілька років), українська еліта, та й усе населення, скоріше за все, звикне до обмежень прав і свобод, які існують в будь-якій державі, що воює. І через роки ми знову станемо схожими на російських братів. Чого брати і домагаються.

Такий сценарій кращий, ніж розчленування України або перетворення її у кремлівського сателіта, але і в ньому мало хорошого. Від надзвичайщини, запровадженої на законодавчому рівні або такої, що постала з волі олігархів де-факто, непогано вчасно застосувати протиотруту. Вона є, але потребує сприйняття, охорони та підтримки народу.

Майдан дав чудові зразки самоорганізації громадян. Без втручання політиків там виникли міцні структури, в тому числі і військові. Об’єднання вільних людей витримали бій з головорізами Януковича, а перетворені в Національну гвардію, вони здатні протистояти і протистоять терористам на Донбасі. Ці формування — надійні острівці свободи, її хранителі й захисники. Дати їм на війні загубитися — значить забути, заради чого затіяна українська революція.

Втім, судячи з усього, під час війни і після неї гвардійці не дадуть забути про Майдан українським політикам, а за необхідності — полі-тиками стануть самі. Дві незавершені і зраджені революції, Конституція, двічі зґвалтована владою, — це занадто навіть для колишньої радянської республіки. На минулому пора ставити крапку, а Основний Закон, як і закони, що вірою і правдою двадцять років послужили олігархам, треба не змінювати, а писати нові, з чистого аркуша. І чистими руками. Добре, щоб такими, які не звикли до зброї.