«ЄС, НАТО… ЩО ПОСИЛИТЬ БЕЗПЕКУ УКРАЇНИ?» — ТАКОЮ БУЛА ТЕМА ДИСКУСІЇ, ЯКУ ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ПОЛІТИКИ ЗА ПІДТРИМКИ УРЯДУ НОРВЕГІЇ ПРОВІВ В ОДЕСІ У РАМКАХ СТРАТЕГІЧНОГО ДИСКУ-СІЙНОГО КЛУБУ

Участь в дискусії взяли: Марчін Кожіел, директор Офісу зв’язку НАТО в Україні, Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики, Вадим Карасьов, політолог, директор Інституту глобальних стратегій, Міхал Кацевич, журналіст, політичний оглядач щотижневика Newsweek Polska (Польща), Леонід Літра, асоційований експерт Інституту розвитку та соціальних ініціатив Viitorul (IDIS) у Кишиневі (Молдова), Володимир Дубовик, директор Центру міжнародних досліджень.

Під час засідання експерти обговорили найголовніші питання національної безпеки України, від вирішення яких сьогодні залежить її стратегічний розвиток та навіть існування. Конференц-зала одеського готелю «Брістоль» заледве помістила громадських активістів, студентів та журналістів, котрих цікавить тематика євроінтеграції. Дискусія пройшла жваво та продуктивно, було отримано відповіді на багато нелегких запитань. Наводимо окремі виступи відомих спікерів.

Марчін КОЖІЕЛ, директор Офісу зв’язку НАТО в Україні:

— НАТО однією з перших відреагувала на події в Україні. Під час буремних подій у Києві генеральний секретар НАТО неодноразово закликав сторони конфлікту

утриматися від застосування сили та сісти за стіл переговорів. Після того, як Верховна Рада як легітимний законодавчий орган обрала новий український уряд, ми продовжили нашу співпрацю. Коли Крим було анексовано Росією, НАТО продемонструвала беззастережну і консолідовану підтримку України. 1 квітня на засіданні комісії «Україна—НАТО» на рівні міністрів закордонних справ було прийнято декларацію, де зазначалося, що міністри — члени цієї комісії — єдині у нашому засудженні протизаконного вторгнення Росії до України, а також порушення Росією суверенітету та територіальної цілісності України. Ми не визнаємо протизаконну та нелегітимну окупацію Криму Росією, ми продовжуємо працювати разом для досягнення по-літичного й дипломатичного вирішення, яке відповідає міжнародному праву та поважає кордони України. Практичною демонстрацією союзників стало узгодження нашим комітетом конкретних кроків на зміцнення спроможності України забезпечувати власну безпеку.

У світлі продовження агресивних дій Російської Федерації, спрямованих на підтримку незаконних збройних формувань самопроголошених республік на Сході України, НАТО активізувала підтримку України. Так, зокрема, українська криза стала ключовим питанням порядку денного саміту НАТО в Уельсі. У підсумковій декларації записано, що агресивні дії Росії проти України ґрунтовно змінюють наше бачення щодо всієї Європи, вільної і мирної.

За останні 20 років НАТО послідовно працювала щодо збільшення довіри з Росією, і все ж Росія порушила міжнародне право і діяла всупереч принципам, на яких було засноване наше співробітництво. Хочу підкреслити, що Росія не була запрошена на саміт НАТО. Альянс таким чином перебуває в процесі переоцінки відносин з Російською Федерацією. Як сказано у спільній заяві комісії «Україна — НАТО», засідання якої відбулося у рамках саміту, де був присутній президент Порошенко, попри заперечення з боку Росії, російські збройні сили задіяні безпосередньо у військових операціях в Україні. Росія продовжує постачати зброю бойовикам, вона також тримає тисячі боєздатних військ на кордоні. Цей розвиток подій підриває безпеку України і має серйозні наслідки для стабільності і безпеки всього євроатлантичного регіону. Альянс готовий швидко і твердо реагувати на нові виклики безпеці. Затверджено план НАТО щодо забезпечення готовності. Внесено узгоджений та всеохоплюючий пакет необхідних заходів у відповідь на зміни у безпековому середовищі на кордонах НАТО. Союзники домовилися зміцнити сили реагування НАТО. Ми створюємо сили підвищеної готовності. Новий

об’єднаний підрозділ спроможний до розгортання протягом декількох днів, з метою врегулювання конфліктів, які виникають, зокрема на територіях віддалених від НАТО. В цьому контексті Альянс вживає заходів щодо посилення безпеки України. Альянс не визнає анексії Криму. Росія повинна припинити надавати підтримку бойовикам у Східній Україні і відвести свої війська, які розміщені вздовж українського кордону. Поважати права місцевого населення, в тому числі кримських татар як корінного народу, а також утримуватися проти подальших агресивних дій в Україні. Союзники розглядають військові дії на території України під будь-яким приводом, включаючи гуманітарний, як односторонні, які кричуще порушують міжнародне право, наголошується у заяві. Країни НАТО заявили також про підтримку уряду України щодо реалізації мирного плану врегулювання конфлікту на Донбасі.

