Є старий одеський анекдот. «Зустрілися два євреї. Один каже іншому: «Купи у мене апельсин». — «Скільки?» — «Десять». — «Дорого, давай за вісім». Сторгувалися за дев’ять. Покупець: «Ну тоді я іду шукати гроші». — «А я піду шукати апельсин».

Цей анекдот мені розповідає пастор «Одеської народної церкви» Петро Сердиченко, президент благодійного фонду «Добрий самарянин». Уже двадцять років цей 66-літній чоловік, батько дев’ятьох дітей та дідусь двадцяти чотирьох онуків, допомагає знедоленим.

А анекдот, власне, про одеський «ринок благодійності». Саме так одесити називають з десяток громадських організацій, які конкурують за право допомагати тим, хто цього потребує.

Волонтерський рух в Одесі — це не лише звичайні люди, які з власної ініціативи присвятили себе допомозі іншим. Це переважно громадські організації, деякі з яких уже мають тривалий стаж роботи. Хтось з-поміж них, як «Європейська асоціація прав інвалідів», давно займається правами людей з особливими потребами. Інші, як «Дорога додому», — понад 15 років селять та навчають дітей вулиці. Треті, як міський благодійний фонд «Світлий дім», — працюють з молодими мамами, яким нікуди йти після виписки з пологового будинку: вони надають жінкам житло та умови, щоби ті не залишали немовлят у лікарнях.

Але сьогодні весь цей строкатий одеський «ринок благодійності» об’єднує одне — всі вони допомагають переселенцям зі Сходу. І конкурують (у доброму сенсі слова) — кожен зі своїми ідеями та вмінням домовлятися з місцевою владою, донорами та бізнесом.

Гумінтарний гараж

і хостел-прихисток

Колись тут був обласний військкомат, а вулиця носила ім’я Свердлова. Тепер вона називається Канатна, а в гаражі за колишнім військкоматом волонтерська група Катерини Ножевникової «Корпорація монстрів» роздає гуманітарку переселенцям зі Сходу.

Ворота відкриваються рівно о десятій. Всередині гаража вирує робота: людей запускають за списком, перевіряють документи, видають гуманітарку, пропонують ви-брати одяг. Подеколи охороні доводиться силою тримати двері: змерзлі та роздратовані люди намагаються штурмувати гараж, аби швидше потрапити усередину.

Марії Капланян — шістдесят один. Більше тридцяти років тому її звали Марія Коваленко і вона працювала нянею в дитячому садку неподалік. Вийшла заміж, переїхала в Батумі, народила сина. Після розлучення переїхали до міста Сіверськ Донецької області. Там її і зустріла війна. Сьогодні у Марії пенсія в 900 гривень, і вона вже годину стоїть в черзі за гуманітаркою. Хоче попросити подушку і ковдру.

34-річна Світлана з Донецька виглядає втомленою, але задоволеною — жінка лише нещодавно потрапила в Одесу, а сьогодні їй вдалося отримати чимало потрібних речей. Вдома на неї чекають троє дітей: трьох, восьми та десяти років; чоловіка у неї нема. Фонд «Дорога додому» надав їй з дітьми кімнату у гуртожитку на Софіївській.

За п’ять хвилин пішки від Канатної, на вулиці Буніна, розташований хостел тимчасового проживання для переселенців. Гроші на оренду приміщення, де сьогодні мешкають зо два десятки людей, зібрав благодійний фонд «Маніфест миру».

Тут займаються поселенням людей молоді «демальянсівці» Юрій Дяченко та Андрій Павленко. Юрій — колишній соцпрацівник, який також працює у фонді «Світлий дім». Андрій — голова місцевого осередку молоді «Демальянсу».

У хостелі кілька кімнат з двоповерховими ліжками, спільна кухня. На кухні працює телевізор, а кілька людей готують вечерю.

