(Продовження. Початок у номері за 14 червня.)

Портрет Рішельє, не як державця, а як простої людини, змалювала у своїй праці, присвяченій історії Одеси, історик Патриція Герлігі: «Хоча Байрон і вважав Рішельє романтичною особою, проте сам дюк багато в чому був дитям епохи Просвітництва. Він був холодним і розсудливим, хоробрим у боях, одначе уникав вчинків, що вимагали особливої відданости. Будучи одеським міським головою і губернатором Новоросії, він мешкав у скромному п’ятикімнатному будинку з простою обстановкою, лишаючись скромною людиною. Для сучасників і пізніших істориків він виглядав радше як простолюдин, аніж як представник високонародної знаті, до якої належав». Згодом історик додає: «Дружелюбний і приязний в особистих стосунках, дюк, проте, уникав панібратства і не любив ділити людей на фаворитів і ворогів. Тінь скандалів ніколи не затьмарювала його життя. Сучасники змальовують його високим і худим з красивим хвилястим волоссям, «темними добрими очима та дуже привабливим білим безбородим обличчям». Рішельє, очевидно, був короткозорим, бо, за словами його приятеля Сікарда, побачивши на вулиці жінку, завжди запитував у того, хто його супроводжував, чи знає він її».

26 вересня 1814 року Рішельє залишив Одесу, повернувшись до Франції. Одесити з сумом прощалися з тим, кого знали особисто й глибоко поважали. Автори путівника містом пізніше описали цю подію: «Маючи всі можливості для збагачення, дюк, за свідченням сучасників, залишив Одесу з невеликою валізою, де були його парадний одяг та два костюми. Більша частина його прибутків пішла на допомогу потерпаючим іммігрантам, які прибували до великої держави на проживання. Його доброта та милосердя викликали любов до нього з боку всіх верств населення, а його від’їзд був для міста великою втратою». І чому нині в українській політиці так мало Рішельє і так багато Лазаренків?

Але навіть повернувшись до Франції, де перебував на постах міністра закордонних справ і голови ради міністрів відновленої монархії, Рішельє й далі цікавився справами півдня України. Помер він 1822-го на п’ятдесят шостому році життя. «Протягом усього життя він зберіг неперевершені управ-

лінські здібності, однак справжньою великою справою для його таланту, пам’ятником йому було місто над Чорним морем, яке він виплекав і викохав, розвиток якого він спрямував», — писала Патриція Герлігі. Тож посталий за кілька років по тому пам’ятник увічнив багаторічну й благотворну діяльність француза на українській землі. Гадаю, не буде великим гріхом, коли зацитую власні слова, надруковані в одній з попередніх публікацій, присвяченій пам’ятнику Рішельє та його творцям: «Українець Мартос як митець та француз Рішельє як господарник — своєрідний тандем, що був покликаний закласти підвалини для побудови справді европейського міста. Відлитий у бронзі француз, одягнений за давньоримським звичаєм за велінням українського майстра став справжнім втіленням европейського духу міста над Чорним морем та уособленням европейських устрем-лінь України». Символічно, що саме тут, навколо пам’ятника, у листопаді 2013 року, напередодні доленосної зустрічі у Вільні, розпочалася тривала акція на підтримку европейських прагнень України…

Пам’ять про Рішельє в Одесі, окрім пам’ятника, присутня іще щонайменше у двох речах — назві однієї з центральних вулиць середмістя, що бере початок від знаменитого оперового театру, та найменуванні одного з ліцеїв.

Другий пам’ятник в Одесі було встановлено на честь не менш знакової фігури для міста — князя Михайла Воронцова. Єдине творіння на теренах України німецького різьбяра Фрідриха Бруґера, довершене архітектурними думками Франца Боффо, стало надбанням Соборної площі 1863 року. Вбрана по-військовому у мантію з фельдмаршальським берлом у руці постать Воронцова, відлита у бронзі, височить на високому, прямокутному у плані постаменті, виконаному з кримського діориту, на двох гранях якого — північній та південній — у рельєфах зображено сцени з військових досягнень князя: Краон 1814 року та Варна 1828 року. Чільна грань п’єдесталу, обернена на схід, містить присвяту: «Найсвітлішому князеві Михайлові Семеновичу Воронцову вдячні співвітчизники 1863 року», а з протилежного боку — рельєф із написом «Генерал-губернаторові Новоросійського краю та Басарабії 1823—1854». Урочистости пам’ятникові надає огорожа з невисокими стовпцями та ланцюгами.

