Для успішних країн армія і держава завжди становили єдине ціле. Сильна армія завжди породжувала могутню державу або імперію. Слабшала армія — руйнувалася імперія, зникала держава. Такими були всі імперії світу. З озброєного загону вікінгів починалася й одна з найпотужніших і найвеличніших держав середньовічної Європи — наша Русь-Україна. А їй на цих же землях передувала не менш відома держава античного світу — Велика Сарматія, а ще раніше — Велика Скіфія. Остання не раз кидала виклик могутнім і непереможним персам.

Чи можна побудувати незалежну державу без армії? Наскільки мені відомо, першу таку спробу зробила Українська Центральна рада у 1917-у. Її іменем один відомий тогочасний український прозаїк, що примхливою долею був піднесений на рівень одного з очі-льників Української Народної Республіки, сказав приблизно таке: «Незалежній Українській державі армія не потрібна…». Розуміючи, що єдиною реальною загрозою існуванню цієї держави могла бути лише Росія, він додав: «Револю-ційна Росія ніколи не нападе на революційну Україну».

Не минуло й кількох місяців, як російські війська вже були під Києвом. Від мільйона солдатів царської армії, які готові були стати українською армією, не залишилося майже нікого. Зник і український прапор, що замайорів було над Чорноморським військовим флотом Російської імперії. Київ боронити було нікому. Лише жертовна смерть українських гімназистів і студентів, що прийняли нерівний бій під станцією Крути, розбудила очільників Української держави і весь український народ від летаргійного сну.

Українську Народну Республіку в цій ситуації могла врятувати лише армія, і така армія знайшлася. Оскільки на створення власного війська часу і можливостей уже не було, то захист нової Української держави взяло на себе німецьке. Гетьман Скоропадський, який очолив тоді Українську державу, впродовж восьми місяців свого прав-ління намагався створити потужну українську армію, але тут заважали вже німці. Вони вважали, що поки німецька армія перебуває на українській землі, українській державі ніщо не загрожує, а озброювати народ у прихильному ставленні якого до себе у них виникали великі сумніви, було б нерозважливо. Все вони передбачали добре, крім одного — що термін існування німецької імперії вичерпався. Далі німці покинули територію України, на московські гроші проти гетьмана Скоропадського було вчинено успішний заколот і знову згаданий вище прозаїк опинився на гребені революційної хвилі. Ще кілька років тривала нерівна збройна боротьба. Простори України залила мільйонна російська армія, яка й вирішила подальшу долю України — з майбутніми голодоморами, нищенням інтелігенції і манкуртизацією тих, хто залишився жити далі.

І знову у 1991 році постала незалежна Українська держава. У спадок від Радянського Союзу Україна отримала колосальну армію, яка прийняла присягу на вірність українському народу, і третій у світі ракетно-ядерний потенціал. Такій державі, в принципі, не міг загрожувати жоден зовнішній ворог. Але в газеті «Нью-Йорк таймс» з’являється стаття про небезпеку для світу, що виникає внаслідок володіння Україною ядерною зброєю. Нове старе компартійне керівницт-во незалежної України сприйняло цю публікацію як статтю у газеті «Правда» радянських часів з неминучими оргвисновками. Відомий поет і справді дуже гарна людина вніс у Верховній Раді пропозицію про добровільну відмову України від ядерного статусу, і Верховна Рада, майже одностайно, за це проголосувала. Шизофренічний пацифізм української еліти так і не скінчився. Відтоді Українську державу захищав уже не потужний ракетно-ядерний потенціал, а папірець, що від імені Росії та кількох західних держав в обмін на відмову від ядерної зброї гарантував територіальну цілісність України. З того моменту війна з Росією стала неминучою, і, нарешті, ми її отримали.

