У розмовах львівських волонтерів, які допомагають переселенцям, словосполучення «продуктові набори» зустрічається набагато рідше за слово «саморозвиток», а «тимчасове розселення» менш уживане, ніж «допомога у заснуванні власного бізнесу».

Переселенців у 750-тисячному Львові, порівняно з Харковом, Києвом та Одесою, небагато. Десять тисяч на місто та область. З них сім тисяч — з Донбасу. Решта — кримчани: дві тисячі кримських татар та тисяча українців.

Можливо, саме тому львівська допомога переселенцям з Криму та Донбасу дещо нагадує перегорнуту «піраміду Маслоу». Цінностям поваги та самовираження тут приділяють не меншу увагу, ніж базовим цінностям виживання. Тут, як і скрізь, роздають гуманітарку, збирають та роздають одяг, але основний напрямок діяльності стосується інтеграції переселенців у місцеву громаду. Львівський філіал «Крим-SOS» організує курси англійської, кримськотатарської та української, громадський рух «Кримська хвиля» проводить просвітницькі лекції у міській Медіатеці, а «Центр просвітництва та розвитку людини» пропонує переселенцям тренінги із саморозвитку та пошуку роботи.

Лише у Львові почуєш, що соціальні проблеми можна розв’язувати за допомогою форум-театру, та побачити, що переклади міжнародної документації щодо прав переселенців беруть на себе парафіяни греко-католицької церкви. У Львові розуміють, що мало людей нагодувати — треба запропонувати їм можливості для розвитку, освіти та бізнесу. Тоді вони самі зможуть забезпечити себе.

«Птах з одним крилом»

Влад дивує своєю посмішкою. Він здається найвідкритішою дитиною у світі. Він радіє нам, незнайомцям, біжить нам назустріч. Потім грається з фігурками своєї маленької шахівниці. Ніколи, ніколи в світі після такого короткого знайомства ти не скажеш, що він — аутист.

Діагноз йому поставили в п’ять років. У два роки він не реагував на ім’я, не дивився в очі, в дзеркало. Заговорив пізно — у шість-сім. Зараз, коли йому одинадцять, психологи вважають, що його розвиток — на рівні чотирилітньої дитини. Аутизм, синдром Каннера.

Його мамі Каті — тридцять чотири. У неї великі зелені очі, і вона робить неймовірно красиві фото. Разом із Владом жінка приїхала до Львова з Луганська в перших числах торішнього липня. Коли виїжджали, місто сильно обстрілювали. «Я потрапила під обстріли, стояла під автоматами, — розповідає вона. — Я схопила все, що могла. І бігла, бігла хоч куди-небудь. Це було дуже страшно».

Ми сидимо на кухні багатоповерхівки у спальному районі Львова. Катя разом із 65-річною мамою, яка приєдналася до доньки у грудні, знімають тут півквартири. Їхню маленьку однокімнатну в Луганську розбомбили в день перемир’я, 12 — 13 лютого. Пряме влучення. Повертатися тепер нікуди.

«Кохана», — так Влад називає маму. У Львові він вчить українську мову. Він полюбив це слово. Ще називає маму по імені. Катюша. Катюня.

У Влада є уявні друзі. Він може ніяковіти у присутності великої кількості людей, але в нього є уявні друзі. Вони з ним спілкуються, вони грають у його ігри. Одного з них звати Ваня, іншу — Маша. Кілька днів тому з’явився «Ніколай Петровіч».

Влада Катя виховує сама: з чоловіком розійшлися ще до війни. З ним у Луганську залишилася молодша сестра Влада.

Через хворобу сина працювати не може: хлопчик вимагає постійної опіки. «Я не можу його залишити, я не знаю, що йому спаде на думку або що він зробить наступної миті. Я повністю з ним, я прив’язана до нього», — каже вона.

На оплату житла у цієї родини йде більша частина доходів: Катя з Владом отримують виплати з інвалідності, а Катина мати, яка усе життя пропрацювала вихователькою у дитячому садку, має невелику пенсію. Родині вдалося отримати виплати для переселенців, але вже скоро ці гроші закінчаться.

Живуть на те, що дають волонтери та благодійні організації. Фонд «Карітас» переказує трохи грошей на картку — переважно на харчування. Речами допомагає «Кримська хвиля». Але цього мало.