Звісно, окрім дипломатичної підтримки, на саміті НАТО було прийнято кілька можливих рішень щодо посилення обороноздатності України. Зокрема, Альянс проголосив про створення чотирьох нових трастових фондів допомоги Україні, кошти з яких будуть спрямовані на удосконалення логістики, по-ліпшення організації комунікації ЗС України. Окрему увагу приділено лікуванню та реабілітації поранених українських військовослужбовців. Частина країн взяла на себе постачання Україні медобладнання. Сьогодні завершуються необхідні адміністративні процедури й очікується, що повною мірою ці програми запрацюють найближчим часом. Окрім того союзники посилюють присутність своїх радників. Військові експерти НАТО будуть залучені до розробки і планування сектору безпеки й оборони України відповідно до євроатлантичних стандартів.

Підтримуючи Україну, ми, певна річ, насамперед виходимо з того, що Україна є важливим партнером у забезпеченні євроатлантичної безпеки. Україна на сучасному етапі залишається, як ви знаєте, краще ніж я, позаблоковою державою. Як неодноразово наголошувалося, ми будемо поважати всі рішення українського уряду щодо того, яким чином організувати безпеку держави з урахуванням того, що водночас двері Альянсу залишаються відчиненими.

Міхал КАЦЕВИЧ, політичний оглядач щотижневика Newsweek Polska. Автор книжок про двох одіозних лідерів сучасності — Путіна та Лукашенка. Остання його книга, присвячена Україні:

— Останнім часом займаюся Україною, і цього року я відвідував її дуже часто. Спочатку, звичайно, був на Майдані, був свідком революції, яка у вас відбулася. Потім — на Донбасі. У вас все почалося з Євросоюзу і все має закінчитися Євросоюзом.

Порівнювати ситуацію в Польщі і в Україні непросто. У нас була дуже комфортна ситуація порівняно з українською. У поляків з початку 1990-х була єдність, консенсус полі-тичної еліти і суспільства стосовно того, куди ми прямуємо. Ми знали, що наша дорога може бути лише на Захід, у європейські та євроатлантичні структури. В України є велика біда — це треба сказати відверто — війна. Ситуація на сході України практично не вирішується. Питання кордону, питання, яке я часто чую від українців: «Чому Євросоюз не скасує нам візи?» У Польщі ми також задаємо собі таке питання: «Чому так є?» Ми не хочемо, щоб так було, але далі від Польщі на захід виникають такі питання, і якщо заходить тема щодо віз, то там одразу питають: «А як нам відкривати кордони з Україною, якщо у них практично відкритий кордон з Росією?» З території, контрольованої сепаратистами, вільно проїжджають і проходять люди, і це реально. Тиждень тому я був у ра-йоні Маріуполя, де неподалік уже сепаратисти, і там є маршрутки й автобуси, які звідти приїжджають в українські міста. З одного боку, там війна, а з іншого — звичне життя, і все це там існує паралельно. Це велика проблема. Як це закінчиться, залежить від Євросоюзу, НАТО. Наразі все стоїть на місці.

Україна повинна показувати, що її головна мета — євроінтеграція. Тому я повторюся: все почалося на Майдані з прапорів Євросоюзу, і це показує, що люди вірять і сподіваються на великі зміни. Я не хочу називати євроінтеграцію революцією, але це дуже швидка динамічна еволюція, котра змінює країни. Звичайно, на цьому шляху не уникнути проблем. У нас, в Польщі, є інша проблема, пов’язана з великою кількістю виділених нам європейських коштів, бо, наприклад, у деяких малих містах споруджують надлишок об’єктів інфраструктури, які потім доведеться утримувати. Але я б хотів, щоб в України були краще такі проблеми. Треба вести політику зближення з НАТО тощо, але на першому місці повинно бути реформування країни, щоб бути готовим, навіть якщо є проблеми, навіть з боку самого Євросоюзу.

Знаю, що українці дуже розчаровані політикою Заходу стосовно України. Нею розчарований я сам та багато людей у Польщі й Центральній Європі. Але якщо в українців буде віра, якщо ви ще не втомилися і це ваша головна мета, сподіваюся, що з часом у вас все вийде. Хоча, хочу підкреслити, вам треба подолати ситуацію на Сході. В Росії кажуть, що Майдан — це геополітичні ігри Заходу, США тощо, але то вигадки. Навпаки, це великий поступ вашого суспільства, це реальна революція.

Вадим КАРАСЬОВ, політолог, директор Інституту глобальних стратегій:

— Проблема безпеки не тільки проблема військова, це, насамперед, проблема державного будівництва і національного будівництва. Чому вийшло в Польщі? Польща все ХХ століття витратила на формування національної державності, формування нації. І справді, коли відкрилося вікно можливостей, після оксамитових революцій, після розпаду СРСР, то був національний консенсус. Але головне навіть не в тому, чи є національний консенсус. Ми бачимо, що і в Україні починає формуватися консенсус на рівні еліт щодо євроінтеграції. Зафіксовано курс на євроатлантичну інтеграцію. Але проблема навіть не в цьому. В чому фундаментальна проблема України як молодої держави, яка виникла на теренах постімперії? По-перше, скажу непопулярну річ: Україна ще не була державою, вона була більше малою постімперією. Що таке імперія на відміну від держави? Це розмиті кордони: адмі-ністративні, територіальні, лінгвістичні, культурні, таке інше.