По всій Україні були підірвані сотні пускових ракетних шахт. Дві такі я бачив на власні очі неподалік села Липняжка — вулкани після виверження. Для чого це? Їх цілком можна було законсервувати або використовувати для пуску ракет без ядерних зарядів. Наш перший президент не раз переконував нас, що в України не було можливості обслуговувати ядерні боєголовки. Можна було віддати більшість з них, а собі залишити лише невелику частину. Обслуговування — це питання грошей, і не більше. До речі, від довгого збе-рігання плутонієві ядерні заряди стають небезпечнішими для ворога. Вони до певної міри втрачають свої властивості вибухових пристроїв, але набувають небезпечних властивостей радіоактивних забруднювачів. Якщо на місцевості, де вибухнула новостворена плутонієва бомба, за кілька років уже можна жити, то на території, забрудненій вибухом брудної плутонієвої бомби, доведеться чекати досить довго, оскільки період піврозпаду плутонію 239 становить 24000 років. Це страшна зброя стримування і її не треба багато. Можна було б віддати плутонієві ядерні боєголовки, але залишити боєголовки на основі урану 235, значно безпечніші з точки зору умов і термінів зберігання. Нарешті, можна було віддати всі боєголовки, але залишити за собою юридично ядерний статус. Це дало б нам можливість, при потребі, у стислі терміни відновити свій ядерний потенціал на власній технологічній основі. Передумови у нас для цього ідеальні. Всі радянські реактори на атомних електростанціях мають подвійне призначення — джерело дешевої електричної енергії і виробники плутонію для плутонієвих бомб. Щороку у нас накопичується величезна кількість цього металу, який ми просто продаємо за кордон.

Чи наше керівництво не розуміло, що воно робить, відмовляючись від ядерного статусу України? Думаю, розуміло. Та переважна більшість наших провідників проривається до влади не для того, щоб принести себе в жертву на вівтар свободи і процвітання власного народу. Горизонт їхніх інтересів вимірюється не тисячоліттями, на зразок тисячолітнього третього гетьманату, і навіть не століттями, а лише кількома роками, що вони реально можуть утриматися на керівних посадах. За ці кілька років потрібно встигнути багато зробити, але зробити для себе. До речі, цією обставиною пояснюється і вакханалія зовнішніх запозичень. Кожен владоможець абсолютно впевнений, що від чергового кредиту він точно отримає певну вигоду для себе, а віддавати позичене доведеться вже не йому.

Якою ж є армія незалежної України? Дивина в ній починається вже на стадії призову. До українського війська після закінчення університету пішов мій син, до речі, чомусь єдиний з усіх його однокурсників, яких було близько ста.

Крім спогадів сина про українську армію, у мене були і власні враження. У 1994-у я тільки-но очолив Одеську обласну організацію Народного руху України і мене запросили виступити перед офіцерами штабу Одеського військового округу. У призначений день і годину прийшов я у штаб. Начальника оперативного відділу, від якого отримав запрошення, того дня не було. Зустріли мене його секретарка та офіцер особливого відділу. Секретарка запропонувала каву, а офі-цер ввів у курс справи. Зокрема, сказав, що серед присутніх буде лише один українець, решта — росіяни. Це мене не здивувало. Не набагато кращою була кадрова ситуація за національним складом і в моїй академії.

У цей день для офіцерів оперативного відділу проводився якийсь плановий виховний захід. Крім мене, на нього запросили і першого секретаря Одеського обкому Комуністичної партії України. Захід уже розпочався і що п’ять хвилин за стіною кімнати, де я перебував в очікуванні своєї черги, лунали гучні аплодисменти. Комуніст виступав першим й, очевидно, був тепло зустрінутий присутніми. Прийшла моя черга. Складність аудиторії відчув одразу. У залі було 35—40 офіцерів у званнях не нижче підполковника. Короткочасне зацікавлення спогляданням живого рухівця, а в їхньому розумінні — бандерівця, швидко перейшло в стриману недоброзичливість. Слухали мене мовчки, без жодних аплодисментів. Питання ставили коректні за формою, але в’їдливі за змістом. Я почувався, наче у ворожому таборі. Про український патріотизм присутніх навіть не йшлося. Це був уламок російської армії, який із ситуативних міркувань мусив підкорятися київській, а не московській владі. Якби моє життя залежало лише від їхньої волі, то воно тривало б недовго. Але над штабом округу майорів український національний прапор. Вони мусили мене слухати.

Найбільше запитань я отримав від кремезного невисокого офіцера. Після кожного, як йому здавалося, вдалого запитання він повертався до зали, ніби бажаючи відчути схвалення і підтримку присутніх. Моя зустріч з офіцерами добігла кінця. Я не пам’ятаю, чи аплодували мені хоча б наостанок, але пам’ятаю свої останні слова: «Я впевнений у європейському майбутньому України і в тому, що у неї буде сучасна і потужна армія, але в тій армії не буде місця таким офіцерам, як ви». А щодо кремезного невисокого офіцера, то це і був той єдиний українець, про якого мене попереджав офіцер особливого відділу.

У наступні роки ще двічі запрошували мене на зустрічі з офіцерами Одеського військового округу. Але це було вже в Будинку офіцерів. Там виступати також було складно, але я вже відчував певну підтримку аудиторії, особливо молодих офіцерів.