Щодня Влад з мамою їздять до спеціалізованої львівської школи: він займається з вчителями індивідуально. У хлопчика тривалий час не виходило вимовити ім’я- по-батькові виховательки. Одного дня вони вивчили, підійшли до дверей, чекали на неї. Коли вона підійшла, Влад голосно сказав: «Добрий день, Ольго Во-ло-ди-ми-рівно». У вчительки засяяли очі від радості: «Ти вивчив!»

Тут Влада називають «наше луганське сонечко».

Його мама робить неймовірно красиві фото та знімає кіно, але всі клієнти залишилися в минулому житті. «Птах з одним крилом» — так називається її серія фотографій сина. Кожен знімок — його емоція. Кожне фото — його почуття, яке йому складніше висловлювати, ніж нам.

Катя змогла зрозуміти всіх інших особливих, незвичних та прекрасних «янголів з надією» — так вона називає дітей-інвалідів у своєму фільмі. «Ці діти знають ціну життю, — каже голос за кадром. — Ціну кожної прожитої миті. І якщо ми прокинемося та зрозуміємо, що ми їм потрібні, вони будуть жити».

Катя змогла зрозуміти, прийняти і підтримати свою незвичну дитину. Тепер, коли ані в неї, ані у Влада більше нема домівки та засобів до існування, їхня доля залежить від того, чи можемо ми їх підтримати та зрозуміти.

«Якнайдалі від Росії»

«До війни у Львові проживали 20 кримських татар, — каже Алім Алієв, львівський координатор «Крим-SOS». — Зараз їх тут дві тисячі».

Сам Алім у Львові вже шість років. Торік на Кривій Липі з’явився офіс «Крим-SOS», який надавав правові та психологічні консультації переселенцям. Тепер ці молоді волонтери є виконавчим партнером ВКБ ООН: міжнародна структура просто залишила місто, передавши їм усі свої повноваження.

Кримські татари у Львові помітні. Цього року Алім з друзями вже вп’яте проводять фестини кримськотатарської культури, організовували й лекції про історію кримських татар. Для молоді вони розробили музичні «колаборації»: український та кримськотатарський музичні гурти одну і ту саму композицію співають двома мовами. На річницю окупації спродюсували зйомки талановитого відео «Звернення львів’ян до кримчан у річницю окупації Криму», яке зібрало в інтернеті більше півмільйона переглядів.

Причин, чому кримські татари виїжджають до Львова, кілька. «Львів — це релігійне місто, і сюди приїхало багато релігійних кримських татар», — розповідає Алім. Для них не так важливо, що вони сповідують іншу релігію, ніж львів’яни. «Вони кажуть, що їм перебувати посеред релігійних людей комфортніше, ніж серед атеїстів».

На питання, чому вона обрала саме Львів, Лілія Аметова відповідає коротко: «Якнайдалі від Росії. Від окупанта». Їй тридцять вісім, у неї троє дітей: 19-річна Евеліна, 9-річний Халід та 2-річна Аміна. З чоловіком Лілія розлучилася.

Жінка зустрічає нас на порозі однокімнатної квартири у багатоповерхівці на околиці Львова, вдягнута в традиційне кримськотатарське вбрання. Її волосся вкриває хустка. Спочатку вона навіть не хоче фотографуватися — сумнівається, чи дозволяє це її релігія. Лілія говорить спокійно, у неї м’який красивий голос. Вона виглядає стриманою, але її рішення неймовірно сміливе. Без чоло-віка та батьків, з трьома дітьми, вона спочатку відмовилася від російського паспорта, а потім виїхала з Криму.

У Львові Лілія вже півтора місяці. Розповідає, що у Криму почалися ре-пресії проти кримських татар, люди стали зникати. «На закон сподіватися не можна. Ніхто не допоможе, тим більше, якщо не маєш російського паспорта».

У Львові жінка отримує державну допомогу для переселенців та дитячі гроші на молодшу доньку. Більшість коштів забирає оренда квартири: однокімнатна коштує 2500 гривень на місяць, близько 500 гривень іде за комунальні послуги. Поки що їй допомагає фонд «Карітас».

Але Лілії страшно думати, що буде, коли піврічна державна допомога закінчиться. Найбільша проблема — оплачувати житло. За фахом вона кондитер, їй уже запропонували роботу. Працювати треба через день по 12 годин: з восьмої ранку до восьмої вечора. Зарплата — 150 гривень на день. З дітьми буде складно, і зарплата маленька, але Лілія готова працювати.