У цьому сенсі ми розмита країна, і 20 років, хоча декларувалася незалежність, ми були вкладені у такий простір. У 1991-у ми розлучилися з СРСР, але… не розлучилися з Росією. І частина України вкладена у те, що називається «русский мир». Що це означає? В нас нація і територія не збігаються. Територія у нас ширша від національних відносин. І дивіться, тут такі варіанти. Або територія стає адекватною до національної спільноти, тобто вона зменшується і збільшується національна єдність. Дивіться, Криму нема, на Донбасі виборів не було, комуністи не пройшли до Верховної Ради. Хоча, якби Крим та Донбас брали участь у виборах, КПУ набрала б 5%, адже комуністи — це проросійська сила. Уламки ПР змогли там набрати 10%, але якби згадані регіони брали участь у виборах, то вони набрали б набагато більше. Дивний варіант — територія стає меншою, але нація стає стабільною і національна єдність починає домінувати. І тут можна робити вибір: колективна безпека у рамках НАТО, військова безпека і таке інше, євроінтеграція без усіляких там «але», «проте». Або — другий варіант: територія ширша, але тоді є проблеми з будівництвом національної держави, тоді можна говорити, що може бути інше, як кажуть західні політологи, «держава націй», тобто багатона-ціональна держава. Але багатона-ціональна держава не має такої єдності. У такій державі потрібно думати про якусь децентралізацію, позаблоковість тощо.

Тому перша проблема, яка стосується України, — це проблема державного та національного будівництва. Ще раз кажу: поляки потратили все ХХ сторіччя після трьох розділів Польщі на формування нації. Тепер це одна з найуспішніших країн не тільки нової Європи, але й Європи взагалі. Вона орга-нічно, адекватно стала невід’ємною частиною євроатлантичної спільноти і європейської сім’ї народів. Нам доведеться ще багато пройти на цьому шляху. Росія фактично Польщу віддала, тим більше на початку 1990-х Росія не могла втримати і вона ментально розлучилася з поляками. З Україною наразі Росія не збирається прощатися. Сьогодні в РФ реваншистський політикум. Реваншизм на пострадянських теренах і не тільки на пострадянських теренах. Тому вона буде робити все, щоб в Україні не склалася така національна спільнота в рамках території, яка залишилася ще з розпаду СРСР. Росія фактично нас змушуватиме повернути територіальну цілісність в обмін на поза-блоковість, на нейтралітет і на дружню політику щодо РФ. Тобто війна в обмін на території. Або, якщо ми оберемо чіткий євроатлантичний курс, потрібно розуміти, що тут у нас 10 років дуже серйозної роботи. Робота над реформами, зокрема над реформами оборонного сектору. Тут потрібна єдина політика, політичний консенсус еліт і су-спільства. Лаврів, бонусів зразу не буде, це дуже важка праця, і вона на перспективу. Або починати шукати якийсь інший дизайн держави, якщо у політичних еліт не буде по-літичної волі для того, щоб Україна могла через 10 років не тільки подати заявку на членство в НАТО, на членство в ЄС (ми можемо зробити це у будь-який момент), а для того, щоб цю заявку розглядали серйозно. Тоді й Альянс, і ЄС розумітимуть, що Україна не принесе їм проблем, що вона не принесе з собою необхідність її захищати, ускладнювати, загострювати відносини з Росією. Це стосується перспективи, а що сьогодні?

Ми де-факто у стані війни. Війни гібридної. Військові дії, інформа-ційна війна, політичні різні операції, відчуження окремих українських територій. Дії, які Росія використовуватиме у якості револьвера біля скроні української державності. Тут можливі такі варіанти. На перспективу — це євроатлантична блокова система безпеки. Але сьогодні це не вирішує питання. Нам потрібна повноцінна національна безпека. Нам потрібно сьогодні робити ставку на те, що називається військова держава, військова державність, з серйозними витратами на еконо-міку, на оборону, на переозброєння, на нові технології, на нову військову логістику. Для цього потрібна сильна економіка. Для того щоб витрачати 5% ВВП на оборону і щоб це була солідна сума, а не просто арифметичний показник, потрібно, щоб була сильна еконо-міка і сильний військово-промисловий комплекс.

Ми перебуваємо на фронті зіткнення двох військово-політичних блоків — НАТО і ОДКБ (Орга-нізація договору про колективну безпеку. — Прим. Авт.), двох торгових блоків — Європейського союзу та Митного союзу — і двох цивілізацій. І тут нам у підсумку доведеться вибирати. Або ж ми — прифронтова держава, яка на передньому краї нової гібридної холодної війни. Іншого шляху нема. Головне в державі — це безпека. Якщо держава не виконує цю функцію, тоді держава не має сенсу.