Минуло багато років. Якось у коридорі академії я ще здалеку побачив знайому фігуру. Вона з почуттям неприхованої радості на обличчі наблизилася до мене і привіталася. Це і був той кремезний невисокий офіцер, тепер уже у відставці, що влаштувався на якусь посаду в академії холоду. Я тоді був уже одним з проректорів вишу.

Але повернімося у 1997 рік. Якось до мене зателефонував командир великого десантного корабля «Рівне» капітан першого рангу Олександр Олександрович Калініченко і запросив до себе на судно. Я із здивуванням і зацікавленням прийняв запрошення. Ще ніколи мені не випадала нагода відвідати справжній бойовий корабель. І ось я там. Командир дозволив мені оглянути його весь — від машинного відділення до командирської рубки. Корабель, як на мене, був у гарному стані. Щоправда, позитивне враження псували порожні шафи, де мала б бути електронна апаратура. З них стирчали лише уривки дротів — під час розділу Чорноморського флоту при передачі корабля до складу української армії росіяни просто повиривали апаратуру з призначених для неї місць і викинули за борт. Але командир знайшов спонсорів і відновлювальні роботи вже почалися. Проблема була в іншому. Керівництво українським військовим флотом замість повного відновлення боєздатності корабля планувало продати його в Туреччину на металобрухт. У середині 1990-х армією котилася хвиля нищення і розпродажу військового майна. Ми знову будували державу без армії. Це вже вдруге за одне століття. Впертий народ — українці. Що з того, що такого не буває? Що їм досвід багатотисячолітньої історії людства? Так хочеться мати синицю у своїй кишені вже сьогодні, ніж лелеку в небі України завтра.

Дійшла черга і до великого десантного корабля «Рівне». Командир хотів зберегти судно і просив моєї допомоги. Я вперше зустрів серед старших офіцерів щирого українського патріота і не міг відмовити. Багатьох таких офіцерів у відставці я знав по роботі в академії холоду. Більшість з них були українцями, але це не спонукало їх до патріотизму. А от українофоби серед них були. Такими, мабуть, були умови відбору офіцерів на вищі посади в радянській армії, як, по суті, й скрізь. Почали з найпростішого. Я звернувся до головного редактора газети «Юг» Юлія Мазура з проханням провести журналістське розслідування і написати цикл статей про проблеми Українського військового Чорноморського флоту. Я давно знав Юлія Марковича як розумну, сміливу і патріотичну людину. Він був одним з перших, а можливо, й першим відомим одеситом, який у серпні 1991-го виступив проти державного перевороту в Москві. Він сміливо силою слова публіциста ламав створені Москвою стереотипи щодо Чеченської війни. І так у всьому. Згодом у газеті «Юг» з’явилися очікувані нами ґрунтовні статті. Мабуть, справа продажу військового корабля на металобрухт була дуже нечистою, бо широкий її розголос швидко досяг мети. Від керівництва флотом надійшла інформація, що «Рівне» залишиться у складі українського військового флоту.

Ми святкували перемогу, але радість виявилася передчасною. Оскільки корабель довгий час стояв на приколі, то туди направляли добувати службу всіх правопорушників з активно діючих кораблів флоту. Тримати під контролем дисципліну з такою специфічною командою було важко. В цих умовах на судні була, на мою думку, влаштована провокація, вину за яку поклали на командира. Цього разу мені довелося вже йти на прийом до військового прокурора. Це мало допомогло. Командир таки змушений був піти у відставку. А корабель? А корабель, врешті-решт, таки продали невідомій загалу приватній фірмі. Колишній командир ще довго плавав на цивільних суднах різних компаній світу. З нього вийшов і гарний письменник. Ми й тепер інколи зустрічаємося на різних патріотичних заходах в Одесі. Міцного здоров’я і довгих років життя цій симпатичній людині.

З часів дев’яностих ситуація в українській армії не стала кращою. Про це може свідчити той факт, що громадяни Росії двічі поспіль напередоднфі Революції Гідності були міністрами оборони незалежної української держави. Вони довершили руйнування армії. Тож нічого дивного в тому, що при першій же нагоді десятки тисяч військовослужбовців у Криму перейшли на бік ворога. Можливо, не один з них уже загинув на Сході України, воюючи на боці Росії. Вічне їм прокляття.

