Хоча стрілянина на Донбасі не припиняється, хоча російська пропаганда, як і раніше, роздмухує пожежу війни, багато що говорить про те, що ситуація на сході України змінилася.

Штучна альтернатива конфлікту. Причому намагається не лише російська сторона. Протягом місяця Мінські домовленості стільки разів порушувалися, що процес умиротворення сепаратизму (інакше не назвеш) можна було перервати багато разів.

Але домовленостей «дотримуються». Обстріли житлових кварталів і жертви серед мирних жителів не заважають проводити «демаркацію» буферних зон, а постійні штурми Донецького аеропорту, в тому числі з допомогою танків, приймаються сторонами як належне й породжують чутки про «обмін територій».

У той же час на окупованих територіях Донецької та Луганської областей, де проживає більше двох мільйонів українських громадян, терористи створюють і зміцнюють раніше створені органи незаконної влади. Вони підпорядковують собі структури життєзабезпечення, державні установи, мережі початкової та вищої освіти і, поряд з російськими, роздають жителям само-пальні паспорти «народних республік».

З Києва за всім цим спостерігають з олімпійським спокоєм. І з таким же спокоєм пропонують організувати «прикордонний» контроль по периметру окупованих територій. Це, якщо дивитися правді в очі, означає не реалізацію Мирного плану Порошенка, а визнання де-факто українського «Придністров’я», порушення територіальної цілісності України і капітуляцію в неоголошеній війні з Росією.

Спільним місцем у міркуваннях політиків про те, чому так сталося, є ними ж придумана альтернатива — «Мінськ» або війна, в якій Росію перемогти неможливо. Третього, мовляв, не дано. Хоча, якщо подумати, ще і як дано. Навіть за нинішнього стану українських збройних сил і близького до анархії становища в Українській державі у «братньої країни» нема ресурсів для тривалих бойових дій проти України. Не вистачає сил для окупації двох наших областей і коштів для утримання анексованого Криму.

Без сумніву, все це відомо в Києві. За певної наполегливості можна було виграти час і змусити російську сторону піти на більші поступки, не дозволити легаліза-

цію бандитського анклаву на українській території навіть після поразки під Іловайськом. Але на перший план вийшли невоєнні чинники. Вони все і визначили.

Перед «Мінськом» Україні поставили ультиматум не тільки лідери Євросоюзу. США теж завимагали «припинити кровопролиття» і заговорили про можливість вирішення російсько-українського конфлікту дипломатичним шляхом. До реального стану на Донбасі такі формулювання стосунку не мали. Але дозволили відмовити в поставках зброї, і в підсумку зіграли на боці агресора.

Продовжувати опір можна було і без поставок зброї. Її, як неодноразово заявляв Порошенко, і в Україні достатньо. Захищати територіальну цілісність і суверенітет можна, зрештою, і без закордонної підтримки. Якби ж був надійний тил. А тил ненадійний.

Приниження гідності

Одну з публікацій у тижневику «Дзеркало тижня» Сергій Рахманін назвав «Революція приниження». Як ціла низка подібних оцінок, і ця є крайністю, передчасно підсумовує події, які ще не завершилися.

З початку листопада 2013 року процес, який називають Революцією Гідності (а її противники — державним переворотом), пережив ряд етапів. Три перших за змістом близькі до моделей європейських революцій XIX сторіччя і піддаються осмисленню. Інші — сповнені розвилок, характерних для XX століття.

Період від студентського Майдану до втечі Януковича наприкінці лютого нинішнього року можна порівняти з початком усіх революцій. Переможний чад і політична невизначеність. Представники старого режиму в паніці, нова влада не оформилася й остаточно не сформувалася.

З березня горизонт прояснюється, визначається співвідношення сил у Верховній Раді і склад уряду. Як у класичних моделях, він ради-кальніший і революційніший, ніж стара система управління і влада «внизу». У «верхів» нема важелів і, незважаючи на «революційність» Турчинова та Яценюка, ніяких змін не відбувається.

Цей етап закінчується російською інтервенцією та анексією Криму, подіями, характерними для багатьох революцій, але які приводять до різних результатів. Десь вони призвели до консолідації нації, десь — до поразки і реакції. Перед розвилкою українська революція завмерла

і перестала рухатися вперед. Обрання нового глави держави не допомогло, як очікувалося, активізувати процес реформ, а якоюсь мірою реформи загальмувало.

П’ятий Президент України, а разом з ним країна опинилися перед новою розвилкою. Розвиток революції вимагав і вимагає знищення влади тих, хто в рамках колишньої системи управління забезпечував і забезпечує життєдіяльність держави. До того ж ті самі люди, точніше — деякі з них (олігархи-пат-ріоти), з початку російської агресії на сході України забезпечують безпеку країни. Можливість протистояти агресору. Одне слово, для успіху революції на її реальних захисників треба накинути петлю і під спів гімну вибити табуретку.

Сподіватися, що позачергові вибори до Верховної Ради усунуть протиріччя, примирять непримиренне і відкриють Україні шлях до зірок, можуть тільки невиправні радикали. І політики, які спекулюють на радикалізмі. У перших свідомість складається з революційних гасел, у других замість розуму — прагнення до влади.

Цим і лише цим можна пояснити епідемію насильства, яка раптово оволоділа масами і змусила бити політичних опонентів. Бо кому не зрозуміло, що, принижуючи людину, яким би мерзотником вона не була, кидаючи політика в сміттєвий контейнер й обливаючи фарбою, не можна вирішити проблему ні в державі, ні в жеку. Не можна і на міліметр просунути реформи, не можна перемогти агресора.

Але можна домогтися іншого. Дискредитувати українську революцію, від гідності якої і так мало що залишилося. І принизити її з російських телеекранів демонстрацією кадрів, змонтованих умілими режисерами.