Хто тільки не писав в ці дні про рукостискання Путіна і Порошенка в Мінську. Хто тільки не згадував, що президент України при цьому змінився в обличчі, а обличчя баронеси Ештон, навпаки, посвітлішало. На підставі одного факту народилося стільки фантазій, що єдиний адекватний коментар залишився фактично без уваги. А він вартий уваги.

Привід

для «невтручання»

В інтерв’ю Російській службі новин на рукостискання глав двох держав миттєво (у президентів ще не охололи долоні) відреагував заступник голови російської Державної думи пан Жириновський. «Це церемоніал, — сказав він. — Звичайно, треба тиснути руки. Тиснув же руку Молотов Ріббентропу, хоча знав, що через два роки розпочнеться війна. План «Барбаросса» ще не підписаний, але руки треба тиснути».

Потік свідомості Володимира Вольфовича, як відомо, тече кремлівським руслом. А якщо виходить з берегів, то за прямою вказівкою згори. Але талант нікуди не дінеш. Без згоди автора неймовірне стає очевидним. З наведеної цитати, наприклад, випливає, що в 1939 році світову війну і війну Німеччини з СРСР готував не Гітлер, а Сталін.

Але Бог з нею, з історією. Згадка Жириновським плану «Барбаросса» під час зустрічі двох глав держав у Мінську переміщує нас у найсправжнісіньку сучасність. До питання про те, чи розв’яже Путін повномасштабну війну з Україною. Роз-в’яже, думає «син юриста», але не зараз. План вторгнення ще не підписаний.

Невизначеність, відсутність будь-якого вирішення Кремлем «української проблеми» визначило характер мінського саміту. І замаскувати це можна було лише наполегливою брехнею. Виступ Путіна на підсумковій прес-конференції блискуче підтвердження. Усупереч прямим свідченням перетинання кордону російськими військами, ігноруючи докази обстрілу українських прикордонників з російської території, Володимир Володимирович оголосив конфлікт на сході внутрішньою справою України. І додав, що Російська Федерація втручатися в нього не може і не має права.

Якщо ці слова — результат двогодинної зустрічі з Петром Порошенком, то дорогоцінний час двох глав держав змарновано. Якщо слова про «невтручання» прозвучали як підсумок спілкування Путіна з комісарами Євросоюзу — справа гірша. Під час військових конфліктів «невтручання» завжди на користь агресора. Воно позбавляє військової допомоги об’єкт нападу, неминуче веде до його поразки.

Майже нема сумнівів, що Путін приїхав до Мінська, щоб у будь-якій формі (навіть нічого не підписуючи) зафіксувати «невтручання» Євросоюзу у нібито внутрішній український конфлікт. Він не збирався нікого обдурити, але розраховував, що мате-ріальні інтереси країн ЄС і небажання вступати в силову кон-фронтацію переважать усю правду на землі і дадуть європейцям привід для відступу.

І такий привід знайшовся. В той час, як колони військ Ро-сійської Федерації просуваються вглиб України, а найманці з братньої країни під прапорами «народних республік» руйнують інфраструктуру Донбасу, російські та європейські ЗМІ в унісон заговорили про домовленості, досягнуті в Мінську. Про консультації щодо залучення спостерігачів ОБСЄ до контролю українсько-російського кордону, про відновлення роботи Контактної групи, про майбутні зустрічі президентів Путіна і Порошенка в Астані, про переговори «щодо газу» і щодо Угоди про асоціацію Україна — ЄС.

До чого переговори призведуть, ніхто не знає, але відомо заздалегідь, що дипломатичний перепочинок (війна ж бо триватиме) дасть можливість відкласти розширення санкцій проти агресора і заблокувати надання військової допомоги Україні під егідою Євросоюзу.

Звідки

чекати допомоги?

За період перепочинку зацікавлені сторони, швидше за все, знайдуть формулу «невтручання». Росія, наприклад, показово виведе війська з української території, а західні країни в обмін також показово відмовлять Україні у військовій допомозі. Найманці на Донбасі при цьому збережуть свої позиції і зміцнять. Це песимістичний сценарій, але є й інший, теж далекий від оптимізму.

Наступного тижня, 4—5 вересня, в Кардіффі (Уельс) пройде дводенний саміт країн НАТО, на якому українське питання теж буде в центрі уваги. Запрошеному на саміт Петрові Порошенку не доведеться там тиснути руку Путіну і спілкуватися з російською делегацією. Її в Кардіфф демонстративно не запросили.

Але від цього Україні не легше. Наша країна, як відомо, не член НАТО, а лише один із сорока партнерів цієї організації. Ніяких зобов’язань щодо захисту партнерів від агресії інших держав Північноатлантичний альянс не несе, хоча варіантів допомоги в цьому випадку може бути багато. Включаючи військове втручання блоку в конфлікт.

Для цього, щоправда, необхідно одноголосне рішення, консенсус. А його стосовно ро-сійської агресії нема. На словах, звичайно, всі нашу країну підтримують, а генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен регулярно робить грізні заяви. Але словами з гармати не вистрілиш і танка не зупиниш. Зі справами ж туго.

Один з членів Альянсу (Угорщина) виступає проти антиро-сійських заходів у принципі. Як економічних, так і військових. Інші в рамках Євросоюзу готові застосувати санкції проти Росії в економіці, але відкидають допомогу українській армії навіть амуніцією. Налаштовані підтримати Україну всіма засобами лише кілька країн Східної Європи, які в будь-який момент можуть самі стати жертвами ро-сійської агресії.

Перед самітом НАТО саме ці країни запропонували переорієнтувати європейську систему протиракетної оборони проти Росії. Але таку пропозицію навіть не внесли до порядку денного. А зміцнення «східного крила» Північноатлантичного альянсу виллється в розширення присутності блоку в Польщі і в перекидання невеликих з’єднань у країни Балтії.

Про зміну формату співпраці з Україною на саміті не йтиметься, а допомогу проти російської агресії під егідою блоку нададуть тільки радники та експерти. Для успішного опору агресору цього недостатньо, але є один нюанс. Статут НАТО не забороняє своїм членам допомагати союзникам на двосторонньому рівні. Цим користувалися Сполучені Штати, наприклад, захищаючи Кувейт від Іраку, і нема перешкод для цього ж щодо України, яка має статус союзника США поза НАТО.

Але союзник про військову допомоги повинен просити офі-ційно. А такого прохання нема. Так і як просити та про що просити, якщо формально нема війни і досі не підписаний план «Барбаросса»?