17 березня Верховна Рада прийняла низку законів та постанов на розвиток так званого «мінського процесу». Поки важко сказати, як прийняті документи позначаться на продовженні переговорів з противником, але є незадоволені по обидва боки барикад.

Мінському процесу нема кінця і нема альтернативи

«Мінський процес» включає в себе створення Тристоронньої контактної групи з представників України, ОБСЄ та Росії, а також проведення двох зустрічей «нормандської четвірки» — глав держав України, Росії, Франції та Німеччини. Плодами контактів і зустрічей стали, як відомо, два документи, при цьому жоден з них фактично не був реалізований.

Можна без кінця порівнювати угоди, досягнуті у вересні 2014 року, з тими, що підписані в лютому нинішнього. Можна дискутувати про те, хто їх дотримується або не дотримується. Але балачки безглузді. Якщо відволіктися від дипломатичних реверансів, «мінський процес» поки що відносно успішно вирішує лише два завдання. Вирішення одного з них — в інтересах України. Це припинення вогню і досягнення тимчасового перемир’я на Донбасі. А вирішення другого — в інтересах Росії. Це легалізація «народних республік» і створення умов для існування нового «Придністров’я».

Завдання взаємопов’язані. Тобто без перемир’я на фронтах легалізація «ЛНР» і «ДНР» неможлива в жодному форматі. А без легалізації влади терористів (хоча б умовної) крихке перемир’я з великою ймо-вірністю закінчиться відновленням бойових дій. Причому, масштабніших, ніж раніше.

Після захоплення Дебальцевого терористи вирішили, мабуть, що воєнна частина «Мінська-2» реалізована на їх користь і настав час закріпити перемогу, організувати для «київської хунти» новий котел. Дипломатичний. Користуючись невизначеністю формулювань у питанні про суб’єктів переговорів щодо виконання політичних пунктів угоди («налагодити діалог про модальність проведення місцевих виборів»), представники «народних республік» побажали вести переговори із законною владою без посередників. У Києві. Безпосередньо.

План таких переговорів за участю посла Росії Зурабова вже був підготовлений в Кремлі, й очікувалося, що в обмін на «міцний мир» у Києві погодяться на угоду. Але обговорювати з бандитами особливості проведення виборів на захопленій території або спільний законопроект змін до Конституції України для країни гірше, ніж капітулювати перед агресором.

Будь-кого, хто запропонує зараз угоду з терористами, чи то президента, чи народного депутата, чи олігарха, візьмуть, як висловлюється Олег Ляшко, на вила. В цьому єдині як умовна «партія війни», так і безумовна «партія миру» в адміністрації президента, парламенті чи уряді України.

В четвертому пункті угоди «Мінська-2», однак, прописаний конкретний термін. «Негайно, не пізніше 30 днів з дати підписання даного документа, прийняти постанову Верховної Ради із зазначенням території, на яку поширюється особливий режим відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей», а також про майбутній режим цих районів на основі лінії, встановленої в мінському меморандумі від 19 вересня 2014 року».

Страхування

і перестраховки

Зірвати термін — для України означало вийти з «мінського процесу», позбутися хоч якоїсь підтримки з боку двох найбільших держав — Франції і Німеччини, а відтак і всього Євросоюзу. Виконати умови 4-го пункту мінських угод, підтвердити й уточнити закон «Про тимчасовий порядок...» — зробити ще один крок до легалізації терористів і створення Придністров’я на Донбасі. І те, й інше погано для країни. Дуже погано, але довелося вибрати.

Ухвалюючи закон 256-VIII, який вносить зміни до закону «Про особливий порядок...», парламентарі, як то кажуть, перестрахувалися за всіма напрямками. Стаття 10 закону доповнена двома пунктами, які пов’язують виконання решти статей з проведенням виборів. Виборів за українськими законами і стандартами ОБСЄ. Виборів, які можуть відбутися тільки після виведення незаконних збройних формувань і техніки із зазначених ра-йонів. Виборів, де забезпечена свобода передвиборної агітації та рівний доступ до засобів масової інформації. Виборів, де забезпечено прозорий підрахунок голосів. І тільки після цього...

Коротше кажучи, для встановлення особливого режиму самоврядування у майбутньому, якщо слідувати букві закону 256-VIII, необхідно ліквідувати «народні республіки». Це чудово зрозуміли терористи, які вже погрожують новою війною. Це зрозуміли і в Москві, коли вустами міністра закордонних справ Лаврова закликають запровадити проти Києва санкції за порушення мінських угод.

Суть і значення запропонованого президентом Порошенком закону не зрозуміли тільки ті, хто категорично не хотів зрозуміти. Фракції «Опозиційного блоку», «Батьківщини» і Радикальної партії президентську ініціативу 17 березня не підтримали.

Мотиви опозиціонерів зрозумілі: зміни в закон і постанова ВР «Про визначення окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей, в яких запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування» колишня гвардія Януковича не підтримує так само, як і будь-які інші ініціативи влади.

Але чим керувалися в даному випадку члени правлячої коаліції — фракції «Батьківщини» та Радикальної партії? Судячи з виступів 17 березня у Верховній Раді їх лідерів Юлії Тимошенко та Олега Ляшка, в парламент їхніми зусиллями повертається, здавалося б, забутий, але характерний для опозиції минулих років дух безоглядного і безкомпромісного популізму. Такий знайомий, що дехто почав говорити про «схуднення» парламентської більшості на дві фракції.

Втім, у великих фракціях — «Блок Петра Порошенка» і «Народний фронт» — теж нема єдності щодо важливих питань. Інакше не з’явився б і не був би проголосований проект постанови ВР про визнання окремих районів Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями. Нічого не додаючи в юридичному сенсі (можливість звернення України в міжнародні суди є і без цього), постанова знімає тему місцевих виборів та встановлення якогось режиму в принципі, перетворює частину Донбасу на другий «втрачений» Крим.

Результати законотворчості останнього тижня можна оцінити, звичайно, не відразу, а коли з’являться перші результати. У нинішній ситуації «втрата» Донбасу може виявитися знахідкою.