У рамках ХVI Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині» у Центрі правової інформації ОННБ ім. М. Горького відбулася презентація книги Любові Ісаєнко «Пам’яті світле джерело», приуроченої до 150-річчя Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. У цьому літературно-художньому нарисі розповідається про вчених одеської літературознавчої та мовознавчих шкіл, про письменників — випускників філологічного факультету ОНУ. А серед них — заслужені вчителі України, керівники вищих навчальних закладів, відомі майстри слова, як-от лауреати Національної премії України імені Т.Г. Шевченка Володимир Базилевський, Григорій Гусейнов, Василь Фащенко, Тарас Федюк, Володимир Яворівський, науковці, журналісти. До речі, книга «Пам’яті світле джерело» відзначена дипломом виставки-форуму у номінації «Наукове видання».

Нижче вміщуємо один із нарисів з цього, без сумніву, цікавого й потрібного видання. Публікується зі скороченнями.

«Я щасливий: я дякую долі, що вкраїнка мене народила...». Це поетичний рядок Сергія Івановича Мефодовського з його книги «Дякую долі».

З паном Сергієм познайомилася спочатку заочно, коли читала його вірші як учасника обласного конкурсу аматорського мистецтва «Мій Шевченко», присвяченого 200-літтю Кобзаря, який проводив «Інтелектуальний форум» у 2014 році разом із газетою «Чорноморські новини».

Як і всі члени журі, не знала прізвищ конкурсантів, аналізуючи їхній доробок. Абсолютним номінантом цього конкурсу у старшій віковій групі було названо Сергія Мефодовського. Порадувалася, що він — учитель української мови Ульяновської школи Миколаївського району. Познайомилася особисто під час нагородження переможців в Одеському художньому музеї. Він майстерно читав свої поезії, був приємним співрозмовником. Отримала від переможця дві його книги: «Вперше живу» (Поезії) та «Дякую долі» (Поезії. Гумор. Статті. Спогади. Хроніка), з яких більше дізналася про автора — «людину власного стилю і голосу».

Сергій Іванович Мефодовський — учитель-методист вищої категорії, відмінник освіти України, літератор, старійшина районного парламенту, член президії, голова постійної комісії районної ради з питань освіти, культури, охорони здоров’я, соціального захисту, спорту та у справах молоді. Про нього багато приємного сказано його колегами-вчителями, літераторами-земляками.

При спілкуванні він виявився іронічною, самокритичною, щиросерд-ною людиною. Як ділиться одна з його колежанок: «Як і кожен справжній українець, Сергій Іванович володіє почуттям здорового гумору, тому не любить сваритися — краще пожартує. Але пожартує іноді так, що… краще б висварив!».

Народився Сергій Мефодовський 9 січня 1947 року в селі Шершенцях Кодимського району на чарівній Одещині.

Батько — Іван Терентійович та мати — Анастасія Сергіївна (дівоче прізвище Безсмертна) — були колгоспниками, тож і хлопець, допомагаючи батькам, змалку пізнавав труднощі сільської праці та красу південноукраїнського степу.

У Шершенецькій середній школі, де навчався Сергій, працював творчий колектив однодумців, який очолював педагог-філолог Дмитро Миронович Ткачук. Саме від нього — талановитого організатора та залюбленого у слово вчителя укра-їнської мови і літератури — відкривав юнак таїну слова. «Уроки рідної мови мого улюбленого вчителя, — ділиться Сергій Іванович, — визначили мій життєвий шлях». Згадує сьогодні й учительку української мови та літератури Ганну Миколаївну Іванюк, яка активно залучала його, починаючи з 7-го класу, до перевірки диктантів, творів, переказів однокласників: «І не дай Бог, зустрічав написане щось не «так» — ставав суворішим за вчительку! А вона тільки посміхалася: «У тебе пташиний зір». Цей епізод С.І. Мефодовський згадує у спогадах «Оригінал і естет» про професора філфаку Г.А. В’язовського, який своє прізвище писав без апострофа. Це була позиція професора: у залікових, дійсно, власноручно писав прізвище без апострофа. Згадую, коли працювала в деканаті, то, друкуючи розклад для студентів, теж не ставила апострофа. Донька — завкафедри української літератури доцент Оксана Шупта-В’язовська — в цьому питанні «пішла проти батька»: дозволила собі писати «грамотно» (таємницю нашого професора так ніхто не розгадав і досі).

Тому ще задовго до закінчення школи Сергій уже знав: учитиметься на філологічному факультеті ОДУ ім. І.І. Мечникова. Він став студентом-щасливчиком у 1965 році... До радісного почуття й усвідомлення того, що ти — студент славного університету, приєдналося почуття гордості за нього, адже минулий навчальний рік був роком столітнього ювілею. За успіхи в підготовці фахівців для народного господарства та у зв’язку зі сторіччям від дня заснування Президія Верховної Ради СРСР нагородила наш університет орденом Трудового Червоного Прапора...

