Земна цивілізація починалась з декількох епохальних відкриттів. Це приручення коня, що сприяло розселенню арійських племен від островів Великої Британії до Північної Індії. Це винайдення колеса, що допомогло цьому розселенню і створило передумови для стрімкого технічного прогресу людства. Це, нарешті, створення писемності, що дозволило накопичення існуючої і створення нової інформації.

До першого з цих відкриттів безпосередній стосунок мають предки українців. Найдавніший кістяк прирученого коня знайдено в одному з курганів лівобережної України. Він датується початком четвертого тисячоліття до нової ери. Ознакою одомашнення були характерні сліди від вудил на щелепах коня. Розкопки, що стали справжньою науковою сенсацією, були здійснені лише декілька десятиліть тому. Вперше про них я дізнався з тогочасних газет. Але в якості авторитетного посилання пропоную читачу солідне видання — «Енциклопедію винаходів і відкриттів», перекладену на українську з англійської за виданням «Timelines of Science and Technology» видавництвом «Махаон-Україна».

Сучасна цивілізація стала можливою не тільки через названі відкриття, але й завдяки колосальній кількості інших, дрібніших, здійснених упродовж всієї історії розвитку людства. Кожен етнос, кожна нація і кожна держава додали до цього переліку свій більший або менший внесок. Не став винятком і Радянський Союз. Тут були винайдені перші концтабори. Тут була відшліфована унікальна система допиту підозрюваних: їх спочатку били, а тоді, при потребі, допитували про скоєний злочин. Гестапо, попри багаторічну співпрацю із спецслужбами Радянського Союзу, так і не підтягнулося до їх рівня. Там, усе ж таки, спочатку допитували, а тоді, при потребі, били. Ви скажете: «А перший супутник Землі?» Я відповім, що його, фактично, вивів на навколоземну орбіту німецький ракетоносій ФАУ-2, підземний завод зі створення якого, разом з персоналом і складом готової продукції, опинився після закінчення Другої світової війни в зоні окупації Радянського Союзу. Якби результати цієї війни були сприятливішими для Німеччини, то перший штучний супутник у Землі з’явився б ще у сорокових роках...

Але у Радянського Союзу є незаперечне досягнення в галузі освіти. Саме тут 28 серпня 1938 року вперше в світі запрацювала система заочної освіти. Цьому передували численні локальні спроби її створення, починаючи від 1918-го.

Частина населення, охоплена заочною і вечірньою формами навчання, відразу стала надзвичайно вагомою. У 1940 році це було 27% від загальної кількості студентів вузів, у 1965-у — близько 50%, у 1975-у — 46%, у 1980-у — 43%. Паралельно набував популярності прийом на стаціонари ВНЗ молодих людей, які вже мали стаж роботи за робітничими спеціальностями не менше двох років: у 1958-у їх було 45%, у 1962-у — 59%. Після відставки Микити Хрущова цей відсоток почав швидко зменшуватися.

У 1980 році я почав свою кар’єру викладача в одному з технічних вишів Одеси і вперше зіткнувся із студентами заочної форми навчання. У перші ж місяці моєї нової роботи мене залучили як експерта до службового розслідування діяльності одного з викладачів нашого ВНЗ, який поставив на потік виготовлення контрольних робіт для студентів-заочників. Розслідування завершилося звільненням цього викладача. Практично одночасно у мене з’явилось і навчальне навантаження, пов’язане із заочною освітою.

