20 червня світова спільнота відзначила Міжнародний день біженця. В Україні ця дата, вперше за часи незалежності, стала неабияк актуальною. Станом на 17 червня Управління верховного комісара у справах біженців (УВКБ) ООН володіє інформацією про 34336 внутрішньо переміщених осіб в нашій країні: 11521 — з Криму, 22815 — із східних областей.

Минулої п’ятниці агентство ООН у справах біженців спільно з Одеською обласною державною адміністрацією провели «круглий стіл» «Внутрішні переселенці: необхідна підтримка та пошук довготермінових рішень».

На Одещині перші вимушені переселенці з’явилися в березні — з Криму. Це військовослужбовці і члени їхніх родин — всього близько 2500 осіб. Більша частина з них проживає у своїх частинах, до 700 осіб — у санаторіях. Щодня на Одещину прибувають десь 150 переселенців, переважно — жінки та діти.

Загалом у світі сьогодні близько 51 мільйона біженців. Це на 6 мільйонів більше, ніж попереднього року. Серед країн, у яких най-більше додалося переселенців, — Сирія: аж 2 мільйони за рік. Україна в цьому списку поки що на останніх позиціях. Усі ці цифри перевершили рекорд Другої світової війни… Про це розповів регіональний представник УВБК ООН в Білорусі, Молдові та Україні Олдріх Андрисек.

Серед найбільших проблем українських вимушених переселенців, на його думку, — бюрократичні аспекти. Наприклад, коли людину приймають в іншій області, їй треба за щось жити, щось заробляти, та коли вона намагається стати на облік до центру зайнятості — їй відмовляють через відсутність трудової книжки. Так само і з влаштування дитини в дитячий садок тощо. Олдріх Андрисек наголосив: переселенцям неминуче потрібне житло плюс робота.

Та про що казати, якщо до сьогодні вимушеними мігрантами на державному рівні не займалися через відсутність законодавчої бази. Лише минулого тижня Верховна Рада прийняла закон «Про вимушених переселенців», під який потрапили жителі Криму та зони АТО.

Про цей закон розповів голова комітету ВР з прав людини Валерій Пацкан. Досі був відсутній механізм роботи з переселенцями. Тепер цей механізм розроблено. Громадянин, який покинув територію, звертається на новому місці до міграційної служби й отримує довідку. Ці довідки є двох видів: для тих, хто потребує розселення, помешкання, і для тих, кому є куди їхати. Людина сама обирає місце, куди її потрібно евакуювати. Суть до-відки в тому, що за кінцевим місцем розселення людині переведуть усі соціальні виплати та допомоги. Також на їх підставі можна скласти ЗНО, віддати дитину до садка, вступити до вишу тощо. Надати таку довідку чи відмовити в ній міграційна служба повинна у 10-денний термін.

Присутня на зустрічі співачка і громадська діячка Руслана Лижичко закликала не називати українські родини, які покинули свої домівки, біженцями. Адже біженцем (за конвенцією «Про статус біженця» 1951 року) вважається особа, яка «перебуває поза межами рідної країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування через свою расу, релігію, національність, приналежність до певної соціальної групи або політичні погляди, і не може або внаслідок таких побоювань не бажає скористатися захистом своєї країни…»

Обговорення проблем переселенців тривало близько півтори години. А коли надали слово громадським діячам — додалося емоцій. Активісти обурювалися, що розв’язання проблеми вимушених переселенців лягло на плечі громадських організацій. Держава до цього практично не долучається. З кожним днем унеможливлюється процес вивезення людей з гарячих точок. З кожним днем дедалі менше залишається місць, куди їх можна вивезти…

Велика проблема — відсутність не лише фінансування, а й механізму виведення мирного населення із зони бойових дій. Ця місія лягла на плечі винятково громадських діячів. Активісти прямо запитували: «У нас є 200 інвалідів у зоні бойових дій з квитками на руках. Одеса приймає їх чи ні?» Але такої ж чіткої відповіді не почули…

Більше того, в Одеській облдерж-адміністрації також поскаржилися: відсутність фінансування призводить до глибокої кризи. Ті санаторії та підприємці, які прийняли вимушених переселенців, не мають жодного фінансування на них, а лише обіцянки від влади. Тому наразі вкрай важко знайти тих, хто власним коштом захоче приймати та утримувати людей надалі. Та й хто і як буде розраховуватися з тими, хто вже прийняв вимушених мігрантів?

І представники ОДА, і громадські діячі сходяться в одному: держава якнайшвидше має втрутитися і розв’язати ці проблеми. Якщо нема фінансування, то бодай можна було б підприємцям, які приймають людей власним коштом, знизити податки чи й, взагалі, оголосити для них податкові канікули.