Михайло Воронцов (1782—1856), уродженець Петербурга та вихованець Кембриджського університету, посів крісло генерал-губернатора Новоросійського краю, як тоді називали південноукраїнські землі, у травні 1823 року з ласки імператора Олександра І, який знав про зацікавленість родини Воронцових у розвитку цих теренів. А цікавість підприємливих Воронцових була обумовлена зрослими маєтностями на півдні України та в Криму. Тому граф Воронцов активно використовував офіційну посаду насамперед для поліпшення свого економічного становища й одержання прибутків. Він був цілковитою противагою Рішельє як прихильника скромного життя, бо волів жити у розкоші і здавався надто зверхнім. Поет Пушкін, котрий мав з графовою дружиною Єлизаветою роман, ставився до Воронцова упереджено, називаючи його «негідником, придворним неотесою й винятковим еґоїстом» та висміюючи губернаторову англоманію. «Незважаючи на це, слід зазначити, що приблизно півстоліття Одеса перебувала під винятковим керівництвом і набула автономії більше, ніж обидві столиці імперії. Чи не най-більшим внеском правління Воронцова є зростання числа мешканців Одеси — з 30 тисяч осіб на час його вступу на посаду 1823 року до 77778 осіб 1844 року, коли він залишив генерал-губернаторство», — писала дослідниця Патриція Герлігі.

Резиденцією Михайла Вороноцова в Одесі став вимуруваний на його замовлення палац на початку Приморського бульвару — класицистичне творіння Франца Боффо, датоване 1824—1829 роками. Подейкують, що й будівництво сходів, названих пізніше Потьомкінськими, які сполучили бульвар із гаванню, було фундовано графом спеціяльно для своєї дружини. До заслуг Воронцова в Одесі можна віднести й сприяння заснуванню першої газети міста — «Одеського вісника», що виходила спочатку французькою та російською мовами, заснування товариства сільського господарства, у діяльності якого він брав безпосередню участь, збільшення числа доброчинних організацій, з роботою яких князь запізнався ще в Англії, — сиротинець, школа для глухонімих, жіноче товариство сприяння бідним, богадільня сестер милосердя, амбулаторія, німецьке, французьке й швейцарське добродійні товариства, доброчинний православний дім для жінок, дім для літніх та немічних жінок тощо, а велике зібрання його книжок становить нині значну частину бібліотеки Одеського національного університету. Між іншим, ініціятива на увічнення померлого в Одесі Воронцова відходила саме від заснованого ним товариства сільського господарства, члени якого офірували на цю справу три тисячі карбованців.

Щодо виконавця замовлення на виготовлення скульптури Воронцова, то Фрідрих Бруґер (німецькою Friedrich Brugger) з’явився на світ 1815 року у Монахові. В осередку ж Баварії він здобув й освіту, після чого відвідав Італію, де відзначився своїми першими різьбярськими роботами. По поверненню на батьківщину від короля Людвіга І Бруґер отримав замовлення на виготовлення кількох мармурових погрудь та низки великих спижових статуй. Рідне місто Бруґера є свідком його непересічного таланту, втіленого у пам’ятниках, присвячених композиторові Христофору Віллібальду Ґлюку (1848 року), філософові Фрідриху Вільгельму Йозефу Шеллінґу (1861), курфюрстові Максу Емануелю (1861) та будівничому, маляреві й письменникові Лео фон Кленце (1867), а також у скульптурній композиції на тріумфальній брамі та мармурових статуях на фасаді пінакотеки. Поміж інших міст Німеччини Фрідрих Бруґер відзначився створенням надгробка історика Йоганнеса фон Мюллера на Староміському цвинтарі Касселя (1852), виконаного, до речі, спільно з Лео фон Кленце, пам’ятника Якобові Фуґеру (1857) в Авґсбурзі, монумента баварському фельдмаршалові і дипломатові Карлу Філіпу фон Вреде (1860) у Гайдельберзі та іншого. З особливим натхненням Бруґер працював у галузі грецької мітоліогії й умів вдало поєднувати натуральність зображення з античними формами і стилем: Вакх, Хейрон, що навчає музиці молодого Ахіллеса, Едип та Антигона, Пенелопа — головні твори різьбяра, які й свідчать про це. По завершенні праці в Одесі німецький різьбар восени 1863 року подорожував Кримом, звідки через Константинополь відвідав Атени, Неаполь і Рим. Його останньою роботою стала композиція Дедала та Ікара 1869 року, а вже 9 квітня 1870-го Дедалові крила віднесли Бруґера з рідного Монахова туди, звідки не повертаються…

Павло ШУБАРТ,

публіцист, світляр,

дослідник архітектури.

Від редакції: на прохання автора збережено деякі особливості правопису.

(Далі буде).