22 січня — День Соборності України

Соборність... Ця тема буде актуальною для України ще довгий час. Бо ж коли зароджувалася ідея соборності, то малося на увазі зібрання всіх українських земель, які перебувають у складі інших держав, у єдину незалежну Українську державу. Землі зібрали, а якщо десь якісь і залишилися — чи то в Польщі, чи в Росії, чи деінде, — то це питання нині ніхто не порушуватиме. Як ніхто, крім, мабуть, Путіна, не сумнівається в тому, що раніше чи пізніше й окупований Крим, і зранений, поруйнований російськими бойовиками Донбас, точніше, захоплена терористами його частина, повернуться в лоно України. Зараз проблема у тому, що українці роз’єднані не стільки територіально, як за етнопсихологічним станом. А етнопсихологічна соборність набагато складніша, вагоміша, дорожча. Пригадаймо Тараса Шевченка, який у посланні «І мертвим, і живим...» закликає саме до такої, етнопсихологічної, соборності: «Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!»

Соборність України — це поняття не тільки географічне, це й соборна здатність нації творити державу, наповнювати її добрими ділами національного і загальнолюдського змісту. Свята святих української національної ідеї — сформувати єдиний національний економічний, мовно-інформаційний, культурний, релігійний та інші простори і допомогти всім українцям у різних регіонах усвідомити себе соборною державоцентричною нацією. Отже, соборність — це не лише інтеграція економік регіонів, а й духовна, морально-психологічна характеристика, внутрішньо притаманна людині, її свідомості та ментальності. Це й інтеграція в зовнішній світ, джерело державної суб’єктності.

На Всеукраїнському національному конгресі, що відбувся в кінці квітня 1917 року в Києві, власний державний устрій бачили, по суті, на всіх етнічних теренах, де компактно розселилися українці. Зокрема, планувалося що «західним кордоном має бути Любленська і Гродненська губернії, південно-східним — Кубань, північним — Прип’ять, південним — Озівське й Чорне моря…».

На початку травня 1917-го Українська національна рада в Петрограді, яка була в столиці Російської імперії повноважним представником Центральної ради, подала Тимчасовому уряду проект про об’єднання всіх українських етнічних земель в автономне державне утворення. Територія, на яку мала поширюватися українська влада, включала в себе Волинську, По-дільську, Київську, Чернігівську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, прилеглі частини Таврійської, Бессарабської, Воронезької та Курської губерній. У цьому документі згадувалася й Кубань, питання про включення якої та інших суміжних територій до складу України мало вирішуватися за згодою комісара Тимчасового уряду та Центральної ради. Надалі ці прагнення було конкретизовано в чотирьох універсалах Центральної ради. Хоча Центральна рада проіснувала недовго — лише 13 місяців, вона збагатила державо-творчий досвід українського народу. Період її діяльності характеризується значними досягненнями у розвитку і впровадженні в життя української соборної ідеї. Відроджена під керівництвом Центральної ради державність українського народу, втілена у формі Української Народної Республіки, стала важливим етапом на шляху консолідації української нації, соборності українських земель.

Більшовицький переворот у жовтні 1917 року в Петрограді і повалення Тимчасового уряду пришвидшили політичну дезінтеграцію Росії і боротьбу за незалежність на українських землях. На той час в Україні не існувало політичних сил, впливовіших за Центральну раду. 7 листопада вона ухвалила третій Універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв’язку з Російською державою. На Галичині була проголошена Західно-Українська Народна Республіка. Однак у кінці того ж 1917 року радянська Росія розпочала інтервенцію на українські землі, і 22 січня 1918-го Українська Центральна рада своїм четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, ні від кого не залежною державою, закликавши всіх патріотів України об’єднатися і стати на захист добробуту та свободи свого народу від більшовиків й інших нападників. 22 січня 1919 року відбулося об’єднання двох суверенних українських держав — Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в одну самостійну соборну державу. Урочистий Акт злуки (об’єднання) був проголошений Директорією УНР на Софійському майдані Києва. Йому передували Передвступний договір, укладений 1 грудня 1918-го у Фастові між УНР і ЗУНР, а також Ухвала Української національної ради від 3 січня 1919-го про злуку ЗУНР і УНР.

