У понеділок, 27 квітня, в Києві пройшов XVII саміт Україна — Європейський Союз, а у вівторок, 28 квітня, у присутності майже тих же державних діячів, відбулася Міжнародна конференція на підтримку України.

Повної згоди нема

Про те, що українському керівництву на саміті не вдасться схилити партнерів до нових політичних ініціатив — організації миротворчої місії ЄС на Донбасі, якнайшвидшого надання безвізового режиму поїздок українців в Європу та негайного посилення санкцій щодо російських агресорів, — було відомо заздалегідь. Заздалегідь знали і про те, що право нашої країни на членство в ЄС у спільних заявах не буде згадане. А про надання Україні країнами ЄС зброї — навіть заїкатися не варто.

Українське керівництво в основному покладало надії на питання економічні і фінансові. Частково надії виправдалися. Президенти Європейської Ради та Єврокомісії підтвердили надання нашій країні 1,8 мільярда в рамках третьої програми макрофінансової допомоги і погодилися на практиці співпрацювати в багатьох галузях еконо-міки. Це відображене в підсумковому документі саміту.

Підтверджені також плани низки спільних гуманітарних і соціальних програм. Однак в одному з основних питань — набрання чинності положень про поглиблену та всеохоплюючу зону вільної торгівлі (ПВЗВТ) між Україною та Європейським Союзом з 1 січня 2016 року, судячи з підсумкової заяви, повної згоди нема. Згадка в пункті 17 цього документа «тристоронніх консультацій щодо імплементації ПВЗВТ між Україною та ЄС у конструктивному дусі» — зразок непри-критого лицемірства.

Тристоронніх консультацій у двох сторін не може бути в принципі. Йдеться про відтермінування або коригування положень ПВЗВТ, на чому наполягає Росія і що Україна рішуче відкидає. Втручання третьої сторони у ДВОСТОРОННІ ВІДНОСИНИ раніше відкидав і Євросоюз, але кремлівська рать, судячи з усього, змусила до поступок і Брюссель, і Київ.

У підсумковій заяві саміту Україна — ЄС велике місце приділено, звичайно, російської агресії і перераховані порушення міжнародних договорів, які допустив агресор. Жорстка форма викладу не може, однак, замінити відсутність згадок про конкретні кроки, які зробить Євросоюз, якщо наступ на Україну буде продовжено і розширено. Невизнання анексії Криму і засудження дій агресора занадто слабка відповідь на поведінку поплічників тероризму.

А до силової конфронтації з Росією більшість країн Євросоюзу не готова. І ця неготовність, а простіше кажучи, страх, що війна і російський терор переступить межі благополучних країн ЄС, змушує шукати відповідальних за кризу не в Москві, а в Києві. Щось на зразок того, що в усьому винна безкрайня українська корупція і нездатність до рішучих реформ.

Тема української корупції так нагодилася, що її на саміті не могли обійти ні доброзичливий до України президент Ради Європи Дональд Туск, ні критично налаштований щодо нашої країни президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. Тож Петрові Порошенку та Арсенієві Яценюку, мабуть, довелося відпо-відати предметно. Перераховуючи досягнення влади і схвалені останнім часом закони.

Реконструкція Донбасу відкладена

до кращих часів

5-й пункт спільної заяви за підсумками саміту Україна — ЄС зовні схожий на звіти топ-менеджерів підприємства перед зборами акціонерів. Підстави для схожості очевидні. Кредити і безповоротна допомога нашій країні, спрямовані для стабілізації фінансової системи, відновлення економіки і проведення реформ, у загальній сумі з усіх джерел можуть скласти більше двадцяти мільярдів доларів.

В умовах війни, за падіння валового внутрішнього продукту більш ніж на двадцять відсотків, за втрати значної частини території разом з розташованими там підприємствами та іншою власністю, ця сума не така вже й велика, але спонсори не можуть допустити, щоб мільярди були витрачені даремно. Вони вимагають чіткого бізнес-плану і надання гарантій. А також дотримання неодмінних, часто не озвучених, умов.

Судячи з підсумкової заяви ХVII саміту Україна — ЄС, який пройшов 27 квітня в Києві, і за підсумками конференції на підтримку України, перелік розпочатих реформ і заявлений початок боротьби з корупцією не зовсім переконав спонсорів. Одна з цілей донорської конференції в Києві — виділення коштів на реконструкцію Донбасу й відновлення в цих областях фінансової системи (як зафіксовано в Мінських угодах) — навіть не обговорювалася.

І це природно. Якщо завтра війна, про яку реконструкцію, про які фінанси може йти мова на окупованих територіях? Відновлені підприємства автоматично потраплять в руки бандитів, а банківськими рахунками розпорядяться терористи для придбання нового озброєння. Виділяти гроші на такі речі ні Євросоюз, ні приватні інвестори не стануть. Вони ж не божевільні.

Для якнайшвидшого відновлення Донбасу і його реконструкції (це всі розуміють) потрібні не гроші, а поставки сучасного високоточного озброєння українській армії. Щоб ізолювати, а потім й очистити від бандитів захоплені території, вивести війська агресора і незаконні збройні формування, провести вільні вибори, а далі разом з населенням по камінчику, по цеглинці заново будувати мирне життя.

Іншого шляху розв’язання кризи на сході України взагалі не існує. І в рамках Мінських угод, як це доведено досвідом, у кращому випадку можлива консервація збройного протистояння з терористами. А в гіршому (через розбіжності у тлумаченні) вони ведуть до відновлення війни.

Втім, і на саміті Україна — ЄС, і на конференції на підтримку України європейці та частина українських політиків вперто наполягали саме на продовженні мінського процесу та на виконання всіх пунктів Мінських угод, що без застосування сили практично неможливе. І що перетворює антитерористичну операцію на Донбасі на кривавий нікому не потрібний спектакль. Цей спектакль треба завершувати.

Скільки самітів і конференцій потрібно, щоб прийти до такого висновку, — невідомо. Але рано чи пізно доведеться до нього прийти. Краще, звичайно, рано, ніж пізно.