Знайомство з студентами-заочниками справило на мене сумне враження. Переважна їх більшість не володіла знаннями з математики навіть в обсязі 5—6 класів середньої школи. Методи роботи з ними були такими. Дві години вищої математики на початку семестру. З обов’язковою видачею двох контрольних робіт на семестр. У кінці семестру студенти приїжджали на сесію, де перед іспитом їм вичитувався теоретичний курс вищої математики і проводилися практичні заняття загальним обсягом приблизно 10 годин. Контрольні роботи студенти мали здати ще до приїзду на сесію. Годі й казати, що за таких умов ніхто з них самостійно контрольні роботи не виконував, та й не міг виконати. На консультації перед іспитом я спеціально проводив відповідне опитування студентів, обіцяючи суттєво вищу

оцінку у разі виявлення факту самостійного виконання контрольної роботи. Жодного разу від 1980 року ніхто зі студентів руки не підняв. Інколи, не кожного року, піднімалися одна-дві руки у відповідь на запитання: «Хто хоча б спробував розв’язати контрольну роботу самостійно?» Моїм основним завданням на іспиті було пояснити спосіб розв’язання, на вибір студента, будь-якої із задач контрольної роботи, про що я попереджав їх ще на початку семестру. Навіть така спрощена форма іспиту для більшості була непосильною. Я пробував максимально зменшувати кількість задач у контрольній роботі та їх складність. Результат — той самий. Тоді, у відчаї, з метою зменшення фінансового тягаря для студентів, я почав радикально скорочувати кількість варіантів завдань, довівши їх в останні роки існування мого ВНЗ до двох, у такий спосіб протестуючи проти наведеної форми роботи зі студентами. Мої оцінки свідчили, що у бізнесі, пов’язаному з контрольними роботами, в межах країни крутилися суми, співмірні з фондом плати всіх вишів країни.

Не всі кошти йшли саме до викладачів. Охочих заробляти на заочниках у країні було багато. Але й викладачі у цьому бізнесі також брали активну участь. Знову ж таки переконався я у цьому особисто, коли, перевіряючи контрольні роботи своїх заочників, почав зустрі-чати почерк одного з колег по кафедрі. У деяких випадках студенти просто лінувалися переписати контрольну роботу власноруч. Оскільки на той момент я вже завідував кафедрою, то моїх повноважень цілком вистачило, щоб позбутися цього викладача.

Як ви думаєте, з чим пов’язана значна складність контрольних робіт, що перевищує не тільки можливості заочників, але й можливості пересічних студентів стаціонарів? А з чим пов’язана велика кількість варіантів завдань, наприклад 100, та регулярна їх зміна? Великий німецький філософ Гегель якось сказав: «Все, що існує, — розумне». Один з мотивів існування заочної форми навчання виглядає так. Студентам потрібні дипломи, і вони готові платити. Іншим учасниках навчального процесу потрібні гроші, і вони готові брати. Поступово заочна форма освіти перетворилася на ракову пухлину вищої освіти, яка, розростаючись, знищувала моральний імунітет і студентів, і викладачів, готуючи їх до моральних збочень і в будь-якій іншій сфері діяльності. Граничний ступінь деградації заочної форми освіти — це коли на сесію приїжджає тільки староста групи із заліковими книжками всіх студентів та відповідною сумою коштів. Вся група у повному складі збирається лише один раз на банкеті, приуроченому завершенню сесії, де її члени отримують відповідним чином заповнені залікові книжки. Це історія з перших рук про один відомий одеський виш.

Чому ж Радянський Союз був зацікавлений в існуванні заочної форми освіти, попри її вкрай низьку ефективність і навіть шкідливість? Причин декілька. Одну з них можна побачити, переглянувши штатний розклад, наприклад НКВС, на кінець 1930-х років.

Ягода Генріх Григорович — перший нарком внутрішніх справ СРСР у 1934 — 1936 роках, освіта середня, розстріляний.

Єжов Микола Іванович — нарком внутрішніх справ СРСР у 1936 — 1938 роках, самоук (у школі не навчався), розстріляний.

Агранов Яков Саулович — перший заступник наркома внутрішніх справ СРСР у 1934 — 1937 роках, чотирикласне училище, розстріляний.

Курський Володимир Михайлович — заступник наркома внутрішніх справ СРСР у 1937 році, освіта початкова, розстріляний.