Перехожі на вулицях розуміють, що вона кримська татарка. Водій у маршрутці якось не взяв з неї грошей. «Кожен день тут я зустрічаюся з добрими людьми, з посмішками». Розмовляє з місцевими російською, і не стикалася з жодними проблемами. «Я розумію українську, але не розмовляю — не хочу псувати цієї красивої мови».

Молодшій доньці Лілії Аміні два з половиною. У неї чорне хвилясте волосся і посмішка з ямочками. Коли ми спілкуємося, вона з братом намагаються надути велике надувне ліжко. Це чи не єдина іграшка, яка тепер у неї є. Решту довелося залишити вдома. Час від часу дівчинка запитує маму, коли вони поїдуть «у дім, де залишилися мої іграшки». Мама стримано відводить очі і пропонує нам чай з кизиловим варенням.

«З їхніх слів виходило, що Бог діє лише

в Московському патріархаті»

«Я донеччанин в шостому поколінні», — каже отець Тихон Кульбака, священик донецької греко-католицької церкви, один із засновників Донецького молитовного марафону. Ми сидимо у підвальному приміщення дерев’яної церкви на Підголоском. Тихон живе неподалік, у місцевому монастирі, де його прихистили монахи-редемптористи.

У липні отець Тихон майже два тижні провів у полоні «ДНР». «Це була витончена форма знущання», — розповідає він. У хворого на діабет чоловіка навмисне забрали аптечку з інсуліном, давали лише білий хліб («Це для мене отрута»), і воду. Спрагу вдавалося втамовувати хитрощами: доводилося пити воду з бачка в туалеті — єдиному місці, де міг усамітнитися. «На четверту добу мене вивели надвір, штовхнули до стіни. Сказали: «Молись». Автоматна черга пройшла понад головою. Я втратив свідомість».

Отець Тихон не бачив своїх катів. Увесь час був із зав’язаними очима. Він чув лише голоси: «Уніатам, розкольникам та іншим сектантам у Новоросії нема місця. Це територія Московського патріархату». «Вони мені казали: «Ось бачите, ваш Бог вам не допоміг. Тому що ви поза Богом». Виходило так, що Бог діє лише в Московському патріархаті», — згадує він.

У Львові отець Тихон з минулого літа. Сьогодні він не лише постійно служить служби у різних львівських церквах, а й активно займається громадською, правозахисною і навіть дипломатичною діяльністю. В грудні 2014-го зареєстрував громадську організацію «Спільнота біженців з Донбасу» та благодійний фонд.

Коли до нього привели хлопця, який теж побував у полоні — хоч той і не розказав про це своїм батькам, — вирішив заснувати анонімну та безкоштовну психологічну консультацію. «Зараз такі люди сидять по кутках і вмирають психологічно», — каже отець Тихон. Їх більше, ніж здається на перший погляд.

«Ми підняли документи ООН щодо внутрішньо переміщених осіб. Там є чітко прописані обов’язки держави. Ми взяли на себе працю перекласти ці документи українською. Хочемо зробити пам’ятку-листівку про права переселенців». Отець Тихон навіть їздив до Києва на прийом до посла Грузії в Україні — хотів дізнатися, як ця країна свого часу вирішувала проблему з переселенцями. Він готовий докласти всіх зусиль, щоб його земляки отримали дах над головою. «Ми кажемо владі: дайте нам якісь недобудови. Я особисто шукатиму по церковній лінії гроші, щоб їх добудувати. Дайте нам землю — ми будемо зводити такі будиночки, як у Грузії, ми знайдемо спонсорів у Західній Європі».

Попри слабке здоров’я — окрім діабету, в отця Тихона ще виразка шлунка та стара онкологічна хвороба — він готовий боротися за інших. Він більше нічого не боїться.

Розпочати нове життя

Інколи для того, щоб розпочати нове життя, потрібно зовсім небагато. Треба усвідомити, що життя — це театр, і ти можеш щомиті зупинити п’єсу та змінити її сюжет.

