Сільське господарство виявилося ледь не єдиною сферою виробництва в Україні, яка спрацювала з приростом у 2014 році. Році війни і важкої економічної кризи. Не дарма в народі кажуть: «Грудка землі дорожча за золото». Ніщо, мабуть, так, як земля, у найтяжчі години не гарантує віддачі і стабільності. Та чи так уже спокійно на душі у селянина, який її засіває та доглядає?

Про це ми вирішили поговорити з Олександром Родіком, керівником агрофірми імені М.О. Посмітного. Так-так, саме того господарства, яке свого часу створив і прославив відомий наш Земляк і Селянин — двічі Герой Соціалістичної Праці Макар Онисимович Посмітний. Олександрові Родіку випала честь очолювати славетне господарство з 2005 року. За цей період у господарстві відновлено роботу племінного заводу української червоно-рябої породи корів, зведено нове приміщення вівчарні, газифіковано низку виробничих об’єктів, повністю переоснащено парк сільгосптехніки. Агрофірма цього року досягла найвищих врожаїв по району, має відзнаки кількох всеукраїнських агровиставок, серед яких і диплом за перше місце за вирощування овець каракульських порід. Приємно Олександрові Олександровичу і за те, що його господарство стало гідною базою для проведення різних обласних та загальнонаціональних навчально-практичних семінарів.

— Великою, важкою працею усе те дається, — примружується Олександр Родік. — Землю ж обдурити не можна. Крок вліво чи вправо від вимог технології — і ти вже, образно кажучи, «не на коні, а під конем». Поясню детальніше. Ось зробив ти майже все, а якусь «дрібничку» пропустив. З об’єктивних, нібито, причин. Наприклад, добрив трохи не додав. Не лише на врожаї цього року — на наступних відгукнеться! Або інше питання. Ось сів ти, прорахував і вирішив: «Відмовлюся від тваринництва через його неприбутковість». Через рік-два вже зрозумієш, як важко поля обробляти без щоденної живої копійки, яка з ферми надходить. А через десяток літ і рослинництво перестане належне давати. Бо й перекоси в сівозміні позначаться, і 20—30-відсоткові банківські кредити виявляться значно збитковішими, ніж ота рентабельність у 3—5%, яку колись на тваринництві мав… Жадібний двічі платить. Макар Онисимович був людиною щедрою, оптимістичною, наполегливою. Тому й успішною. Тож які би проблеми не виникали, завдяки ось тому посмітнівському духу ми й тепер живемо та виживаємо.

А й справді. На долю Макара Посмітного та його сподвижників випадали, може, й важчі випробування. Так було після громадянської війни, коли вони створювали ТСОЗ «Червона Україна», так було у голодоморні 1930-і. А чи легшими були посушливий 1946-й та інші роки повоєнної розрухи? Якось так воно перемелювалося, що всі ті випробовування ще більше загартовували місцевих селян і вони завжди виходили з кризи переможцями.

Постають і нині перед сільгосп-підприємством імені Посмітного негаразди. Останні роки означені важкими посухами. Знайшли вихід: перейшли на вологозберігаючі технології, почали сіяти більше сорго, яке до вологи менш вибагливе. З гранульованими добривами перебої? Теж не біда — тут уже давно від них відмовилися, вносять КАС (розчин карбамідно-аміачної суміші). Для цього на культиватори ТМ-16 навісили спеціальне обладнання, що виробляється у Кривому Розі. Інша справа, що з ціновою політикою не все гаразд. На добрива цього року ціна підскочила на 50%, а на зерно — на 30... Як селянину розвиватися?

Та найгірше гнітить Олександра Родіка й усіх селян інше. Коли вже згине, питають, найголовніша наша біда — корупція? З поборами, «відкатами», «опусканням» простої людини? Скоро рік після Майдану — а «віз», на якому сидять усі оті держиморди, хабарники та інші наглядачі із совково-імперського періоду, далеко ще не на смітнику історії…

Аби підштовхнути той «віз», одного селянського бажання замало. Якщо вже наважилася країна ступити на новий шлях, то треба йти, не затримуючись, не лякаючись люстрацій і реформ. А родюча земля наша нам у тому допоможе.

Березівський район, с. Розквіт.