В Акті злуки від 22 січня 1919 року Директорія радо привітала історичний крок західних братів. Зокрема, в документі підкреслювалося:

«Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».

Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин не було тоді доведене до кінця. Головна з них — скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія та її уряд, що змушені були під натиском більшовицьких військ залишити майже всю територію Великої України. Та й серед західноукраїнських державних діячів не було прагнення до негайного повного об’єднання. На вимогу представників ЗУНР Директорія погодилася на те, щоб до скликання Всеукраїнських Установчих Зборів адміністративні та законодавчі функції у Західній Україні велися самостійно, а фактичне об’єд-нання відбулося пізніше. Подібний партикуляризм був поширений також на військову і зовнішньополітичну сфери. Практично Ухвала Української національної ради від 3 січня й Акт Директорії від 22 січня 1919 року лише декларувати проведення державного об’єднання в майбутньому. До того часу встановлювався тісний державний зв’язок між двома українськими державними організаціями, близький до конфедеративного, з окремими урядами й військовими силами. Ця організаційна окремішність збереглася навіть тоді, коли територію західних областей УНР остаточно окупували польські війська, а її уряд разом з армією опинилися на теренах, підконтрольних безпосередньо Директорії.

Проте під державно-правовим оглядом Акт Соборності від 22 січня 1919 року є зобов’язуючим об’єд-навчим законодавчим актом. Саме переведення цього акта в реальну площину було докладно виписане, і треба було лише виконати його в прописаний спосіб: шляхом рішення Всенародних Установчих Зборів соборної Української Народної Республіки, які мали додати до затвердження подробиці автономного ладу західних областей УНР. Тільки воєнні обставини не дали можливості виконати ці вимоги акта в деталях. Тим паче, сам Акт Злуки не був лише декларативним, а й зобов’язуючим правом. Україна змогла б вистояти як соборна самостійна держава тільки тоді, коли українці були б спроможні мирно вирішувати свої внутрішні суперечності, досягати загальнонаціональної єдності й згоди. Саме громадянська війна, в яку вона була втягнута, розпорошення державницького потенціалу нації між різними політичними платформами стали головними причинами поразки Української революції 1917—1920 років.

Незважаючи на це, день 22 січня 1919 року назавжди залишиться в історії українського народу як свято Соборності України. Це був один з найпрекрасніших моментів нашої історії. Об’єднання своїх земель — найблагородніший у світі ідеал, до якого прагне кожна нація. І на довгому й тернистому шляху українського народу до цього ідеалу була злука УНР і ЗУНР — подія великого історичного значення, національне свято українського народу.

На жаль, ми поки що не встигли створити нової ідеології взамін старій. Якось японського дипломата запитали: чого бракує Україні? І він відповів: націоналізму, бо це вищий ступінь патріотизму, коли ти все робиш задля блага країни. А в нас багато хто любить не Україну в собі, а себе в Україні. Головним в націоналізмі є ідея державності, незалежності та самобутності. Бо держава — це форма й засіб організації повноцінного життя народу. А народ — це не тільки корінний етнос, а й усі національні меншини, котрі мешкають на території держави.