На момент початку останньої війни в українській армії було 43 генерали. Це один з найвищих показників у світі у пропорції до загальної кількості солдатів та офіцерів і значно вищий, ніж був у радянській армії. Попри це, російський наступ на Сході був зупинений відвагою наших добровольчих батальйонів, а не кадровою армією. А тепер навколо цих батальйонів спостерігається підозріла метушня. Інколи складається враження, що вони непокоять українську владу більше, ніж російська армія. А чи могло бути інакше? Збройні Сили України не брали участі в жодних військових діях, останні ж військові навчання, якщо вірити фахівцям, були у 1997 році і то лише на дивізійному рівні. У них залишилася на озброєнні лише стара радянська техніка, яка за 24 роки незалежності стала ще на 24 роки старішою і, практично, непридатною для використання. В останні роки навіть проведення військового параду з участю такої техніки стало вкрай проблематичним.

Армія — це дзеркальне відображення держави. Подивись на армію і скажеш, яка це держава. На початок війни українське військо, на мою думку, було незрівнянно гіршим, ніж радянське напередодні розвалу СРСР. Російська ж армія залишилася на рівні радянської й дотепер. І навіть після Революції Гідності ніхто не був покараним за нищення армії, а отже й держави. Зрештою, і всі інші злодіяння попередньої влади також залишилися непокараними. Чому?

Нестачу зброї можна компенсувати лише перевагою офіцерського корпусу. У 1941 році співвідношення основних видів озброєння у німців і росіян було приблизно 1 до 5 на користь росіян. Незважаючи на це, до кінця 1941-го практично вся кадрова радянська армія вже була у німецькому полоні. Далася взнаки перевага німецького офіцерського корпусу. Проти радянських маршалів з двома класами церковно-приходської школи (Жуков) воювали спадкоємні офіцери німецької армії, вихідці з найкращих аристократичних родин. А що у нас? У момент, коли над країною нависла смертельна небезпека, на посаді міністра оборони з’явилася людина, що закінчила Івано-Франківську спеціалізовану середню школу міліції. Що, більшовики все ще при владі? Що, вони все ще переконані, вслід за Леніним, що кухарка може керувати сучасною державою? Вони освіту своїх дітей довіряють лише кращим закордонним професорам. Вони власне здоров’я і життя довіряють лише кращим закордонним лікарям. А здоров’я і життя української нації готові довірити дільничному фельдшеру? Чому?

Які висновки з усього цього?

Україна в принципі не може існувати без сильної, сучасної, відданої інтересам українського народу армії. Надто гарна у нас земля і надто близька до неї ворожа до нас частина Азії. Вона на північному і східному кордонах України.

Старші офіцери армії — її мозок. В української держави має бути український мозок. Це реально зараз найслабша ланка нашої армії, хоча мала б бути найсильнішою. Так не може тривати далі. За кожну помилку нашого командування, навмисну чи ненавмисну, ми платимо найдорожчу ціну — життя наших найкращих людей.

Наша програма-мінімум — витримати ворожу навалу і повернути втрачене.

Наша програма-максимум — знищити ворожу імперію, повернувши російський народ у природні етнічні кордони, давши йому шанс на цивілізоване існування серед інших цивілізованих народів світу.

Але й це не був би кінець нашої військової історії. На сході постає могутня імперія — Китай. Московія може знову перетворитися на улус новітньої Золотої орди. Тоді вона стане ще небезпечнішою. Потреба в потужній армії тільки зросте. Чи можна протистояти імперії? Можна. Останню в’єтнамсько-китайську війну виграв В’єтнам.

Часу у нас не залишилося. Все, що можна згаяти, — ми згаяли. Тотальна мілітаризація країни без згортання демократичних свобод, бо саме наша свобода і є головним призом у цій війні. Приклад — сучасний Ізраїль. Створення територіальної добровольчої армії. Тоді власне армія може бути невеликою, мобільною, добре навченою й озброєною. Поступове озброєння населення. Для початку слід залишити зброю тим, хто вже пройшов через війну на Сході України. Приклад — Швейцарія. Кожен повнолітній громадянин України, незалежно від статі, — солдат, має власну зброю і є членом якоїсь військової структури.

Основою української державності завжди були її заможні громадяни, а люмпенізована частина населення — стратегічним резервом Росії на нашій території. Більшість громадян України мають стати заможними — це питання військової безпеки України. В цьому сенс української незалежності.

А в основі всього має бути виховання наших дітей, виховання у них відповідальності за власне життя, за життя свого народу, відповідальності за долю всієї європейської цивілізації, коріння якої у нашій землі і захисним рубежем якої на Сході ми є і досі.

м. Одеса.