Історія будь-якого міста знаходить своє відображення в низці спеціалізованих історичних праць, проте не менший інтерес, як для широкого загалу, так і для фахових істориків, становлять літературні твори. Останні хоч і подають події через призму світосприйняття їх авторів, але в цілому, після процесу відокремлення плодів фантазії від раціональних свідчень, можуть слугувати додатковим джерелом для ознайомлення з історичним минулим.

Особливий інтерес у контексті цього питання мають, по-перше, твори краєзнавчого змісту, по-друге, мистецькі доробки, створені власне місцевими авторами. А на особливу увагу заслуговують перші літературні твори, які свідчать не лише про розвиток культурного життя того чи іншого міста, а й відображають бажання тодішніх авторів оспівувати історію рідного краю. Відтак варто детально зупинитися на розгляді характерного зразка мистецької творчості XIX cт. — «Хаджибей — стихотворная повесть», написаного 1829 року.

Слід одразу зазначити, що цей твір відомий колу істориків та літераторів достатньо давно. Нині в контексті досліджень історичного минулого Хаджибея (Одеси) цитати з повісті використовує у своїх нарисах із життя міста сучасний одеський дослідник, доктор історичних наук Тарас Гончарук [1]. А вперше «Хаджибей» на сторінках своєї монографії згадував ще радянський літературознавець В.М. Жирмунський [2, с. 258].

Загалом, повість, яку з літературної точки зору доцільніше називати поемою, адже вона написана віршованою формою, є екскурсом в епоху османського Хаджибея, коли місто, нарівні з південними теренами сучасної України, перебувало під владою могутньої мусульманської імперії. Конкретно йдеться про «типову» для тодішнього турецького середовища історію кохання молодої дівчини, яка заради порятунку батька вимушена покинути свого коханого та доживати віку в гаремі підступного Бея. І якщо початок розповіді подає нам картину столичного Стамбула, то під час життєвих перипетій герої волею долі опиняються у далекому та чужому для них Хаджибеї. Забігаючи наперед, варто сказати, що фінал твору виявиться фатальним для обох сторін: зустрівшись випадково після тривалої розлуки, кохані не зможуть з цим змиритися й покінчать життя самогубством.

Однак, незважаючи на трагічну розв’язку історії, з неї можна почерпнути низку даних щодо важливих показників життя тодішнього міста. Так, у творі є свідчення про пожвавлені торговельні зв’язки зі Стамбулом, подано опис характерного турецького побуту, наводиться низка цитат зі священної книги мусульман — Корану. Зі сторінок дізнаємося також про адміністративний та соціальний устрій Хаджибея, знайомимося з особливостями османських традицій. Цікаво, що намісником султана у місті поема називає когось на ім’я Джи-Бей (Бей у даному випадку фігурує як військове звання), повна форма імені якого — Хаджи-Бей — є своєрідною анаграмою до назви міста. А ім’я головної героїні — Зюлемма — це взагалі аналог імені, популярного після історії славнозвісної Роксолани (відома в імперії як Хюррем) [3].

Окрім трактування літературного змісту, не завадить виокремити з тексту поеми й відомості про сучасний автору період, коли місто, «новозасноване» імперською владою, перебуває під контролем Російської імперії. Загальновідомо, що в XIX ст. тепер уже Одеса переживає часи економічного та культурного піднесення [4]. Ми бачимо, що в місті вже тривалий час діє власна міська друкарня, де в 1838 році й було видано «Хаджибей», а також публічна бібліотека, штамп якої міститься на сторінках повісті (цікаво, що, окрім назви закладу, на ньому зображено і герб міста, котрий Одеса отримала в 1797-у, але над загальновідомим якорем-кішкою всідається імперський двоголовий орел, котрого додали до геральдичної традиції за часів Олександра І). Не обійшлося тут і без дозволу місцевого комітету з питань цензури, адже запровадження по-дібних закладів припадає на правління Миколи І (до друку твір підписано у 1837-у) [5].

Єдиним не з’ясованим питанням, яке червоною ниткою протягнулося через літературну історію, залишається чи не найголовніше — авторство твору. На жаль, ім’я митця, який подарував нам чудовий зразок поетичної творчості, й досі залишається невідомим. Поема не має підпису, та й у її тексті не знаходимо жодного натяку на особистість автора, повість містить лише опосередковані відсилання до його біографії, за якими можна спробувати встановити його портрет.

Справа в тому, що «Хаджибей» має присвяту підполковникові російської імператорської армії Л.М. Гербановському (відомості про цю людину також лише фрагментарні [6]) від вдячного солдата його корпусу, котрий брав участь у війні з Наполеоном. А отже, з упевненістю можна сказати, що це військовослужбовець, який, до того ж, імовірно, має дворянське походження, про що свідчить його освіченість в історії та літературі (в поемі як епіграфи використані цитати з творів Байрона та фрази латиною). До написання повісті автора схилило тривале перебування на чужині, де гнітючі думки змусили його згадати про молоді роки в Одесі.

Взагалі, поему можна сміливо віднести до твору епохи так званої «Пушкініади», яка почалася ще за життя видатного поета і виражалася у наслідуванні його творчого стилю [7; 8]. Мистецькі прояви невідомого автора аж занадто схожі на літературну спадщину Олександра Сергійовича, який, у свою чергу, перебував під впливом Байрона [2]. До речі, про перебування Пушкіна у південному регіоні імперії залишив свої спогади М. Гербановський (імовірно, товариш поета), прізвище якого дотичне до прізвища фігуранта присвяти повісті [9].

Отже, «Хаджибей — стихотворная повесть, написанная в 1829 году» постає перед нами не лише як досить оригінальний та самобутній літературний доробок, а й залишається одним з найперших літературних творів з історії Хаджибея-Одеси, тож її детальне дослідження й аналіз ще неодноразово привернуть до себе увагу літературознавців та істориків.

Ксенія СОРОКІНА.

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова.

Література та джерела

1. Гончарук Т.Г. Одеса в золотих променях історії. Розділ ІІ. Качібей-Хаджибей під османською владою. Походи запорозьких козаків // Чорноморські новини.— 2015.— №13.

2. Жирмунский В.М. Байрон и Пушкин.— Ленинград: Наука, 1978.— 425 с.

3. Хаджибей. Стихотворная повесть.— Одесса: Городская Типография, 1838.

4. Гончарук Т.Г. Одеса в золотих променях історії. «Пшеничне місто». Розділ ІV. Одеса в кінці XVIII — на початку XX ст. Під владою Російської імперії // Чорноморські новини.— 2015.— №20—21.

5. Гринченко Н.А., Патрушева Н.Г. История цензурных учреждений в России в ХІХ — начале ХХ века (на основе опубликованных статей).

6. Центр Генеалогических Исследований.

7. Каракина Е. По следам «Юго-Запада».

8. Кирпичников А. Cтолетие Одессы (22 августа 1794 г.

— 22 августа 1894 г.) // Исторический вестник.— 1895.— № 12.

9. Разговоры Пушкина // ФЭБ. Русская литература и фольклор.