Це було зроблено за всіма правилами маніпулятивної технології. Припускаю, що це було якось так. Кремлівські «стратеги», сидячи десь у кабінетах, крутили в руках олівчик, думаючи, що робити з реченням: «В Україні почалася четверта хвиля мобілізації».

Сторінки добровольчих батальйонів у соцмережах мають багатотисячні підписки. Патріотичний підйом в Україні проти російського вторгнення такий, яким він був хіба що за часів боротьби з нацизмом. Малюки шлють на фронт малюнки, волонтери поставляють армії все — від зубної пасти до термобілизни, сім’ї провідують незнайомих бійців у госпіталях, проводжають і зустрічають як героїв. Поранені, піднявшись із ліжка, рвуться на фронт.

Хотілося працедавцям Кисельова якось зменшити в українського суспільства це відчуття.

Порившись у соцмережах, путінські стратеги знайшли форум (може, навіть російських, а не українських) хлопців, які міркували про можливість уникнути мобілізації. «Стратеги» задоволено написали таке знайоме для російської дійсності слово «відкосити» і взяли тему в роботу. «Відкосити від армії» — тема більш ніж звична для Росії. До речі, інтернет повний інформації про десятки тисяч ро-сійських ухильників від призовів 2013—2014 років. Торішнього березня міністр Шойгу погрожував друкувати списки «ухильників». «Звільнених» від України кримчан, які намагалися відмовитися від війни, також лякали кримінальною відповідальністю.

Російські правозахисники повідомляють, що зараз росіяни ламають собі ноги і роблять термічні опіки, не бажаючи повертатися додому з України у якості продукту «життєдіяльності» пересувного крематорію. Ці люди віддають перевагу каліцтву, ніж убивству росіян й українців, православних громадян України.

У будь-який час завжди будуть люди, які намагаються ухилитися від армії, навіть тоді, коли йде війна. Кажу це як внучка радянського воєнкома, який займався мобілізацією з 1941 року (у Нижньому Новгороді й Москві) по 1970-і вже в Одеській області. Але зрілість держави вимірюється не числом ухильників, а тим, чи є критична маса людей, готових ризикувати за неї життям і захищати її зі зброєю в руках. Залишмо цифри, що це підтверджують, Міноборони, просто озирнімося довкола — у кожного з нас досить даних для власного експрес-аналізу.

В агентстві «Укрінформ» воюють п’ятеро співробітників, один загинув, ще одна кожні два тижні їздить в АТО. Це нерепрезентативно? Троє з п’яти цивільних знайомих вчаться стріляти і готуються до війни. У кожному офісі будь-якої української компанії є волонтери, а якщо компанія приватна, то головним жертводавцем частенько виступає сам ак-ціонер. Мій колишній бос власним коштом одягнув цілий батальйон. Правда здавалася настільки очевидною, що не потребувала роз’яснень.

Але тему ухильництва або «косяка» узяли російські пропагандисти. І її озвучив особисто Володимир Путін, який повідомив телебаченню, що жителі Західної України ховаються від мобілізації у Москві.

Як накручувалася тема «косяка»

Правду кажучи, наші ЗМІ хоч і демонструють на фронті чудеса сміливості, ведучи репортажі з передової, але вони деколи абсолютно необережні й невибагливі, розкручуючи тему, яка потрапила під руку. Не знаємо, навіщо вітчизняним телеканалам потрібно було повторювати нічим не підтверджені слова Путіна про те, що нібито галичани ховаються від призову в Росії. Також незрозуміло, навіщо Юрій Бірюков дозволяє собі емоційні сплески на адресу Галичини.

Але тезу «Захід України не хоче воювати» Москва успішно втиснула в наші медіа. Ця теза мала три мети. Окрім спроби зірвати мобілізацію і деморалізувати призовників, друга мета була — зганьбити регіон (все ж галичани завжди поводилися дуже жертовно і безстрашно), а третя — кинути конфліктоген, величеньке яблуко розбрату в країну, що нарешті відчула свою єдність. І давайте зізнаємося, частково Кремлю це вдалося.

