У Росії звикли переписувати історію. Ось і недавно на традиційній передноворічній зустрічі у Кремлі голова ради федерації РФ Валентина Матвієнко запропонувала визнати незаконним рішення політбюро ЦК КПРС і Верховної Ради СРСР про передачу Криму Україні в 1954 році. Бачте, їй муляє слово «анексія», до якої торік вдалася Росія, аби привласнити півострів собі.

Про зміну підпорядкування Кримської області написано багато, але доводиться повторювати.

По-перше, про жоден подарунок Україні Криму не може бути й мови. Це був вимушений крок керівництва СРСР, щоб витягнути півострів із злиднів. А передувало цьому багато трагічних подій. У травні 1944-го радянська влада депортувала звідти кримських татар, у червні того ж року такої ж долі зазнали кримські вірмени, болгари, чехи і греки. Натомість сюди завезли переселенців переважно з глибинки Росії, які, однак, не змогли швидко адаптуватися на новому місці. Як писав професор Валерій Швець у статті «Україна — Крим — Росія», («ЧН», 30.04.2014), вони побачили сади, виноградники, ефі-роноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу вперше в житті. Внаслідок такої недолугої політики скоротилася площа посівів та врожайність, занепало тваринництво. Авторитетний науковець наводить спогади Олексія Аджубея, зятя Микити Хрущова, який разом з партійним лідером у 1953 році відвідав Крим. Люди там скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів. Та про що там говорити, якщо у 1953-у в Криму було лише три хлібні магазини… «З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або вкрай сумне: «Блошиці заїли»…»

По-друге, російські політики та ЗМІ всю вину за передачу Криму перекладають чомусь на одного Хрущова. Насправді ж, як доводить Валерій Швець, «позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. Офіційно Крим указом передав Україні Г. Маленков, а підписав указ президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилов».

І третє. Водночас з передачею Криму, як зазначає вчений, «від України до Російської Федерації (протокол президії ЦК КПРС №49 від 25 січня 1954 р.) передали Таганрог і прикордонні до нього землі, за територією рівною площі півострова в Чорному морі і значно більшим населенням. Тобто Україна замість багатих чорноземних районів отримала засушливий солончаковий степ, без води, без натяків на зрошення, без електроенергії та енергоресурсів. Замість українського населення отримала російське, яке так ніколи і не стало в основній своїй масі лояльним до української держави».

Чи вистачить сміливості Валентині Матвієнко (як відомо, українці за походженням) порушити питання і про Таганрог?

Я далекий від думки, що в Росії поверхово вивчають історію, але факт, що з корисливою метою Кремль перекручує її або, в кращому випадку, послуговується нею вибірково. От, скажімо, з якого дива будівничу роль у розвої українських теренів приписують імператриці, яка насправді люто ненави-діла український народ і таки до-клала немалих зусиль, але не на творення, а на нищення нашої нації. Лжеісторики із Білокам’яної та їх апологети, навіть наші, містечкові, намагаються нав’язати думку, що до появи папірця сановної особи нічого не відбувалося у нашій минувшині. Яскравий приклад такої підміни історії політикою маємо і з літописом Одеси. Відомо ж бо, що нинішнього, 2015-го, нашому місту сповнюється 600 літ, а не 221. Підстава для ювілею — більш ніж поважна: у 1415 році у письмових джерелах фіксується перша згадка про попередника Одеси — поселення Качибей («Історія Польщі» Яна Длугоша). Більше того, у Венеційських лоціях ще за 1296 рік вчені знайшли опис фортеці Дженестри на місці, де пізніше постав Качибей. Є й такі факти, які свідчать, що ця місцевість була заселена іще раніше. Правдиві історики вже не один рік намагаються довести владі, що Одесі набагато більше літ, ніж вона, влада, визнає. Таку позицію можна було якось зрозуміти в радянські часи, коли Україною керувала Москва. Сьогодні ж, продовжуючи носитися з рескриптом імператриці, як курка з яйцем, міська влада ллє воду на кремлівський млин.

З маленьких фактиків виростає велика політика. Так, 17 квітня минулого року Володимир Путін про південно-східну Україну бовкнув таке: «Пользуясь еще царской терминологией, я хочу сказать, что это же не Украина, это Новороссия. Вот этот Харьков, Донецк, Луганск, Херсон, Николаев, Одесса — они в царские времена не входили в состав Украины, а были переданы ей позже. Зачем это было сделано, я не знаю». Ото договорився! Знає напевне, що Харківщина, а також більша частина Луганщини та Донеччини ніколи до складу Новоросії не входили, але ж ой як кортить усі землі під гребінку «руського міра» зачесати. Зрештою, існування тої ж таки Новоросії — це лише нетривалий епізод у багатовіковій історії України.

Компетентний дослідник цієї теми Олексій Волович у статті «Реанімація «Новоросії» як прояв імперського синдрому Кремля» («ЧН», 2.08.2014) стверджує: «На зламі XV—XVI століть українські козаки почали поступово колонізувати Причорноморський степ, відтісняючи мусульманських сусідів, що відкривало дорогу українському населенню в просуванні до Чорного та Азовського морів, на величезну територію від Кубані до пониззя Дунаю. У 1690-х козацькі полки гетьмана Мазепи захопили турецькі фортеці на Дніпрі, заснувавши на їхньому місці нинішні Каховку і Берислав. На початку XVIII століття українські козаки і селяни вже повністю домінували в освоєнні цього краю й остаточно зробили його частиною української етнічної території, на якій з’явилися густа мережа запорозьких зимівників, паланок, слобід та містечок».

Отже, Новоросійська губернія з’явилася на козацьких і татарських землях пізніше і була складовою колонізаторського плану щодо поневолення України. Цю політику намагається продовжити й Путін. Не вийде!

І ще раз про заснування Одеси. Якщо міській владі самотужки не під силу знайти істину, то, видається, зовсім нескладно скликати наукову конференцію, запросивши на неї істориків, як місцевих, так і закордонних, котрі, переконаний, допоможуть встановити істину і повернути Одесі її правдиву біографію.