Учився Сергій з цікавістю: багато було нового, пізнавального. Згадує про роки навчання як про найкращі роки юності. Як і всі, чудувався глибиною розуму й людяності Василя Васильовича Фащенка, як і всі, щиро сміявся на просякнутих гумором лекціях Івана Михайловича Дузя…

Як, мабуть, і всі тодішні філологи, Сергій писав потихеньку вірші. Але для багатьох це так і залишилося юначим захопленням, а для пана Сергія стало часткою його долі...

Закінчивши в 1970 році факультет, з дипломом вчителя-філолога і з майбутньою дружиною, однокурсницею-красунею Любою Кистрінь (Любов Іванівна Мефодовська працювала вчителем української мови та літератури в Ульяновській ЗОШ до 2008 року. Зараз на пенсії. Подарувала родині двох синів — Олександра та Дмитра. Мають на радість трьох онуків: Івана, Богдана і Тараса) поїхав у сільську глибинку. Але в Андрієво-Іванівській школі-інтернаті, куди підписали призначення, вільних місць чомусь не було. Кмітливий заврайвно негайно «переадресував» молодих спеціалістів на Ульяновку (майже за дві сотні кілометрів від Одеси), де вони й досі втілюють у життя настанови наших університетських викладачів. Власний педагогічний досвід дозволив вивести простеньку формулу успіху: важливо не «де», а «як» працювати, і ще — любити професію, дітей.

«Хіба міг я уявити, — зізнається Сергій Іванович, — навчаючись у Шершенецькій середній школі, що вона, доля, певно, вже вистеляла буйноквітами шлях до Олійниківського краю — Миколаївського району Одеської області? А проте, склалося саме так. І ось уже майже сорок років живу й працюю на батьківщині видатного поета-гумориста-сатирика Степана Івановича Олійника. І за цей час із дня в день, з року в рік відчуваю невичерпну любов і повагу старого й малого до свого знаменитого земляка. Тож не жалкую, що доля поселила мене на цій прекрасній степовій землі». Багато разів писав Сергій Іванович про земляка Степана Івановича Олійника — людяного гумориста, пос-тійно виступає на всіх Олійниківських читаннях, пропагуючи його творчість, вважаючи, що у цьому незмірному Космосі їхні життєві стежки переплелися.

В особистій бібліотеці вчителя, яку почав формувати ще зі шкільних літ, особливе місце займають ті книги, які зберігають тепло зустрічей і спілкувань з улюбленими авторами. Час від часу перечитуються рядки побажань письменників, акторів, і гордість сповнює душу за щастя бути їх сучасниками.

Кажуть, якщо Бог наділяє людину талантом, то робить це щедро.

Ще з юності Сергій Мефодовський захоплювався шахами та шашками. Гортаючи свій шаховий блокнот, на одній із сторінок знайшов записану партію, зіграну з Юхимом Петровичем Геллером у далекому 1967 році, 5 грудня, в Одеському шахово-шашковому клубі профспілок. Гросмейстер Геллер давав сеанс на 30 дошках, хоча бажаючих зіграти було значно більше. Чи треба говорити, як зрадів молодий шахіст, коли гросмейстер запропонував нічию на 23 ході!

Улюбленим видам спорту віддано понад 50 років життя. За цей час брав участь і неодноразово перемагав у численних конкурсах, турнірах за листуванням. У його колекції — сотні грамот, дипломів, десятки кубків, медалей, призів-сувенірів. Він переможець особистої першості Березівського району з шахів (2010 і 2013 років). Кандидат у майстри спорту з шашок.

«Шахи і шашки для мене, — розповідає Сергій Іванович, — не просто хобі. Це спосіб мислення, поезія душі. Завжди захоплювався і захоплююсь мудрістю і гуманізмом, демократичністю і благородством цих ігор. Давно спостеріг, що аморальна людина ніколи не досягала і не досягне тут щонайменшого успіху».

За багаторічну сумлінну працю неодноразово відзначався грамотами райвно, облуно, Міносвіти України. Сергій Іванович — учасник «обласного ярмарку педагогічних ідей та технологій» 1999 року. Відзначений грамотою управління освіти Одеської обласної державної адміністрації за оригінальну роботу практичного значення «Дякую долі. Поезії».

Сергій Мефодовський друкується в районній газеті «Миколаївський вісник», в обласних «Чорноморські новини» й «Одеські вісті», міській «Думська площа», в газеті Одеського військового округу «Слава і честь», а також у колективних збірниках «Ярмарок сміху» (Одеса, 2006, 2007, 2008), «Жартома і всерйоз» (Миколаївка, 2001), «З глибини степів» (Одеса, 2002), журналі «Зоря вечорова», «Степів мелодії одвічні» (2014).

У 2000-му та 2008-му талановитий учитель став переможцем конкурсу в жанрі гумору та сатири «Ярмарок сміху», заснованого громадським благодійним фондом С.І. Олійника та Одеською обласною організацією Національної спілки письменників України.

За оспівування краси та праці людей рідного краю переміг у номінації «Найвідоміша людина району». Герої його творів — це і лікар-хірург районної лікарні Валентин Костянтинович Карпішин, і сільський романтик — поет Павло Федорович Поліщук, і «лемкиня, що підкорила світ», бо «з тих країв, де волошкові очі…», автор фільму «І біль, і пам’ять крізь роки», лікар-фітотерапевт і гомеопат, поетеса, художник, композитор, поліглот Марія Іванівна Тройчак, і талановитий письменник та краєзнавець Юрій Михайлович Сисін.

