У середу, 15 квітня, у Києві на проспекті Правди в під’їзді будинку, де розташована його квартира, убитий Олег Калашников. Депутат Верховної Ради п’ятого скликання, голова Загальновійськового союзу України, він був одним з діяльних функціонерів Партії регіонів і послідовних прихильників Віктора Януковича.

Небезпечні зв’язки

Калашников «прославився» цілою низкою брутальних акцій. Починаючи від нападу на журналістів, організації акції проти Тимошенко перед Печерським судом і закінчуючи участю (за деякими відомостями, створенням і фінансуванням) в Антимайдані під час Революції Гідності.

За останні два місяці це вже четверта смерть помітних «регіоналів». У ніч на 27 лютого з вікна квартири на 17-у поверсі викинувся парламентський «диригент» Михайло Чечетов. 10 березня у ванній кімнаті вистрелив собі в лоба автор закону «про спрощену крадіжку землі», колишній народний депутат і директор донецьких ЗАТ «Сармат» і «Люкс» Станіслав Мельник. А 12 березня застрелився колишній голова Запорізької обласної державної адміністрації Олександр Пеклушенко.

Міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков поспішив заявити, що смерті «регіоналів» між собою ніяк не пов’язані і спекулювати на таких фактах не варто. Цілком ймовірно, що три самогубства й одне вбивство не мають загальної кримі-нальної основи. Але між ними існує інший, не менш важливий зв’язок.

Мається на увазі не депресія, пов’язана з крахом надій і кар’єри після Революції Гідності, і не страх перед відповідальністю за вчинені дії. Чотири «регіонали», подібно до забутих нині міністра МВС Юрія Кравченка та генерального директора «Укрзалізниці» Георгія Кирпи, аж ніяк не були боягузами. Але вони багато знали. Перші четверо — про злочини перших осіб держави за Януковича, другі — про такі ж злочини за Кучми.

І не просто знали. З огляду на деякі риси характеру ці люди здатні були розповісти суду правду, не вигороджуючи себе і своїх друзів. Тобто становили величезну небезпеку як свідки для тих, хто мав намір сховати кінці в воду і хоче будь-якою ціною уникнути кримінальної відповідальності.

Цікаво, що майже рік, коли мова про кримінальну відповідальність фактично не велася, коли прокуратури, починаючи від Генеральної, і суди, починаючи з Верховного, всіма силами оберігали спокій колишніх функціонерів Партії регіонів та оточення Януковича, ніхто з чільних членів ПР не стрілявся і з вікон не викидався. Най-най спо-кійнісінько жили у Москві, а деякі, як Андрій Клюєв, нічого не боячись, відвідували Київ і в обидва боки перетинали український кордон.

Багато представників «револю-ційної влади» настільки пов’язані з владою старою, так процвітають на спільному бізнесі, що «регіоналам» здавалося: безпека забезпечена назавжди. В крайньому випадку, активісти прокатають їх на «альтфатері» або начистять фізіономію при зустрічі. Так би й було, якби не війна. У суспільстві й у Верховній Раді через неї наростають радикальні настрої і дедалі гучніше лунають вимоги провести суд не над окремими функціонерами, а над Партією регіонів, як злочинною організацією, що здійснила конституційний переворот і поставила країну на межу існування.

Справжній суд буде

З юридичної точки зору судовий процес над Партією регіонів поки що неможливий, а з практичної —поки що нереальний. Прокуратури, Конституційний Суд, вищі суди України переповнені людьми, висунутими колишньою владою і фактично є співучасниками злочинів, скоєних за Януковича. Спроби розслідувати механізми незаконного повернення до Конституції 1996 року і зосередження диктаторської влади в руках четвертого президента України наштовхуються на шалений опір, прямий саботаж правоохоронців і конфлікт інтересів у судах, які свого часу забезпечили встановлення диктатури.