Валері з Луганська — двадцять два. У нього червоні очі і знервований вигляд. Хлопець вчився на кухаря та працював у будівельному магазині. «Мирному населенню війна не потрібна, — каже він. — Але ми бачили цих «мирних». З автоматами. Ходять чеченці і кричать: «Ми мирні луганчани, Алах акбар!» Танки їздять з написами «на Київ», «на Львів». Хлопець розповідає про мародерства баталь-йону «Заря» у місті. На початку лютого у двір до Валери прилетів «тюльпан». Його мама та сестра загинули на місці. «Сусіди злякалися, зібрали речі і машиною виїхали до родичів до Одеси, — розповідає Валера. — Взяли і мене з собою — було одне вільне місце у машині».

У хостелі на Буніна можна жити упродовж одного місяця. «Ці обмеження необхідні для того, щоби люди розуміли: їм потрібно відразу щось шукати», —пояснює Андрій Павленко. Але Валера вже знає, куди він піде після хостелу. «У мене руки-ноги на місці, документи всі зі собою. Я піду в Приморський військкомат записуватися добровольцем, — каже він. — Але я намагаюся на ці теми ні з ким не говорити. Я за мир у всьому світі».

Санаторійна зона

Вони швидко та майже безшумно пересуваються у холі старого одеського санаторію «Куяльник». Виїжджають на вулицю та, збившись у групу, жваво щось обговорюють.

Ці люди нагадують компанію випадкових знайомих наприкінці літньої відпустки: усі знають одне одного, є спільні теми для розмови, але всі вже мріють про повернення додому. Єдина відмінність: надворі зима, а дому більше нема. Всі ці люди пересуваються в інвалідних візках.

Сьогодні тут близько ста тридцяти інвалідів із зони АТО. 30-річна Тетяна з Донецька схожа на кіно-зірку: вродливе обличчя, профе-сійний макіяж, дорогий одяг. Після автомобільної аварії, яка трапилася 12 років тому, дівчина пересувається на візку. Але не здається: сама виховує 9-літнього сина-школяра. І (уявіть собі!) танцює: у мирному житті брала участь у спеці-альних конкурсах та навіть отримувала призові місця. У «Куяльнику» Тетяна з літа. «У багатьох тут здають нерви, — зізнається вона. — Нас чи не щодня погрожують виселити. Виставляли великі рахунки. Який же тут дім?»

24-річний Вадим — з Горлівки. Ще не так давно він вчився на магістерській програмі в автодорожньому інституті на інженера-меха-ніка. Потім Вадима прооперували, і він опинився в інвалідному візку. Лікарня, реабілітаційний центр, і відразу — війна.

В Одесу приїхав улітку разом з мамою та сестрою-підлітком, а також з вітчимом-пенсіонером, який доглядає лежачого дідуся. Хлопець намагався влаштуватися в Одесі на навчання, але поки що безрезультатно. У нього соціальна пенсія — 900 гривень на місяць. Доводиться підробляти ремонтом телефонів прямо у своїй кімнаті.

«Зараз ми сидимо на шиї в держави, хоча раніше були самостійними людьми», — каже Сергій з Донецька. Він — інвалід з дитинства, отримав вищу освіту, в мирний час працював програмістом. Виїхав один — уся родина залишилася в Донецьку. Роботу в Одесі знайти поки що не може: «Приїжджали до нас спеціалісти з державного центру зайнятості, дивилися на нас квадратними очима і не могли зрозуміти, чому ми хочемо працювати».

Олег Прохоров, заступник голови міського комітету з доступності та директор об’єднання «Інватех», добре розуміє проблему. Чоловік уже давно займається створенням безбар’єрного середовища в місті — соціальна реклама у лайтбоксах Одеси є саме його ідеєю. «Кожна людина-інвалід, для якої створені умови для нормального життя, приносить економічний ефект, — каже він. — Кожна людина-переселенець — це складова економічного зростання нашого регіону».

Ще влітку Олег Прохоров особисто перевірив на наявність пандусів усі поверхи та туалети санаторіїв, де розселяли інвалідів-переселенців. Він краще за будь-кого знає, як має бути, — сам уже багато років пересувається на візку».

«Вся країна знає, що інвалідам із зони АТО треба їхати в Одеську область», — каже Олег Дрюма, голова «Європейської асоціації прав інвалідів». Місто прийняло близько двох тисяч людей з особливими потребами. Зараз їх тут — трохи більше тисячі: декому вдалося оформили виплати та виїхати до родичів в інші області.

