Як уже повідомлялося, 29 травня на базі Одеського національного політехнічного університету відбулася перша Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 600-річчю Одеси, — «Кочубіїв — Хаджибей — Одеса», яка зібрала більше шістдесяти науковців.

Подібний масштабний захід привернув увагу наукової громадськості України. Був зачитаний лист з привітанням учасників конференції від директора Інституту історії України НАНУ, академіка Валерія Смолія, у якому, зокрема, міститься заклик відділити історію від політики, адже остання історичну науку «може на деякий час приховати, загальмувати її розвиток, але знищити — ніколи».

З вітальним словом до учасників конференції звернулася представник ОДА Надія Яшан, яка нагадала про основні заходи, що мають відбутися цьогоріч під егідою обласної адміністрації у зв’язку з відзначенням 600-ліття першої писемної згадки Кочубієва. Серед них — «круглі столи» і краєзнавчі читання на базі ООУНБ ім. М. Грушевського та Одеського історико-краєзнавчого музею, де готується нова експозиція, присвячена історії Кочубієва-Хаджибея. 1 вересня в загальноосвітніх школах міста відбудуться краєзнавчі читання і шкільні олімпіади на тему 600-річчя Одеси. Свою згоду надати посильну допомогу у відзначенні цієї ювілейної дати готові всі управління й департаменти облдержадміністрації.

Головував на конференції один із її чільних організаторів, завідувач кафедри історії та етнографії України ОНПУ професор Григорій Гончарук (співорга-нізатор — кандидат історичних наук Марина Кучерук).

Основну увагу промовці приділили проблемі визначення історично вмотивованого віку Одеси, насамперед від найбільш вивченої середньовічної її доби до новітнього часу. Чимало доповідей були присвячені повідомленням про порт Хаджибей та його попередника Кочубіїва (Качибея), хоча конференція охоплювала також коло суміжних питань, які визначаються містким словом «Одесика».

Від Кочубієва до Хаджибея

Хотів би зупинитися на окремих виступах, які, на мою думку, найбільше розкривають суть проблеми, зокрема визначення дати першої згадки та походження назви Кочубієва.

Краєзнавець Олександр Степанченко на основі новопольського перекладу з латини праці Яна Длугоша (2009. Т. 11) нагадав про обставини, за яких з порту Кочубіїв була відправлена гуманітарна допомога осадженому османами Константинополю, зокрема про зустріч константинопольських послів та молдавського володаря у прикордонному Снятині з польським королем Ягайлом на свято Трійці у 1415 році. Згідно з юліанським календарем, ця зустріч відбулася 19 травня (див. «ЧН» від 28 травня 2015 р.). Симптоматично, що нинішня наукова конференція пройшла напередодні цьогорічного свята Трійці (31 травня).

Прискіпливо до точності дати зустрічі у Снятині ставиться кандидат історичних наук Ольга Білецька, яка на основі польських документів (ітінераріїв) та розвідок О. Степанченка уточнює, що цей візит був, швидше за все, у період 19-21 травня 1415 року. Цінність її повідомлення також у тому, що наводиться фрагмент хроніки Длугоша зі згадкою Kaczubyeiw латиною та в українському перекладі. О. Білецька, однак, вважає маловірогідною зустріч послів і короля саме у день великого релігійного свята Трійці (Зішестя Святого Духа).

На мою ж думку, зустріч посланців патріарха з правителем ортодоксальної держави, якою була католицька Польща, у такий день набувала символічного значення. Згадаймо, що й штурм Хаджибея у 1789 році відбувся у день Воздвиження Чесного Хреста (!).

Олександр Степанченко озвучив «татарську» версію походження назви Кочубієва-Хаджибея — від імені татарського бека Хаджибея (Качибея), про якого згадував польський історик Мацей Стрийковський, що описав битву русько-литовських і татарських військ на Синіх Водах у 1362 році. Про цю особу з прив’язкою до Хаджибея говорить і турецький мандрівник Евлія Челебі. Автором татарської гіпотези є одеський історик ХІХ ст. Пилип Брун. Однак, багато істориків її оспорюють, надаючи перевагу польсько-литовській версії — від оселі Язловецьких на Поділлі під назвою Kaczebijow, позаяк і наш Кочубієв належав також представникам цього шляхетського роду. Питання залишається відкритим для дискусії. Цій проблемі, а також етимології назв Качибей і Хаджибей присвятив своє дослідження інший заявлений учасник конференції — професор ОНУ ім. І.І. Мечникова Андрій Шабашов.