Фріновський Михайло Петрович — заступник наркома внутрішніх справ СРСР у 1937 — 1938 роках, духовна семінарія, не закінчив, розстріляний.

Реденс Станіслав Францович — голова ГПУ УРСР у 1931 — 1933 роках, училище в с. Кам’янці при Дніпровському металургійному заводі, розстріляний.

Леплевський Ізраїль Мойсейович — нарком внутрішніх справ УРСР у 1937 — 1938 роках, самоук (до школи не ходив), розстріляний.

Успенський Олександр Іванович — нарком внутрішніх справ УРСР у 1938 році, початкове училище у Верхньому Суходолі Тульської області, розстріляний.

Степанов Михайло Архипович — заступник наркома внутрішніх справ УРСР у 1937 — 1940 роках, міське початкове училище у Саратові, помер у таборі.

Блюман Віктор Михайлович — особо уповноважений Наркомату внутрішніх справ УРСР у 1937 році, три класи парафіяльного училища в Харкові, розстріляний.

Рубінштей Наум Львович — особливий уповноважений Наркомату внутрішніх справ УРСР у 1937 році, три класи міського училища, розстріляний.

Цей список можна продовжувати і далі. Чим нижчий щабель службової драбини ми аналізуватимемо, тим частіше у графі освіта фігуруватиме — самоук. І ці люди ви-рішували питання життя або смерті для сотень тисяч і мільйонів людей. Така ж картина спостерігалася практично в усіх керівних ланках Радянського Союзу. У правлячої верхівки країни була катастрофічна потреба у дипломах, особливо у дипломах про вищу освіту. У традиційний спосіб отримати такі дипломи було, очевидно, неможливо. Потрібний був якійсь інший вихід. І такий вихід знайшовся й називався він заочною освітою. Згодом цей спосіб «дипломізації» керівних верств країн взяли на озброєння й інші країни соціалістичного табору.

Але у Радянського Союзу була ще одна вагома причина для впрова-дження заочної форми освіти. Ця причина — ідеологічна. Радянський режим був тоталітарним. А кожний такий режим панічно боїться інтелектуального прошарку суспільства. У 1913 році чисельність освіченого прошарку Російської імперії становила лише 2,2%. Так звана громадянська війна була війною гранично неосвіченої частини суспільства саме з цим прошарком. Основу білого руху становила інтелігенція, основу національно-визвольного руху в Україні також становила інтелігенція. Великою кількістю українських батьків-отаманів були сільські вчителі. Такою ж була картина національного спротиву й інших народів Російської імперії.

За свідченням відомого більшовика А.В. Луначарського, «купку праведників (більшовиків) решта інтелігенції розглядала як зрадників прапора інтелігенції, що привело до того, що російська інтелігенція стала на боці ворогів революції і робітничого класу…». Один з вищих керівників ЧК тих років М.І. Лацис так характеризував своїх супротивників: «Юнкери, офіцери старих часів, вчителі, студентство, молодь, що навчається, … саме вони й становили бойові з’єднання наших супротивників, саме з них і складалися білогвардійські полки». Тому червоний терор був спрямований саме проти інтелектуального прошарку. З рекомендацій ЧК: «Не шукайте у справі звинувачувальних доказів; чи повстав він проти радянської влади зі зброєю, чи на словах. У першу чергу ви повинні його спитати, до якого класу він належить, якого він похо-дження, яка у нього освіта і яка його професія. Ось ці питання і повинні вирішувати долю звинувачуваного».