Усі, хто залишився, живуть у санаторіях — у «Куяльнику», а також у трьох санаторіях в Сергіївці, що за 90 кілометрів від Одеси. Директори цих закладів з літа заселяли та годували людей безкоштовно в очі-куванні відшкодування від держави. Але держава платити не поспішала. «У вересні окремим розпорядженням дали чотири мільйони на Одеську область, це за наявності боргів на 19 мільйонів. Нині боргів уже на 29 мільйонів», — розповідає Олег.

Оплата за проживання — далеко не єдина проблема переселенців. Тривале життя в таких закладах змінює психологію. «Люди, які довгий час перебувають в умовах санаторію, втрачають здатність жити самостійно. Вони втрачають со-ціальні навички», — зауважує Олег Прохоров.

«Якщо ми переводитимемо їх із санаторія в санаторій, вони так і будуть сидіти та чекати, що з ними буде далі. Так пройде все життя. Вони не намагатимуться самі про себе піклуватися. Тому якомога швидше треба створити майданчик, де вони зможуть жити самостійно», — додає Олег Дрюма.

Чоловік розуміє, що саме потрібно зробити. Він розробив програму побудови у Сергіївці поселення для інвалідів на безбар’єрному майданчику. Є домовленість з головою Сергіївки про виділення землі в центрі селища, є домовленість з адміністрацією про те, що виділять гроші на комунікації, є домовленість з фірмою, яка проведе інфраструктурні роботи. Самі будинки планують зробити за сучасною технологією: собівартість кожного з них до 55 тисяч гривень. «Ми будемо збирати кошти волонтерським способом за принципом «будинок для кожної родини», — каже Олег.

Але дехто з переселенців-інвалідів уже не зможе жити навіть у таких будинках. Це люди, яким за 70 років і яким самостійно обслуговувати себе важко. «Вони — як би їх описати? — вони, як діти», — зауважує Олег. Для них волонтери планують створити спеціальний центр утримання літніх людей на території колишньої школи та дитячого садочка в Сергіївці. До того треба відреставрувати будівлі — на це вже є згода керівництва селища, готується рішення ради.

Є також інваліди другої та третьої груп, які не мають вимог до безбар’єрності: це сердечники, астматики та інші. «Ми не вважаємо, що вони мають жити у поселенні в Сергіївці, їм потрібні соці-альні гуртожитки», — каже Олег Дрюма. Такі соціальні гуртожитки волонтери мають намір створити на базі занедбаних нежитлових гуртожитків при виробництвах, яких багато в Одесі та області. Такі будівлі, звісно, потребуватимуть ремонту та реставрації. Олег каже, що вони вже знайшли один такий гуртожиток: п’ятиповерхова будівля на 240 місць у 62 кімнатах.

«Зараз така ситуація, що влада каже «так», будівельні фірми кажуть «так», структури ООН кажуть «так». Ніби відгадали всі букви, а тепер з цього треба скласти слово. І всі чекають від мене, щоби я це зробив», — підсумовує Олег Дрюма.

Слово, яке хоче скласти Олег, мабуть, є словом «надія».

Кібуц у Маяках

У селі Маяки, за сорок кілометрів від Одеси, розташований старий санаторій. Фонд «Добрий самарянин» двадцять років поспіль безкоштовно оздоровлював тут дітей-чорнобильців, інтернатівських вихованців та малих безхатченків.

Сьогодні тут проживають 140 людей зі Сходу. Корпус санаторію з осені утеплили, зробили опалення. Лише на утеплення витратили близько 400 тисяч гривень: гроші збирали через фонд серед спонсорів, допомогла китайська діаспора в Одесі. Зараз триває косметичний ремонт другого поверху.

«Жодної копійки від держави ми не лише не брали, але й не просили, — зауважує Петро Сердиченко. — Я вважаю так: я — громадянин України, і я маю допомагати. І мені все одно, яке прізвище у президента — Порошенко чи хтось інший. Це не має жодного значення».