Це не єдиний дискусійний момент конференції. Наприклад, чому відправка зерна відбувалася саме з Кочубієва, а не, скажімо, з Білгорода, який тоді належав союзникові Польщі — молдавському володареві? На думку О. Степанченка, Кочубіїв став своєрідною альтернативою Білгороду, адже союз Володислава ІІ Ягайла й Олександра Доброго не був міцним, що й показали наступні події — розрив у 1421 році. Доповідь Олександра Степанченка, на мою думку, цікава також тим, що вписує невеликий причорноморський порт у контекст великої європейської політики з її протистоянням мусульманській експансії, що, зрештою, прискорило об’єднання православної і католицької церков на Флорентійському соборі у 1439 році (вже після смерті короля Ягайла).

Де стояв замок?

Визначення місця розташування Хаджибейського замку давно цікавило одеських дослідників. Цією проблематикою послідовно займаються доктори історичних наук Тарас Гончарук (ОНУ ім. І.І. Мечникова), Ігор Сапожников (Інститут археології НАН України), кандидат історичних наук Андрій Красножон (ПНПУ ім. К.Д. Ушинського). Останні їх дослідження, як й інших п’ятдесяти науковців — учасників конференції, відображені у прекрасно виданому збірнику матеріалів цього заходу.

Згаданий Тарас Гончарук, добре знайомий читачам «Чорноморки» за серією тематичних публікацій в газеті, підготував дві доповіді: «Будівлі османського Хаджибея (Одеси) 1760—1780-х років…» та «Святкування сторічного ювілею штурму Хаджибея…» (у співавторстві).

На першій із названих хотів би зупинитися. Раніше мене зацікавив факт зруйнування (на перший погляд — абсурдний) Хаджибейської фортеці «посредством двух мин» після її взяття російсько-українськими військами у 1789 році. Відповідь, допускаю, проста: росіяни з тактичних міркувань, як у випадку з Очаківською та Березанською фортецями, зробили це задля безпеки, адже не виключали чергового бою. Тому зведені ними у Хаджибеї земляні укріплення більше відповідали ситуації. Цей висновок я зробив на ґрунті праці Тараса Гончарука, який співставив повідомлення про замок російського вивідувача Ісленьєва (1766) зі свідченнями французького інженера Лаффіт-Клаве (1784). Історик звернув увагу на те, що ця фортеця багатократно зменшилася у роз-мірах після її взяття росіянами у 1774 році (з 8 га до 660 кв. м), можливо, до розмірів литовського укріплення.

Де ж стояла Хаджибейська фортеця? Щодо цього є різні міркування. Знавець фортифікацій Андрій Красножон вважає, що вона була у районі Воронцовського палацу, навпроти будинку №1 на Приморському бульварі. Це так званий старий замок.

Тарас Гончарук, посилаючись також на дослідження історика ХІХ ст. Михайла Мурзакевича, допускає, що вона стояла у районі, який охоплює Воронцовський палац і пам’ятник Рішельє на Приморському бульварі (буд. №1-8). Причина у тому, як було зазначено вище, що в одному випадку йдеться про залишки замку литовської доби, а в іншому — про цей же замок, розширений турками у 1765 році, тобто вже в «епоху бастіонної фортифікації».

Опираючись переважно на ті ж джерела, Ігор Сапожников вважає, що замок був розташований ближче до будівлі міськради (Приморська, 14-15), майже там, де пам’ятник Пушкіну. Ці розрахунки зроблені на основі вказаної відстані (1200—1400 м) між замком та маяком, який височів у районі нинішнього пам’ятника Невідомому матросу та початку Ланжерону (маємо похибку у кількасот метрів. — В.К.). Руїни ж старої литовської фортеці, ґрунтуючись на плані Ісленьєва, були, як вважає І. Сапожников, поблизу нинішнього оперного театру. Зрозуміло, що якісь археологічні розшуки у цих місцях, які більше прояснили б ситуацію, сьогодні неможливі. За основу більшість дослідників беруть креслення згадуваного Ісленьєва та Де Воллана (1792), у яких не виключена певна похибка, особливо щодо свідчень російського розвідника, зроблених таємно. Наскільки відомо, радянський історик Саул Боровий, який виявив у московських архівах план Ісленьєва, позначення цих руїн не вважав фортечними.

