Щодня у зведеннях йдеться про те, що Авдіївку постійно обстрілюють з мінометів, реактивних систем залпового вогню… А там ще зовсім недавно хтось збирав дітей до садочка й школи, поспішав на роботу, планував вихідні, проте ніхто не міг уявити, що поруч розриватимуться снаряди...

Переконатися в цинічності прихильників так званих ДНР та ЛНР ми з колегами-журналістами мали змогу вже на під’їзді до населеного пункту.

На одному з блокпостів нас зустрів командир батальйону. Олександр Олександрович, незважаючи на звання полковника, постійно перебуває на передовій. На вигляд йому нема й сорока років, у спілкуванні він виявився дуже привітною й відкритою людиною. На всі запитання журналістів відповідав щиро. Коли наші колеги попросили, аби їм дали змогу поспілкуватися з хлопцями, які стоять безпосередньо на передовій, Олександр погодився, але декілька разів перепитав, чи ми готові туди їхати, бо там небезпечно. Це ж запитання пролунало й перед тим, як за нами прийшла бойова машина піхоти.

На броні ми їхали не так вже й довго, але протягом цих 10 хвилин було і чутно , і видно, як падають та розриваються міни.

На місці призначення нас зустріли такі ж привітні, як і командир, хлопці. Тут скрізь віяло якоюсь щирістю, добром, впевненістю кожного солдата у своєму товариші. Військові запрошували нас у свої землянки, показували, як живуть, розповідали про життя у бойових умовах.

— Ми вісім місяців воюємо, і практично завжди на передовій. Всі, хто зараз тут, — це перевірені люди. У нас бійці, якщо так можна сказати, найперевіреніші. Мар’їнка, Красногорівка, Авдіївка — це далеко не всі міста, де ми стояли, стоїмо і будемо стояти до кінця, аби звільнити нашу Батьківщину від бандитів, — пояснив боєць Ігор Воль, чому в терористів немає шансів на перемогу.

— Наші опоненти розпочали активні бойові дії. Стріляють з «Градів», мінометів і самохідних артилерійських установок. Навпроти нас стоїть батальйон “Восток”, так вони взагалі воювати не хочуть. Не потрібно їх плутати з чеченським батальйоном. В його складі представники “Альфи” та “Беркуту”, які після подій на майдані були трохи ображені. Через місцевих ми, буває, спілкуємось по телефону. Вони не хочуть воювати. Обстрілі ведуть, наскільки до нас доходить інформація, РСЗО Російської Федерації. Вони виходять у визначені райони, завдають ударів та відходять звідти. На кожен постріл в нашу сторону ми даємо постріл у відповідь, — розповів командир батальйону полковник Олександр Рашевський.

Дорогою назад всі ділилися враженнями. Когось до болі в душі зачепила відвертість хлопців, а хтось вперше у житті виїздив на бойовій машині піхоти на передову. Але найбільше нас вразило те, що ми побачили в Авдіївці.

Вулицею гуляли діти, аж раптом в районі міста почали падали міни. А дітвора, мов нічого не чула, продовжувала крокувати вулицею, ось так просто і сміливо… Неподалік чоловік з жінкою розгрібали лопатами сніг. Коли метрів за 150 від них почали розриватися снаряди, то ті просто повернули туди голови. Як тільки все затихло, то пара продовжила свою рутинну працю.

Вже за 20 кілометрів від Авдіївки люди у населених пунктах живуть звичайним мирним життям. Ходять на роботу, сміються, відпочивають…А в мене і досі перед очима двоє дітей, які йдуть вздовж дороги, біля якої розриваються міни бандитів.

Ці діти знають ціну життю, адже їхнє дитинство проходить під обстрілами. Дай Бог, щоб їм ніколи не довелося воювати.

Колись давно, у дитинстві, ми з товаришами грали у війну. У нас були свої правила, своя іграшкова зброя. Ми багато про що мріяли, багато до чого прагнули, але ми ніколи не думали, що настане той час, коли доведеться брати в руки справжню зброю… Дорогою назад всі ділилися враженнями. Когось до болі в душі зачепила відвертість хлопців, а хтось вперше у житті виїздив на бойовій машині піхоти на передову. Але найбільше нас вразило те, що ми побачили в Авдіївці.

Вулицею гуляли діти, аж раптом в районі міста почали падали міни. А дітвора, мов нічого не чула, продовжувала крокувати вулицею, ось так просто і сміливо… Неподалік чоловік з жінкою розгрібали лопатами сніг. Коли метрах в 150 від них почали розриватися снаряди, то ті просто повернули голови туди, звідки було чути розриви. Як тільки-но стихло, то пара продовжила свою рутинну працю.

Вже в 20 кілометрах від Авдіївки люди у населених пунктах живуть звичайним мирним життям. Ходять на роботу, сміються, відпочивають…А в мене і досі перед очима двоє дітей, які йдуть вздовж дороги, біля якої розриваються міни бандитів.

Колись давно, у дитинстві, ми постійно з товаришами грали у війну. У нас були свої правила, своя іграшкова зброя. Ми багато про що мріяли, багато до чого прагнули, але ми ніколи не думали, що настане той час, коли доведеться брати до рук зброю і вже не грати у війну…

Ці діти знають ціну життю, адже їхнє дитинство проходить під обстрілами. Дай Бог, щоб їм ніколи не довелося воювати.