Відомий український поет, перекладач, літературознавець Анатолій Глущак у цю святкову різдвяну пору відзначив славний ювілей.

Народився Анатолій Степанович 8 січня 1940 року в с. Писарівка Волочиського району Хмельницької області. Закінчив філологічний факультет Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова та курси іноземних мов.

Член Спілки письменників України з 1974 року. Автор поетичних збірок: «Мотиви», «Злітне поле», «Сонячний вітер», «Простір», «Тиждень», «Озимина», «Бродячий сюжет: AVE EVA», «Ковчег надії»; книжок перекладів: «Автографи», «Польський літературний вітраж» і «Вторгнення землі» Станіслава Ісаковського (дві останні — з польської). Укладач перших антологій про степ і море — «Степова пектораль» та «Антологія української морської поезії» за період від Т.Г. Шевченка до наших днів.

Лауреат премій ім. П. Куліша, В. Мисика, К. Паустовського.

Вітаємо Анатолія Степановича із 75-річчям, зичимо доброго здоров’я, нових творчих знахідок і набутків, усіляких житейських гараздів ще на багато-багато літ. А вашій увазі, шановні читачі, пропонуємо добірку віршів відомого білоруського письменника і громадського діяча (політичного опонента Олександра Лукашенка) Володимира Некляєва у перекладі Анатолія Глущака.

Володимир НЕКЛЯЄВ

Ангели

Як час настав —

І рушив я до Бога, —

Три ангели враз перейшли дорогу.

Один питає: «Ти куди ідеш?..»

Питає другий: «Що туди несеш?..»

А третій не спитався анічого.

Чи був німий,

Чи знав, що я — до Бога.

* * *

Чекати ці десять хвилин.

Задовго, задовго! З низин

Піднятися встигнуть тумани

На вишні, на без, на ясмин —

Насипало раптом нежданих,

Запізнених десять хвилин.

Нарешті майнеш у вагоні,

Аж ось, біжимо по пероні,

Милуємось довго —

Аж десять хвилин!..

Позаду все тоне:

і вишні…

і без…

і ясмин.

Негода

Захлипа дощ,

Шкрябне у шибку вітер.

«Не плач, не плач», — лунає в унісон.

Негода тут, негода — в ріднім світі,

Нейтральна смуга поміж нас, кордон.

Не плач за тим…

Хоч там життя прожите.

А жить — одне, а інше — доживать.

Тому молися, щоб доспіло жито

Й усе — до колоска — змогли зібрать.

А ти не там!

І туги злюща сила

Тебе, мов ціп,

Товче, товче, товче…

Тож молишся,

Щоб де земля вродила?..

На Батьківщині. Вдома. Де ж іще?!

Емігранти

Ні аксіом. Ні теорем.

Споживок у ціні.

Що Бог пошле — їмо і п’єм,

А не пошле — то й ні.

Чи то підвал, чи зимний дах, —

Таким нема житла, —

І всюди гірко-кислий пах,

Пригара, пил, імла.

Ні аксіом. Ні теорем.

Олія. Хліб. Часник.

Гаразд: тут кожному гаплик…

— Чи й далі поживем?

Нови Свят*

Ховали Сталіна.

Москва.

Зирить широко

Драконівська

Її глава

З кремлівським оком.

Варшавці вийшли на плаци,

Понуро встали.

— Поляки, вроде, молодцы, —

Завважив Сталін.

А Берія киває:

«Да,

Все в скорби, вроде…

Оделась только б…одна

Не по погоде.

Мы стерву эту устраним…»

Бо підозріло

Ішла навсупереч усім

Полячка в білім.

Луб’янський снайпер у приціл

Примруживсь грізно:

Три постріли слідом у ціль

Послав —

Та пізно!

Хитнувся Берія вперед,

Пенсне зіпріло:

«Ей-богу, Коба, это бред, —

Она без тела!

А посмотреть со стороны…

Ну, польки эти!»

А Сталін дорікнув з труни:

«Смотри, Лаврентій…

Одна она — пусть стоит двух

Московских пассий —

Опасней, если это дух,

Куда опасней!

Держать на поводке народ

Учись до гроба.

Сама свобода не живет».

«Я знаю, Коба».

Усе на мушці наокіл…

«Стреляешь плохо!..»

Луб’янський снайпер збив приціл

Аж на епоху.

В усі часи, хоч жили рви,

Свої закони.

І біле плаття — у крові,

І стяг біло-червоний!

Свобода не живе сама?

Під ніс вам дулі!

Ще по Москві мерця зима

У склеп тягнула,

І ще тріщали в таборах

Лісоповали,

А вже імперія по швах

Сіклась-тріщала.

І воля поставала з тла,

Пливла, як пава…

Та жінка в білому

Була

Сама Варшава.

*Нови Свят — площа у Варшаві.

Циганка

— Погадати? — як і скрізь,

Питала. —

Та підходь же, східний гість!..

— Як впізнала?

— Не морочу голови,

Знаю з роду:

Серед люду — невсміхнені ви, —

Хто зі сходу.

* * *

До Бога звивиста дорога…

Збатожений

Життям тряським,

Знеможений

Шукав я Бога

В усьому,

Бо він був усім.

Його в спокусах прагло тіло,

І дух був з тілом заодно…

А небо ямою темніло,

І проступало в небі дно.

Схилюсь до ями неба скраю:

І твар моя на дні змигне.

… Я ще спитав:

— Кого шукаю?

І видихнуло дно:

— Мене.

Кровинка

Сумую-згадую в журбі.

Святкую — у святошній скрусі.

О, Україно! Я тобі

Навіть за горами вклонюся.

Ця пам’ять дорога нам двом:

Адже не згадують немилих,

Адже вартує не фантом,

А згуки мов живлюща сила.

Коли мене мордують втрати,

Тебе, ріднизно, далебі,

Прикушую, солонувату,

Немов кровинку на губі.

Переклад з білоруської Анатолія ГЛУЩАКА.