Фактично радянський тоталітарний режим поставив одним із своїх завдань принципову ліквідацію інтелектуального прошарку сус-пільства як соціального та культурного явища. Ось типова риторика державної пропаганди Радянського Союзу: «Соціалізм є нормальним суспільством, єдино здоровим… Можна було б сказати, що у нормальному суспільстві різновид «інтелігент» зникне… У сформованому соціалістичному суспільстві інтелігенції не буде…» Засадни-

чим принципом марксизму була побудова безкласового суспільства. І знищення інтелігенції цілком відповідало цьому принципу. Більшовики не розуміли, що безкласове суспільство — це недосяжна примара, оскільки навіть у суто інтелігентному середовищі існує надзвичайно сильне розшарування за соціальним статусом. Досить лише назвати всі соціальні щаблі кар’єрної ієрархії серед викладачів: аспірант, асистент, викладач, старший викладач, доцент, професор, не кажучи вже про суто адміністративне розшарування від рядового викладача до ректора або міністра. Таке розшарування є життєво необхідним, оскільки лише воно забезпечує ефективне функціонування навчального закладу. А в армії? Яка велика різниця у статусі молодшого лейтенанта і генерала!

Гранично лаконічно цей марксистський принцип сформулював комуністичний диктатор Північної Кореї Кім Ір Сен: «Щоби знищити інтелігенцію, слід перетворити всіх людей в інтелігентів». Найпростіший шлях до суспільства без інтелігенції — це було всіляке приниження статусу інтелігента, знищення монопольного становища інтелі-генції в сфері інтелектуальної діяльності. Технічно це виглядало так. Більшість інтелігенції мала бути інтелігенцією у першому поколінні. Тому кількість студентів невпинно зростала саме у пропорції, що забезпечувала реалізацію цього принципу. Так будувалася інтелектуальна піраміда, котра, як і фінансова піраміда, рано чи пізно мала зруйнуватися.

Я закінчував школу у 1960-х роках, і в нашому класі було шість медалістів із 24 учнів. Усі — вихідці з родин інтелігенції ,і всі вони вступили до вишів. Крім них, до ВНЗ та технікумів вступили ще кілька моїх однокласників, але вони також були з родин інтелігенції. Тож крах інтелектуальної піраміди відбувався у мене на очах. Перебудова вісімдесятих якраз припала на роки, коли більшість тогочасної інтелігенції належала до інтелігенції другого і третього поколінь. Цей збіг був не випадковим. Комуністична партія доволі точно передбачила найбільшу загрозу своїй монопольній владі у суспільстві, і за будь-яких умов реалізація цієї загрози була питанням часу. Вона здолала інтелігенцію у двадцятих роках двадцятого сторіччя, коли остання була малочисельною. Але у вісімдесятих інтелігенція становила вже десятки відсотків у суспільстві, тож неминуче сталося. Радянський Союз розвалився, зокрема, й з цієї причини.

Ще одним технічним прийомом радянської влади було перевиробництво фахівців з різних напрямків, що призводило до їх знецінення. Досить згадати про зарплату інженера тих часів, а їх, інженерів, у Радянському Союзі було вп’ятеро більше, ніж у Сполучених Штатах при незрівнянно меншій їх ефективності. Після закінчення університету у перший рік роботи в школі моя зарплата становила 83 карбованці на місяць, що лише на кілька карбованців перевищувала зар-плату прибиральниці. Ще один технічний прийом радянської влади полягав у знеціненні самого диплому про вищу освіту. Ідеальним інструментом тут слугувала саме заочна форма навчання.

Двома найбільшими злочинами в Радянському Союзі вважалися зрада Батьківщини і підробка грошей. Саме у цих двох випадках найчастіше застосовувалася смертна кара. Одне з призначень грошей — бути еквівалентом матеріальних благ, створених суспільством, бути мірилом суспільної праці. Гроші мають цінність для людей пропорційно тій праці, що стоїть за ними. Знецінення грошей — це знецінення праці. Фальшиві гроші — це ще й перерозподіл результатів суспільної праці на користь тих, хто насправді до них непричетний. А як назвати диплом про вищу освіту, який не відповідає своєму призначенню?

