В українській політиці фактично не було травневих канікул. Парламент приймав закони, воїни відбивали атаки в зоні антитерористичної операції, Президент Порошенко обіцяв народові, що Україна поверне під контроль Донецький аеропорт. І всі чекали великої війни, яка, слава Богу, не почалася. І в перспективі, слід сподіватися, не почнеться.

Загрози — універсальний інструмент

Протягом двох з половиною місяців (березень, квітень, перша половина травня) у будні і свята з інформаційних стрічок не зникали прогнози: масштабна війна Росії проти України ось-ось почнеться. Путін введе війська на Донбас до травневих свят, відразу після них, перед Днем Перемоги, після Дня Перемоги, наприкінці весни або на початку літа.

Думки експертів, де ймовірність «великої війни» оцінюється як висока або надзвичайно висока, досі транслюють засоби масової інформації, а виступи провідних українських політиків, особливо Юрія Луценка, голови фракції Блоку Петра Порошенка у Верховній Раді, створюють враження, що нових бойових дій не уникнути.

Компетентність Юрія Віталійовича і його обізнаність поза сумні-вами. Але трапляється, що саме обізнані і компетентні люди стають інструментами в чужій грі. Грі, в якій загроза близької війни — головний козир. І цей козир досить успішно зараз розігрують наші вороги. Насамперед Кремль.

Не ворожачи на кавовій гущі, не визначаючи, в чому полягає стратегія Путіна щодо України (якщо така стратегія взагалі існує), першочергове тактичне завдання агресора виділити неважко. З осені минулого року це завдання не змінилося і, як раніше, полягає в легалізації «народних республік» на Донбасі.

Ключовим елементом вирішення цього завдання є прямі переговори законної української влади з терористами. І треба віддати належне, за вісім місяців наполегливого тиску російським військовим і російським дипломатам вдалося досягти багато чого. Не зустрічаючи з нашого боку справжньої протидії, російські куратори від імені бандитів знахабніли до того, що направили у Верховну Раду проект змін до Конституції України.

Дивуватися нічому. Зміни до української Конституції прописані в злощасних пунктах Мінських угод, вироблених Тристоронньою контактною групою у вересні минулого року, і два рази за допомогою «уточнень» перероблялися в гірший для України бік. Тепер ці пункти (з розмитими формулюваннями і невизначеним порядком реалізації) відверто використовуються для примусу України до миру на російських умовах. Причому використовуються не тільки Путіним, але й ОБСЄ, а також лідерами західних країн.

Тристороння легалізація сепаратизму

Перелякані відновленням військових дій на початку 2015 року, саме західні партнери наполягли на інтенсифікації мінського процесу, і 12 лютого було ухвалене рішення про створення в рамках Тристоронньої контактної групи чотирьох робочих підгруп. Бойовики охарактеризували таке рішення як прорив. В кінці квітня і на початку травня, коли з’ясувалося, хто в підгрупах буде сидіти за одним столом з бандитами і «вирішувати питання» від імені України, це справді стало проривом.

Під акомпанемент заяв про швидкий і неминучий початок великої війни на арену з українського боку справді вийшли великі люди, ті, що протягом довгих років стояли біля керма держави. Інтелі-гентному Володимиру Горбуліну доведеться з кримінальниками «ботать» про політику, а Євгену Марчуку з донецькими авторитетами належить «забити стрілку» щодо безпеки. «Общак», тобто гуманітарку, у підгрупі представлятиме Віктор Медведчук з Іриною Геращенко, а соціально-економічні питання з грабіжниками обговорить чинний заступник міністра Ігор Веремій.

Щоправда, є підстави вважати, що в підгрупах серйозно не обговорюватимуться ні питання безпеки, ні питання політики. А зруйнованій економіці Донбасу жодні обговорення взагалі не допоможуть. Зате в оточенні гучних імен беззаконники з «народних республік» набудуть статусу шанованих по-літиків. А там недалеко і до прийому цих людей на Банковій. Процес легалізації сепаратистів, таким чином, де-факто завершиться. А де-юре на десятиліття повисне в повітрі. Як у Придністров’ї. І західні політики вже відкрито говорять, що «заморожування» української кризи не найгірший з існуючих варіантів.

Осторонь ніхто не залишиться

У Кремлі, можливо, думають те ж саме з однією відмінністю. Нове «Придністров’я», на відміну від старого, не повинно бути на утриманні у Росії. За вдалого для Пу-тіна і невдалого для нас збігу обставин Донбас політично стане путінським, а економічно повернеться на баланс України. Правильніше сказати, виявиться важкою ношею для українського бюджету і тягарем, який унеможливить проведення реформ.

Масштабної російсько-української війни для досягнення такої мети не потрібно. Але загроза відновлення воєнних дій вже стала для України константою. І перетворилася на головний біль для інших країн. Осторонь, незалежно від ступеня «заморожування» Донбасу, не зможе залишитися ніхто. Доводиться збільшувати військові витрати, координувати і підпорядковувати свої інтереси загальним і, нарешті, використовувати активну дипломатію.

Після травневих свят процес, як кажуть, пішов. Ангела Меркель полетіла в Москву і жорстко поговорила з Путіним. Джон Керрі вирушив у Сочі і спробував у спілкуванні з російським президентом за келихом вина перейти на м’які методи переконання. А на черговому саміті міністрів закордонних справ країн НАТО в Анталії допомога Україні і вироблення спільної позиції щодо дій Кремля стали чи не центральним пунктом порядку денного.

Для перших шпальт газет, для інформаційних програм телебачення настав золотий час. Але «двіжуха», на жаль, не вийшла за межі медіапростору. Щодо нашої країни з боку західних держав, як і раніше, діє негласне ембарго на постачання зброї, на Ризькому саміті Східного партнерства Україні, мабуть, відмовлять у наданні безвізового режиму, а підсумки візитів Президента Порошенка в Берлін і прем’єр-міністра Яценюка в Париж пройшли без сенсацій. Моральна підтримка — так. Реальна підтримка — ні.

Передбачити, чим усе це закінчиться, важко. Методи переконання і примусу до миру можуть бути різними. У тому числі такими, які Росія застосувала щодо Грузії у серпні 2008 року.