Завітайте в Кочубіїв!..

Тема «Одесі — 600», яку в закамуфльовано-критичному, інколи у відверто некоректному тоні висвітлюють в ефірі окремі одеські ТРК (відсутні на згаданій конференції), обумовила певні моменти досить емоційного виступу кандидата історичних наук Оксани Синявської (ОНУ ім. І.І. Мечникова). Виступ був присвячена такій видатній постаті, як Олексій Маркевич — автор нарису «Город Качибей или Гаджибей — предшественник Одессы» (О., 1894). Цей одеський історик ХІХ ст. вперше з’єднав в один ланцюг топоніми Кочубей — Хаджибей — Одеса. До речі, названа праця О. Маркевича була видана напередодні відзначення так званого сторіччя Одеси. У доробку цього дослідника — 70 публікацій, присвячених історії Одеси, що, на загал, складає третину його наукових праць. Олексія Маркевича, як зазначила промовець, було звільнено з одеського університету 12 грудня 1895 року не за довільне трактування ранньої історії Одеси (як стверджують теперішні недоброзичливці), а за спробу перевести через кордон заборонену літературу (твори Шевченка, Драгоманова, журнал «Колокол» та ін.). На це вказують документи, виявлені науковцем у Центральному державному історичному архіві у Києві. Великоросійська шовіністична нетерпимість і в наш час таки дається взнаки. Чому б не внести відповідну статтю у КК України?

З огляду на актуальність, хотів би звернути увагу на ще одну тему — відзначення у 1889 році століття взяття Хаджибея, якій була присвячена публікація у збірнику Тараса Гончарука і молодого науковця Ксенії Сорокіної. У ній, зокрема, з посиланням на газету «Одесский вестник», згадується, що у зв’язку з ювілеєм «… гласные [думы] отправятся в конец Николаевского (нині Приморського) бульвара, против дома Строганова (Приморська, 2), где сто лет назад происходило завоевание Хаджибея, и где… в память этого события будет произведена закладка памятника... будет положена памятная глыба с надписью». Одеські приготування з цього приводу в часи каденції міського голови М. Новосельського наштовхнулися на петербурзьку самодержавно-бюрократичну скелю, й архітектору Юрієві Дмитренку (пізніше співавтору пам’ятника Катерині ІІ), так і не судилося реалізувати свій задум.

У цьому контексті видаються абсолютно надуманими і безпідставними звинувачення тих, хто вважає, що нинішні наміри встановити пам’ятний знак у районі Митної площі на честь першої писемної згадки про Кочубіїв обумовлене політикою. На мою думку, саме гальмування цього процесу на місцевому рівні (що стає дедалі очевиднішим), як і 126 років тому, вмотивоване політичними і кон’юнктурними міркуваннями. На це, зокрема, вказує й відсутність офіційних заходів в Одесі під час недавнього відзначення 225-річчя взяття Хаджибея (27 вересня 2014-го).

Сьогодні, попри окремі спірні моменти з історії Одеси, що в компетенції науковців, у дослідженні середньовічної історії міста вибудуваний достовірний фактаж сценарію для туристичного маршруту, який включав би об’єкти, зведені на місці Кочубієва-Хаджибея як предтеч Одеси. Ми можемо з достатньою впевненістю говорити, де була фортеця, татарські поселення, маяк, гостинний двір, криниця, цвинтарі, кав’ярня грека Аспоріді чи турецька баня, що збереглася до 1841 року, навіть стара груша на їх території.

Приємно відзначити, що цією проблематикою переймається молодь з Івано-Франківська, Одеси, Черкас, Ужгорода: О. Амеліна, Н. Борисенко, Ю. Демедюк, А. Ільченко, О. Костюкова, В. Паламарчук, Є. Пелєвін, Ж. Сердюк, К. Сорокіна, О. Федченко, І. Яковлев.

Історію міста поглиблено, і це на фаховому рівні засвідчила перша Всеукраїнська наукова конференція «Коцюбіїв — Хаджибей — Одеса». Її учасники виробили рекомендації щодо гідного відзначення 600-річчя Одеси, які адресовані міській владі та науковій спільноті. Висловлено намір провести у перспективі наступну, вже другу, Всеукраїнську наукову конференцію, присвячену цьому питанню.