Справжнє визнання здобула талановита робота С. Мефодовського та П. Поліщука, яка вилилася у книгу «Степів мелодії одвічні: Поезія. Проза. Гумор» (Одеса: Друкарський дім, Фаворит, 2014. — 327 с.). Її автори стали лауреатами ХV загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання» в номінації «Квітни, мово наша рідна!» (2014). Відкривається видання піснею «Рідні простори» (слова С. Мефодовського, музика А. Гребеня). А прикметна ця книга ще й тим, що до неї увійшли поезії та проза двадцяти шести авторів, чиї долі тісно пов’язані з краєм у розлогій степовій долині колись повноводного Тилігулу. Краєм, де, за образним висловом класика, «…люди говорять, як ходять: прямо, повноросто, навпрошки».

Творчість Сергія Мефодовського представлена поетичним доробком із збірки «Вперше живу» та двома короткими етюдами. Ця добірка — не просто зріз нашого суперечливого і багато в чому трагічного сьогодення.

«Його твори нуртують і водночас концентрують думку, відображаючи в одній або кількох строфах, мов у краплині води, увесь світ:

Розвернувся вітер різко —

прогудів.

А сніжинки із берізки —

сльози вдів.

Заблищали, мов озерця,

впали вряд.

…У берізоньки під серцем

був снаряд.

Усе. Більше нічого не треба пояснювати. 70 років по всій Україні ростуть берези зі снарядами під корінням». Так написав Віктор Козюра у статті-огляді «На видноті твій кожний вчинок» у газеті «Одеські вісті», представляючи шановним землякам на прочитання третю книжку літературних обдарувань Миколаївського району «Степів мелодії одвічні». А під Іловайськом, Дебальцевим та Савур-Могилою підростають їхні молоденькі посестри. І теж зі смертю під серцем. Чому ж людська пам’ять така коротка?!

У творі «Триптих» автор висловлює власні «думки про долю»:

Усе — на продаж?

Ні, не приємлю.

І тяжко сходжу

На грішну землю.

А там — селяни

І люди міста.

І всюди — лячно,

І всюди — тісно.

І зрада, й підлість

Й ніщо не сутнє.

Скажіть на милість:

За цим — майбутнє?

...Перш за все Сергій Мефодовський — поет-лірик. Його слово щире, по-житейськи просте і по-справжньому хвилююче. Автор залишається у поетичних рядках вдячним учнем, мудрим наставником, вірним другом, добрим порадником та іронічним філософом. Він мислить афористично та образно.

Хочеться багато із прочитаного запам’ятати, щоб використати при нагоді, бо, як на мене, поетичні рядки повчальні, глибоко філософські за змістом та актуальні для сучасників. Не роблячи літературознавчого аналізу, щоб кожен читач зміг по-своєму сприйняти-пережити поетичне слово митця, відчути, «як світиться його душа у слові !..», наведу декілька прикладів як ілюстрацію майстерності автора:

«Якщо минуле — то не забути. (Якщо інакше — то великий гріх!). Якщо майбутнє — то має бути для всіх. Усіх».

«Ласкаво-ніжний і голубоокий (А у душі — сліди від підошов). Якби він знав, що світ такий жорстокий, То він би в нього не прийшов».

«Засохне сад до деревця — На дрова шлях йому вготований. А що робить, коли серця Черстві, мов хліб давно купований?»

«Досі не можу ніяк зрозуміти (Хай би вже хто пояснив до пуття): Чом найдорожче у матері діти, А у дітей — життя?»

«Якщо питаю: «Ти чи я?» Це означає: «Ти чия?» Відповідаєш: «Течія». «Плекаю думку. Лелію мрію: Твоїм коханням Себе зігрію. Віддячу долі — Колючій ружі. В пустелі-полі — Фонтани дужі. Криниця спраглим — Спасіння Боже. Ще буде радість? Можливо. Може».

«Шукаймо істину в собі, Не оскверняймо власні душі, І пам’ятаймо: на вербі: Ніколи не родили груші».

Розділ дотепних гуморинок — невеличких, а то й зовсім мініатюрок — належить справжньому філологу, бо не так легко написати (інколи відчуваєш, що присутній у них і смуток, і біль), як і не просто, прочитавши, кожному зрозуміти:

«Скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто мій. Якщо словом можна убити, то навіщо стільки зброї? Якщо спочатку було Слово, то де воно ділося? Якби мовчання — золото, то хіба ми так жили б? Що не кажи, а відповідь дай! Де й підтексту взятися, якщо тексту немає?» — це із розділу «А й справді…».

Читаючи поетичний доробок вчителя-філолога, стаєш і справжнім патріотом, і співцем рідної мови та нашого краю. І тому порадіймо за нашого побратима, якому, як сказав Олекса Різників: «І дасть же Бог талант чоловікові!». Працюйте, шановний Сергію Івановичу, та частіше збирайте й даруйте нам плідний урожай своїх думок!