Для зміцнення соборності України потрібно розуміти сутність поняття «ідея» й «національна ідея» зокрема. За визначенням знаного філософа П.В. Копніна, поняття «ідея» є такою формою свідомості, в якій, по-перше, дано повний образ реальності і, по-друге, сформульовано пов’язану з цим образом мету і спосіб її досягнення. Національна ж ідея — це суспільний проект загальнонаціонального масштабу, невід’ємною частиною якого є певне уявлення про об’єктивне становище нації, її цінності і проблеми, а також про загальнонаціональні цілі та шляхи їх досягнення. Національна ідея належить до довготривалої загальнонаціональної стратегії. Національна ідея — духовна основа життєдіяльності нації, яка задає їй світоглядні та цілепо-кладаючі орієнтири, визначає ціннісні орієнтації. На побутовому рівні — відчуття й розуміння цінності історичної долі, усвідомлення сприйняття нерозривності генетичного зв’язку нації, власний ідеал народу, що є узагальненим уявленням про призначення нації та її місце в навколишньому світі. Українська національна ідея — це саме буття нації. Адже вона поєднує в собі і культуру, і патріотизм, і націоналізм, і мову, і віру. Національна ідея є соціально-політичним, морально-етичним та психологічним феноменом народного буття, менталітетом народу, що згуртовує його в єдине ціле. Ми говоримо про національну ідею, коли певний народ відчуває свою єдність, свій внутрішній зв’язок, помічає своє становлення та розвиток, усвідомлює свою долю і призначення.

Складовими української національної ідеї є також зміцнення соборності нації і людини, створення повноцінного, самодостатнього соціально-економічного, етнокультурного середовища в системі національного інформаційного простору, який не гнітить, не розмиває тотожність народу, в якому повно-правно функціонує передача знань від покоління до покоління, а отже, виховуються національно свідомі, цілісні людина і спільнота. Первинними є патріотично свідома особистість і державна нація, між якими панує гармонія взаємин.

Останнім часом в Україні, свідомо чи несвідомо, збільшується маса російськомовного населення і тим самим підсилюється шовіністичний тиск постімперської асиміляції. Цим послаблюється національний простір українства та його національної ідеї. Цього не бачить тільки так звана радянська людина та імперська нація, котрі заперечують право українців на національну ідею, на суверенітет — державний, мовно-територіальний, інформаційно-просторовий. Не може бути вільною людина, допоки не буде вільною її нація, допоки й далі буде окупований інформаційний простір, допоки пануватиме інтелектуальний антиукраїнізм в освіті, соціальних науках, у державній гуманітарній по-літиці.

Для утвердження української незалежної держави необхідно об’єднати націю. Без сконсолідованої громадянської нації звести міцний підмурівок нашого державотворення неможливо. Необхідно визнати, що основою, наскрізним елементом цього підмурівку має стати широко соціалізована українська національна ідея, міцно за-мішана на загальноукраїнських інтересах, високих суспільно-моральних, традиційних духовних та матеріальних цінностях — обітована земля, соборна незалежна держава, її питома мова, єдина помісна церква, національний інформаційний, освітній, науковий та інші простори, історична пам’ять, конкурентоспроможна економіка, благополучна екологія, заможний народ, європейський вектор інтеграції, рівноправні взаємини зі всіма добрими сусідами зокрема і світовим співтовариством загалом.

На жаль, Україна й сьогодні не має ідеологічного супроводу свого державотворення та становлення нації, більше того — у нас девальвовані проблеми втілення національної ідеї, пошуку позитивного її історичного тлумачення, наукових досліджень перспектив розвитку в інформаційно-просторовій, інноваційній моделі розбудови національної держави, у здійсненні її євроінтеграційних намірів тощо. Фактично в Україні нема національно-ідеологічних партій. Нема національної еліти, яка опрацювала б стратегію ідеологічного забезпечення державотворення.

Незалежно від розмаїття поглядів і підходів до формування української ідеї, нація повинна об’єднатися навколо визнання того, що історично процес виникнення, становлення та поширення української ідеї проліг від демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла «країна без холопа і пана» через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку із ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА «здобути або вмерти» за неї до нинішніх пошуків і розробки євро-інтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та досягнень їхніх життєвих стандартів.

Нам варто забути, ліві ми чи праві, при владі чи в опозиції. Насамперед маємо пам’ятати, що ми — українці і в єдності наша сила.

м. Одеса.