Колишня співробітниця Львівської облдержадміністрації, яка в перші ж дні війни хоронила десятки хлопців із Львівщини, шукала гроші для сімей, коли бю-джетів на це ще не було, при цьому розселяючи в готелях Прикарпаття тисячі біженців Донбасу, на-діслала мені скриншоти деяких публікацій з питанням: «За що нас так? Кому потрібна статистика загиблих?»

Незважаючи на всі попередження фахівців з маніпуляцій, пересічну про-блему (багато жителів Західної України справді не одне десятиліття працюють за кордоном, а деякі голови сільрад, чекаючи виборів, справді могли відмовитися брати повістки), ми з вами, журналісти, з подачі Москви роздмухали до небачених розмірів і виклали в інтерпретації тих же московських фахівців.

Кореспонденти «Укрінформу» в регіонах зібрали інформацію про перебіг мобілізації.

Воєнком Києва:

призовник відчуває, що він не залишений

Я збиралася зустрітися з воєнкомом Києва Володимиром Кидонем у військкоматі Деснянського району, звідки повинні були відправляти до навчальної частини команду мобілізованих. Я приїхала раніше, до початку відправки. Просто хотіла поговорити і відчути настрій призовників. Хлопці стояли у внутрішньому дворі військкомату.

Окремо збоку стояли матері, сестри і дружини. Одна з них принесла великий рюкзак — все те, що радять мати з собою на перший час.

«Проводжаю сина, він чекав повістки, — не відмовляється від інтерв’ю Людмила (прізвище називати не стала), — та мені тривожно і, якщо хочете, страшно. Але питання уникнути призову в сім’ї не порушувалося. Він би не дозволив вести такі розмови. Ми ж самі так його виховували».

Інша мама, зітхаючи, каже, що син був шибайголовою, у дитинстві «ганяв, скрізь лазив», а зараз вона рада цьому: він виявився дуже спортивним. Ще одна запитує, чи може вважатися підготовленим її син, якщо останні роки займався у фітнес-центрі, але не бігав кроси.

«Я брата проводжаю, — розповідає Галина Григорчук, — він служив, знав, що піде на війну. Збирався раніше добровольцем, але вирішив дочекатися повістки».

Пробираюся крізь двері військкомату до призовників. Їх декілька десятків. Хлопці з віддаленого району столиці. Це — Троєщина. Хтось міркує про лідерство в армії, інший жартує, що хоче дійти до Кубані, третій каже, що хоче відвоювати Севастополь. Ще один цікавиться, чи будуть його дівчата любити, якщо раптом отримає каліцтво. Я запевняю, що у будь-якого героя війни буде повний аншлаг, у якому б вигляді він не повернувся.

В обривках розмов я почула різні відтінки відчуттів. Одні йшли, оскільки вважали, що війна — це їхня робота, яку треба зробити, інші розуміли, що це така наша українська історія — вибір без вибору, треті казали, що коли пустити ворога далі, «він подумає, що й Київ для нього відкритий». Деяким із них було страшно, але всі вони хочуть перемогти. Після того, як міський воєнком на відправці сказав напутнє слово, ми записали з ним коротку розмову.

Володимир Кидонь, комісар Київського міського військкомату:

— Володимире Івановичу, як іде мобілізація?

— Ми виконуємо плани щодо мобілізації згідно з графіком. Звичайно, є люди, які не хочуть служити, такі є завжди. І ми передаватимемо їхні справи до правоохоронних органів, до міліції та прокуратури для правової оцінки. Законодавство дає можливість воєнкомам складати протоколи, Кримінальний кодекс і Кодекс адміністративних правопорушень дає можливість складати протоколи, виносити постанови притягувати до адміністративної відповідальності, а надалі передавати списками до райуправлінь міліції прізвища для порушення кримінальних справ, за якими передбачено від двох до п’яти років. Думаю, що відповідальність посилюватиметься. У тому числі посилюватиметься відповідальність для керівників підприємств, якщо вони перешко-джатимуть Збройним силам в особливий період.