За дипломом про вищу освіту стоїть багаторічна важка праця наших студентів, що навчаються на стаціонарах. Дипломи про вищу освіту студентів-заочників за ви-тратами праці і за результатами цієї праці абсолютно неспівмірні з першими, хоча зовні є того самого зразка.

Я поставлю лише одне запитання: «Яку корисну соціальну функцію виконує заочна освіта у сучасній Україні?» Вища освіта і диплом про вищу освіту — це абсолютно різні речі. Дипломи можна купити і гуртом, і в роздріб. Освіту купити не можна в жодному разі. Сучасні українські студенти це почали прекрасно усвідомлювати. Їх кількість на заочних відділеннях ВНЗ різко впала. Але вони все ще є. Реальне життя вимагає реальних знань і реальної освіти, а не дипломів про неіснуючі досягнення. Моя пропозиція полягає в тому, щоби різко скоротити перелік спеціальностей, де заочна форма освіти прийнятна. З цього переліку слід виключити всі технічні спеціальності, а вдосконалюватися працівники-практики могли б на всіляких курсах та тренінгах, які організовували б ті ж виші, що раніше забезпечували заочну форму освіти.

Чи є чим пишатися вищій школі незалежної України? Так, є. Вперше за історію нашого народу вища освіта стала загальнодоступною. Якщо у 1990/1991 навчальному році у нас було 137 тисяч випускників ВНЗ 3-го і 4-го рівнів акредитації, у 2001/2002 — 240 тисяч, то у 2009/2010 — 527 тисяч. Тобто кількість студентів зросла майже вчетверо. Це при тому, що народжуваність зменшилася приблизно на 20%.

Я навчався у найкращому з п’яти випускних класів Балтської середньої школи № 2, де першою вчителькою була моя мати. Але навіть з нашого класу до вишів вступила лише третина випускників. Решта про це навіть мріяти не могла. Зараз кожен випускник середньої школи має реальний вибір щодо своєї подальшої освіти. Завданням вищої школи тепер є забезпечення справді високої якості вищої освіти, і вирішення цього питання неможливе без об’єктивного розгляду питання про доцільність у нинішніх реаліях заочної освіти на умовах, що ми успадкували ще від тоталітарної держави. За демо-кратії громадяни нашої країни змогли значно краще реалізувати своє право на освіту, ніж у тоталітарній державі. Це вийшло природним шляхом. Але примара безкласового суспільства зараз ще далі від реалізації, ніж у часи розквіту тоталітарного радянського режиму.

Диференціація і розшарування у природних межах — це необхідна передумова ефективного розвитку суспільства. Прагнення до соціалізму у суспільстві є прагненням до смерті суспільства. У спільнотах, де всі примусово однакові, нічого не відбувається, нема причин для подальшого розвитку. Це — як гаряча зірка, що народжує довкола себе життя, і ця ж зірка через мільярди років своєї еволюції, коли вона перетворюється, наприклад, на білого карлика, який, поступово охолоджуючись до абсолютного нуля, блукатиме у космічному просторі до кінця існування нашого Всесвіту, не подаючи жодних ознак життя у космологічному сенсі.

І ще одне. Основою ідеології будь-якого тоталітарного режиму є культ простої людини, на противагу людині аристократичній. Ми маємо навчитися просто поважати простих людей, сприяючи максимально можливій реалізації їх творчого потенціалу. Але слід пам’ятати, що основа справді високої культури — аристократизм. Нема його — нема і справжньої культури. Народи, що не створили власну аристократію або відцуралися від неї, зробили незрівнянно менший внесок у світову культуру, ніж народи, які таку аристократію мали і її шанували. Це питання особливо актуальне для українського народу. Нам слід навчитися шанувати аристократів за духом і походженням, що були у нашій середньовічній історії. Жодного з них не можна віддати іншому народові. Нам слід виховувати нашу майбутню інтелектуальну еліту вже сьогодні. Ключем для цього є, безумовно, якісна вища освіта, можлива лише при її оперті на ґрунтовні наукові дослідження.