«Це — кібуц, — каже мій співрозмовник. — Ми пішли шляхом самозайнятості. У нас усі працюють. Хтось фарбує, хтось робить ремонт, хтось відповідає за опалення. Переселенці самі забезпечують охорону будівлі. На кухні в нас нема персоналу — самі мешканці по черзі працюють кухарями. Ми відкрили свій власний садочок, для своїх — хто хоче, може лишати дітей і їздити працювати».

Всередині будівлі санаторію і справді вирує робота. На другому поверсі — пил та шум: переселенці власноруч штукатурять стіни, клеять нові шпалери в коридорі та в кімнатах. Повз нас пробігає жінка. «Це наша лікарка», — пояснює Петро Сердиченко.

Мешканці санаторію на власні кошти купують продукти для кухні. Деякі навіть не треба купувати: є свої курятник, свинарник, теличка та коза. Хліб безкоштовно завозить хлібзавод. У планах мешканців — знайти спонсора, щоби купити двадцять елітних корів. Молоко можна було б переробляти, продавати. Це дозволило б платити людям зарплату.

Сергій з Горлівки відповідає за роботу котла на твердому паливі, який обігріває санаторій. У чоловіка тут чотирирічний син та дружина на сьомому місяці вагітності. «Мій дім — тут, — каже Сергій. — Повертатися додому, навіть якщо усе завершиться, я не бачу сенсу».

Система самозайнятості, вважає Петро Сердиченко, не просто ви-рішує масу проблем, вона рятує людей від депресії та безнадії. «Приїжджав міністр МНС в «Куяльник» — там люди депресують, мітингують. Приїхав до нас у Маяки — у нас усі посміхаються, всі задоволені. А знаєте чому? Тому що тут у кожного є своя справа. Ми даємо людям можливість радіти життю».

Надія на завтра

Поруч із санаторієм у Маяках — 5 гектарів землі, які перебувають в оренді у «Доброго самарянина». Одеський «ринок благодійності» переповнений ідеями, що тут можна збудувати.

32-річний Стас Дрогаєв зі «Світлого дому», який уже вісім років займається безхатніми матерями, розробив один із таких ва-ріантів. «Ми хочемо побудувати тут перший в Україні кібуц, соціальне поселення, із повною інфраструктурою та з робочими місцями, — розповідає він. — Це може бути поселення навколо міні-заводу з виробництва купольних будинків за японською технологію. Частина виготовлених будинків використовується для поселення, інша — йде на продаж».

Стас показує мені бізнес-план. Такий міні-завод із цехом на 200 квадратних метрів коштує близько 75 тисяч доларів, звести його можна за місяць. Один будиночок купольного типу можна зібрати за тиждень, а вартість одного метра — близько 150 доларів. На заводі працюватимуть самі мешканці поселення: спочатку збудують житло собі, а далі виготовлятимуть будинки на продаж. На зароблені гроші зможуть обладнати теплиці для вирощування овочів або зайнятися фермерством.

«Це має бути як мінімум самоокупно, а як максимум — прибутково», — переконує Стас. На його думку, в Україні мають множитися такі соціально відповідальні бізнес-проекти: «У нас є команда, яка готова за це взятися. У нас є бізнесмени, які готові інвестувати, у нас є топ-менеджери. Є люди, які готові зробити інформаційну підтримку, архітектори тощо. Але залишається найбільша проблема в нашій країні — це негнучкість державних управлінців». Адже саме від державних органів залежить головне: як законодавчо правильно оформити таку ініціативу. Як правильно застосувати чинні закони, щоби дозволити людям зводити будинки. Як поміняти документи про оренду, щоб тут можна було заснувати кібуц та селити людей. Іншими словами — як дати людям, котрі втратили дім, надію на завтра.

«Ми вже зараз можемо відпра-цьовувати цю модель швидкого будівництва та працевлаштування людей, — запевняє Стас Дрогаєв. — Адже, коли повернеться Донбас, нам потрібно із чимось туди їхати, щоб його відновлювати. Інакше, скажіть, навіщо нам його повертати?»

Матеріал підготовлено в рамках інформаційної кампанії «Ми різні. Ми разом», що здійснюється громадською організацією «Інтерньюз-Україна» за підтримки програми МАТРА посольства Нідерландів. Вперше опубліковано на сайті «Українська правда. Життя»