— Я чула, що в Києві від 3% до 5% ухильників?

— Не спростовуватиму, але не хочу називати цифри, поки ми не дали загальну картину щодо міста. Але їхнє число некритичне для виконання завдань. Ну, не всі розуміють, що настав час рятувати Україну всім, що біля телевізора або комп’ютера її не врятуєш.

Якщо спробувати охарактеризувати склад нинішніх призовників: є ті, які хочуть і самі приходять до військкомату, є ті, в кого є бажання захищати країну, вони борються зі страхом, і повістка допомагає їм прийняти рішення — ці приходять відразу. Є ті, хто активно проситься до армії, але ми не можемо взяти їх за станом здоров’я. Ми не призиваємо хворих людей, як би вони не просили. На це звернув увагу Президент, і я скажу, що зараз і ми значно серйозніше підготовлені, ніж під час першої мобілізації.

— Які особливості нинішньої хвилі мобілізації?

— Сьогодні будь-який призовник знає: соціальний пакет прописаний так, що він у грошах нічого не втратить. Призовника не мають права звільнити, поки він служить, середньомісячна зарплата платиться. Якщо ти керівник приватного підприємства, то твоє підприємство працює, навіть якщо ти призваний. Якщо ти пенсіонер, до твоєї пенсії додається грошове забезпечення. Солдати, включені до складу підрозділів, що перебувають в АТО, отримують від п’яти до восьми тисяч гривень грошового забезпечення, офіцери — від семи до чотирнадцяти тисяч, а то й більше, залежно від звання, посади, вислуги.

Звичайно, психологія людей різна. Розумієте, є ті, кому мало мільйона, а є хлопці з сіл, які розуміють, що не зароблять у селі стільки, скільки зараз платить їм армія. Грошове забезпечення буде збільшено для тих, хто бере безпосередню участь у бойових діях. Держава робить усе, щоб солдат був забезпечений.

Я думаю, що питання з так званим «косяком», яке так роздмухали, повинні вивчити силові відомства. Баламутами, які намагаються розхитати ситуацію, слід зайнятися правоохоронцям. Я родом із Західної України, з Тернопільської області, розмовляю з тернопільським воєнкомом, запитую: «Що за автобус до Росії в тебе пішов?» Він каже: «Уперше чую, повістки роздаємо».

Знаєте, я вважаю, що сьогодні, коли держава в біді, ми не можемо допустити послаблення духу. Ми не повинні дати можливості розмірковувати: хочу я чи не хочу. Крім того, ми в навчальній частині даємо час для того, щоб повернути навики солдатів. Військовозобов’язані чи військовослужбовці не підуть на посади, які потребують річної підготовки. Люди підуть на ті посади, на яких вони служили. Кожному з них дадуть досить часу, аби пригадати свої навики. Практично всі матимуть час постріляти, поїздити, принципова основа призову: до армії йдуть лише через навчальні центри, лише за тими спеціальностями, які в них є. Інша справа, кожен фахівець має бути на своєму місці. Тож одному хліб пекти, другому автомат тримати, третьому гайки крутити, четвертому за кермом сидіти...

***

Ця інформаційна хвиля, запущена Росією, утім, мала свої плюси. Активісти і лідери громадської думки почали пропонувати власні списки заходів, що стимулюють призовників, аж до пільгового вступу до вишів. Президент затвердив додаткові заходи щодо забезпечення мобілізації, об’єднавши відповідальність за ухилення і стимули за дисципліну. А спостерігаючи за автобусом призовників, що від’їжджав до навчальної частини, я подумала: як би росіяни не старалися, що б не вигадували, ця війна продовжить об’єднувати країну. Якщо ці хлопці потраплять в АТО, вони разом з галичанами і луганчанами їстимуть один хліб і захищатимуть одну землю. У них буде одне бажання: перемогти і вижити. Але всім нам надалі з інформаційними розробками північного ворога все ж варто бути обережнішими.