«Саме за таким принципом діє форум-театр», — розповідає 25-річна Наталя Проць з «Центру просвітництва та розвитку людини». Актори у форум-театрі грають виставу — і будь-хто з глядачів може в будь-який момент підняти руку, зупинити дію і вийти на сцену замість одного з акторів, щоб показати, як би він діяв у тій ситуації. «Це театр, спрямований не на задоволення естетичних потреб глядача, а на налагодження діалогу, на розв’язання конфліктних ситуацій», — пояснює Наталя.

Дівчина разом з однодумцями заснувала такий театр-тренінг для дітей львівської школи №84. Це російськомовна школа, там навчається багато дітей переселенців.

Трохи раніше Наталчин центр працював і з дорослими: вони організовували безкоштовні тренінги для переселенців з особистісного розвитку, заснування власного бізнесу та працевлаштування. Серед відвідувачів цих тренінгів була і 32-річна Оля Анісімова з Ялти, мама чотирьох дітей від трьох до тринадцяти років.

Коли Оля заходить у кав’ярню, ви відчуваєте її вибухову енергію. Ви ще не бачите її, але вже чуєте оптимістичні ноти її голосу.

Дівчина каже, що, виїжджаючи з Криму, шукала місця, де легше дихати. Вдома вони залишили батьків, двоповерховий будинок на березі моря та машину.

До Львова родина потрапила в серпні. В Олі завжди був талант робити з їжі мистецтво: ще в Криму вона навчилася власноруч готувати йогурти та сири. Але тільки тут, у Львові, цей талант став роботою, став власною справою.

На семінарі в «Центрі просвітництва» їй допомогли скласти бізнес-план і переконали, що все можливе. Сьогодні Оля щодня купує 60 літрів фермерського молока, з якого вдома робить молоду моцарелу, адигейський сир, осетинський, класичну моцарелу, фету. Продавати вдається через власну ФБ-сторінку «Сири домашні»: її сири настільки смачні, що з кожним днем клієнтів більшає.

Олина мрія — відкрити міні-сироварню. Для цього їй потрібне невелике приміщення, чан для молока, форми, завдяки яким можна було б пришвидшити процес. Вона сподівається отримати спе-ціальний грант ООН. Сироваріння затягнуло і чоловіка — тепер вони працюють «в чотири руки».

«Коли в мене буде міні-сироварня, я візьму до себе переселенців працювати. Всіх тих, хто в розпачі, — каже дівчина. — Я візьму їх, аби вони повірили в себе».

«Головне — правильно поставити питання»

«Це знову неправильне питання», — каже Шевкет.

Чоловік має свій спосіб відповідати на запитання. Він шукає, як питання можна поставити по-іншому. І як від цього все зміниться.

Він не запитує себе, чи шкодує через те, що поїхав з Криму. «Якщо ти прив’язаний до землі, то для тебе переїзд з одного місця на інше — це як переїзд з однієї вулиці на іншу, — каже він. — Погані люди знаходять поганих людей, хороші люди знаходять хороших людей».

Він не ставить собі питання про те, чи може бути конфлікт між татарами-мусульманами та львів’янами-християнами. «В ісламі Бог єдиний. В християнстві —теж».

Він не ставить питання, чому їм, переселенцям, не допомагає влада. «Візьміть сонце. Воно людям ніколи не подобається. То невчасно світить. То невчасно не світить. І все залежить від тебе. У кримських татар влада — це ти і я. Розумієте?»

Він постійно посміхається. Сьогодні він готує плов і сарму біля пам’ятника королеві Данилу в центрі Львова; поруч великий казан, пічка та залишки дров. Гроші збирають на армію.

Шевкет — приклад успішного переселенця. Скоро чоловік відкриє у Львові татарський ресторан. «Татарський фаст-фуд», як він його називає.

Він доводить, що втратити домівку і минуле — це зовсім не вирок. Що завжди можна почати нове життя. Головне — правильно поставити запитання. Зрозуміти, що ти завжди можеш змінити долю. Відчути, як у форум-театрі, що ти завжди можеш сказати обставинам «стоп». І сам вийти на сцену. Просто тому, що ти краще за всіх інших знаєш, що робити далі.

Матеріал підготовлено в рамках інформаційної кампанії «Ми різні. Ми разом», що здійснюється громадською організацією «Інтерньюз-Україна» за підтримки програми МАТРА посольства Нідерландів.

Вперше опубліковано на сайті «Українська правда. Життя».