Наші нові цінності ґрунтуються на відповідальності, самоорганізації та взаємовиручці, а багато суспільств світу до цього ще не готові, впевнений економіст зі світовим ім’ям, громадський діяч, член Ініціативної групи «1 грудня», меценат Богдан Гаврилишин. Своїми міркуваннями про Україну, українське суспільство та роль нашого народу у світових процесах він поділився на сторінках відомого російського журналу «Новое время» (http://nvua.net). Ось основні тези цієї публікації.

Українці вже зробили важливий подарунок світу, показавши на Майдані, що таке відповідальність один за одного. Світ занадто довго жив у жорсткій конкуренції, де людина не цінність, а ресурс.

Це головний виклик для глобальної економіки і причина її криз. Забезпечені люди хочуть швидкого прибутку, тому вкладають гроші в гроші, а не в розвиток середовища для життя. Це стало причиною кризи в 2008 році, але навіть тоді мало хто зрозумів, що ми переживаємо кризу людських відносин.

Постійно конкуруючи, люди втрачають потребу у спільному зусиллі і взаємній підтримці. В Україні завдяки Майдану це відчуження вдалося подолати. Українці показали, що можуть піклуватися один про одного. Ніхто їм не розповідав, як створювати на Майдані медичну службу, кухню або університет, як допомагати переселенцям з Донецька та Луганська і підтримувати армію.

Наші нові цінності ґрунтуються на відповідальності, самоорганізації та взаємовиручці, а багато суспільств світу до цього ще не готові. З України може початися трансформація Європи, і навіть європейці це потроху усвідомлюють. Подивіться, з якими труднощами в ситуації російської агресії вони примушують себе до дій для захисту своїх же цінностей. У Швейцарії, де я живу, вже з’являються жорсткі статті із заголовком «В Україні вмирають за європейські цінності, а чи потрібні вони нам?».

Україні потрібна не національна ідея, а національна дія. Спільні інтереси здатні об’єднувати сильніше, ніж єдина мова чи культура. У 2004 році, коли вперше намітився розкол на захід і схід, я говорив, що Україні важливо провести децентралізацію і стати федерацією. Багато політиків тоді називали мене ледь не ворогом територіальної цілісності України. Але я продовжую стверджувати: Швейцарія з її чотирма державними мовами і різними культурними групами — хороший приклад для нас.

Сьогодні в України є шанс не ремонтувати, а створювати нову економічну систему. Час подумати не тільки про важку промисловість, енергетику та металургію, а звернути увагу на людський потенціал. Наприклад, у нас чудові програмісти, але держава вже два десятки років не звертає уваги на інформаційні технології, тому вони змушені працювати на іноземних замовників.

Ще наприкінці 1997 року ми могли б експортувати програмне забезпечення на суму $5 млрд на рік. Представники компанії Apple в 1990-ті вивчили потенціал IT-ринку України. Вони побачили, що у нас є професійні кадри і хороша освіта, і в 1993-у пропонували створити на базі Київського інституту кібернетики агентство, яке розробляло б програмне забезпечення для Apple. Цьому завадила корупція і звичка інституту працювати за держзамовленням. У підсумку, за ініціативою індійців, підприємство було відкрито в Бангалорі. Сьогодні Індія експортує програмне забезпечення на суму приблизно $20 млрд на рік. Невже ми дурніші?

Головна проблема українських реформ — відсутність образу майбутньої держави. Навіть зараз ефект реформ український уряд збирається оцінювати за кількісними характеристиками, як-от зростання ВВП. Насправді цей показник мало пов’язаний із благополуччям людини і розвитком сус-пільства. Абсолютно незрозуміло, що докорінно зміниться в Україні, якщо ВВП зросте.

В уявленні образу майбутнього важливо відштовхуватися не від цифр, а від людини. Як може змінитися благополуччя українця через кілька років? Які дії дозволять людям в країні жити краще? Україна — багата країна, але люди в ній бідні. А в бідній ресурсами Швейцарії люди живуть добре. Чому так відбувається? Правильно поставлені прості запитання дозволяють знайти потрібні критерії ефективності держави.

По-справжньому ефективних держав у світі мало. Я вивів чотири критерії, яким вони повинні відпо-відати: політичні свободи, достатній рівень доходу без недосяжної різниці між багатими і бідними, со-ціальна справедливість і дбайливе ставлення до природи. Найближчі до ідеалу Швейцарія, Австрія, Німеччина, Норвегія та Швеція. Ці країни навчилися уникати швидкої гонки капіталу і розумно розподіляють ресурси своїх земель. Наприклад, у Норвегії держава до 1970-х не приступала до розробки своїх родовищ нафти. Сьогодні не витрачає надприбутки від продажу нафти, а перераховує в резервний фонд майбутніх поколінь. У цьому фонді вже більше $878 млрд, які підтримують економіку Норвегії сьогодні і будуть підтримувати її завтра, коли природні ресурси вичерпаються. Такої турботи про майбутнє дуже не ви-стачає сьогодні Україні.

Оптимізму та віри у власні сили в українців сьогодні досить, щоб здійснити економічне диво. Але для цього потрібно зменшити рівень корупції в країні — це головна умова ривка. Ще потрібна хороша судова система, яка допомагала б громадянам відстоювати своє право власності. Потрібно створювати умови для внутрішніх інвестицій, щоб багаті українці не зберігали свої гроші на Кіпрі, а вкладали в розвиток економіки країни. Крім того, необхідно за прикладом Швеції чи Німеччини допомогти працівникам створювати незалежні профспілки. Скажімо, у Швеції такі профспілки отримують на руки документи про фінансовий стан підприємства, працівники розуміють, від чого залежить їхня зарплата, і зацікавлені в ефективності власної праці, в навчанні і якості результату. Важливо, щоб українці усвідомлювали свою відповідальність за кредити від МВФ, яких Україна потребує, — це не подарунок, а борги для майбутніх поколінь українців, тому рішення про суми потрібно при-ймати зважено й обережно, брати не більше, ніж потрібно, щоб покрити дефіцит бюджету.

Головні реформи для всіх нас ще попереду — це реформи системи відносин від локального до глобального рівнів. У 1948 році ООН допустила велику помилку, висунувши Загальну декларацію прав людини, не запропонувавши при цьому Загальної декларації обов’язків. У результаті навіть у ефективних державах уряди перевантажені захистом цих прав, часто шляхом порушення прав у країнах третього світу.

Щоб громадяни США жили за принципами декларації, держава дешево купує ресурси третіх країн і дорого продає їм свої товари. Точно так само не збалансовані споживання води у світі, ставлення до різних релігій і культур. За нинішньої конкуренції неможливий справедливий розподіл ресурсів, а тому ми дедалі частіше живемо війнами.

Кілька останніх років я працював над Загальною декларацією обов’язків людини, в якій кажу, що кожен з нас повинен взяти відпо-відальність за свою сім’ю, місто, державу, використання ресурсів природи. Їх на планеті стає дедалі менше. Нам все одно доведеться перейти до нової парадигми — почуття відповідальності і співпраці.

В Україні в цьому році з’явився народ, готовий так жити. Дуже важливо, щоб цей досвід ми змогли перетворити на урок для всього світу і місію для України.