Тож найближчим часом Віктор Янукович, Андрій Портнов, міністри МВС Анатолій Могильов і Віталій Захарченко, міністри юстиції Олександр Лавринович та Олена Лукаш, народні депутати Верховної Ради шостого скликання, які затвердили диктатуру, а також гвардія наближених до «донецьких» юристів, суддів і правоохоронців можуть спати спокійно. Якщо, звичайно, в муках совісті не застреляться або випадково не випадуть з вікон висоток. В інтересах українського народу їх слід оберігати і подбати про те, щоб ці люди дожили до часів, коли справжній суд стане можливим.

І якщо він стане можливим. У нашого народу в той час, коли він був частиною народу радянського, є, на жаль, сумний досвід. Відразу після путчу серпня 1991 року була спроба (частково її реалізували вже в Росії за Єльцина як «Справа КПРС») віддати під суд «розум, честь і совість нашої епохи» або, принаймні, притягнути до відповідальності керівництво Комуністичної партії.

Ця спроба провалилася саме тому, що тоді ніхто не зважився перерізати пуповину, яка з’єднує минуле з майбутнім. І не міг зважитися. Перший президент України ще недавно був другим секретарем ЦК КПУ, більшість депутатів Верховної Ради — правовірними комуністами, а судді всіх існуючих у країні судів — членами партії поголовно. Зрештою, їм довелося б судити самих себе.

Демократи і навіть деякі дисиденти тоді вважали, що указу Президії Верховної Ради УРСР про заборону Компартії досить і суд — зайва розкіш. Але вони помилялися. Розрізана на частини ящірка здатна відрощувати відсутнє тіло, а пухлина диктатури поширювати метастази. Вже в 1993 році була створена і зареєстрована в Мін’юсті «нова» партія з тією ж назвою, а в грудні 2001-го Конституційний Суд України визнав заборону «старої» КПУ незаконною.

Небезпека встановлення реальної диктатури прийшла, однак, в Україну не зліва і навіть не справа. «Бандитський капіталізм» на сході країни за роки незалежності виростив Партію регіонів — структуру, багато в чому схожу на КПРС. З приходом до влади Януковича ця структура, подібно до колишньої Компартії, узурпувала владу і в цьому сенсі на час революції була близька до монополії.

Зараз революційна влада робить все, щоб провести «декомунізацію» і в судовому порядку заборонити діяльність Комуністичної партії України. Зважаючи на «заслуги» окремих членів КПУ перед сепаратистами і співпрацю з ворогом, це, напевно, правильно.

Але значно актуальніше було б створити умови і механізми для суду над «блакитною КПРС», Партією регіонів, яка досі становить для незалежності України пряму небезпеку, що має перед сепаратистами і ворогом «заслуги», які комуністам навіть не снилися.

Від редакції. Коли ця стаття вже була готова до друку, стало відомо, що в Києві застрелили одіозного журналіста Олеся Бузину.

За інформацією «Української правди», буквально за лічені хвилини після повідомлення про вбивство Бузини питання про ставлення до цього злочину поставили президенту Росії Володимиру Путіну в ефірі «прямої лінії». У відповідь той сказав, що це, мовляв, уже не перше політичне вбивство в Україні.

Натомість депутат фракції «Народного фронту», голова комітету ВР зі свободи слова Вікторія Сюмар на своїй сторінці у Фейсбуці висловила думку, що останні резонансні вбивства в Україні сплановані з метою дестабілізації ситуації. «Парад політичних вбивств», вочевидь, не випадковий. Це не просто зведення рахунків, це спец-операція, яку будуть використовувати для політичної та інформаційної боротьби, для дестабілізації, для «розігріву» до 9 травня», — написала вона, припустивши, що Бузину могли вибрати за мішень, оскільки його добре знають на ро-сійському телебаченні, відтак і картинку на росТБ уявити не важко.

Президент Петро Порошенко назвав убивства Калашникова і Бузини подіями одного ряду і наголосив на важливості швидкого та прозорого розслідування цих злочинів. «Очевидно, що ці злочини — події одного ряду. Їх природа і по-літичний сенс зрозумілі — це свідома провокація, яка ллє воду на млин наших ворогів. Вона спрямована на дестабілізацію внутрішньополітичної ситуації в Україні, на дискредитацію політичного вибору українського народу», — заявив глава держави.