«Від Молдаванки до Молдови, або З Одеси — з любов’ю» — акція під такою назвою відбулася у рамках святкування 20-річчя встановлення побратимства нашого міста та Кишинеу. Урочистості проходили на відкритому повітрі серед чудової молдовської природи і етнічно-культурному центрі «Ватра», розташованому за 30 кілометрів від столиці держави-сусідки у напрямку міста Унгени.

«Ватра» — новий фестивальний комплекс, що розкинувся серед мальовничих зелених пагорбів, відкритий минулого року. Розташувався він на розлогому трав’яному схилі з ідеальною поверхнею. З будь-якої точки чудово видно сцену, змонтовану за найсучаснішими вимогами, на якій можна проводити великі концерти та найкрутіші рок-фестивалі. Трава особлива — по ній можна ходити і навіть лежати, трава, у яку хочеться впасти. Доріжки є також, вони вимощені великим натуральним пласким камінням. Довколишні будівлі споруджені у стилістиці традиційної народної архітектури з використанням природних матеріалів. На території є кілька ресторанів національної кухні, місця для торгівлі виробами народних умільців. Для тих, хто мандрує в економ-режимі, обладнаний майданчик для наметів.

Й ось починаються виступи художніх колективів Одещини. Професійних та аматорських. Ансамбль «Сузір’я» Одеського міського центру хореографічного мистецтва показав глядачам знаменитий гопак — поєднання стрімкого танцю з акробатичними елементами. Здавалося, що на сцені несамовито кружляє барвистий вихор. З-поміж інших танців запам’яталися молдовські сирба, жок де ла сат і молдовеняска. А запальний циганський танок з неймовірною хореографією — це щось! Молоді гарячі роми та їхні циганочки у широких квітчастих спідницях так «давали жару» на сцені, що вона також здавалася гарячою. Українські та молдовські пісні, народні та естрадні. Молдовський чоловічий хор із села Утконосівка (село з такою ж чудернацькою назвою є і в нашій Бессарабії, неподалік Ізмаїла). Оркестр Муніципального театру духової музики ім. О. Саліка, колектив «Студія 117» Одеської спеціалізованої школи №117. Глядачі, яких було не надто багато, не шкодували своїх долонь, щоб підтримати наших артистів гучними оплесками.

А хто зголоднів — до пані Марії. Сказати, що вона — кухар буде не точно. Марія — майстер молдовської народної кулінарії. Живе у сусідньому селі. На великій пательні, розділеній на три частини, вона смажить маленькі рибки, обкачані у пшеничному борошні, більші рибини — у кукуру-дзяному, а на третій частині рум’яняться нарізані кружечками кабачки. Поруч у великому казані доходить до потрібної кондиції жовта, як сонечко у Молдові, запашна мамалига. Ще один казанок — зі шкварочками, таке собі хрумке, але не пересушене напівсало-напівм’ясо із золотистою цибулькою. А у печі на дровах дозрівають плацинди.

І щоб не гаяти даремно часу, господиня робить заготовки на зиму: на вогні у великій бляшаній посудині булькає півтора десятка трилітрових слоїків зі щойно закрученим абрикосовим компотом. І це одночасно! Вона все встигає, ще й охоче ділиться своїми профе-сійними секретами з відвідувачами. Нам подають велику порцію: мамалига зі сметаною, бринзою і шкварками, шматок плацинди і свіжий помідор. Дуже смачно, дуже по-молдовськи. Калітате суперіоаре!

Крім артистів, до Молдови приїхали народні умільці з об’єднання «Художник». Вони показали вироби з кераміки, розпис по дереву, художнє лиття. Майстри художньої фотографії організували на фестивалі одеську «Фотосушку», свої світлини вони по-одеськи прикріпили прищіпками на шнурку. Наш живопис репрезентували М. Пархоменко, Ю. Грачик, В. Краня, О. Дмитревич, А. Васькевич, А. Кулагіна, М. Чепульська.

Молода одеська художниця Марія Чепульська ви-кладає на кафедрі образотворчого мистецтва в архітектурно-художньому інституті. Вона розповідає про виставку живопису, яку сюди привезли: «Є тут портрет, натюрморт, тематичні композиції, але більша частина робіт — пейзажі, міські, ландшафтні, морські. Творче об’єднання «Берег Овідія» (його художній керівник — заслужений художник України Михайло Пархоменко є тут, з нами) проводить щорічні пленери. Ми збираємось у різних гарних місцях України та разом працюємо. Для художника участь у пленері — велика хвилююча подія. Ми спостерігаємо за творчістю один одного, щось добре переймаємо і підвищуємо свою мистецьку кваліфікацію. Лише на пленері можна вловити неповторність стану природи, упіймати перші промінчики сонця чи розгледіти відтінки вечірніх сутінок або кольори ночі. На пленері є атмосфера творчого змагання. Наприкінці пленеру відкривається виставка, і ми із задоволенням дивимося, хто що зробив. Ми перебуваємо в однакових умовах, але створюємо різне, індивідуальне».

Якщо від комплексу «Ватра» піднятися вгору, відкриються чудові краєвиди. Це — Кодри, височина в серці Молдови. Луки і сади, а ще вище — зелені ліси, де колись мали сховок від ворога народні месники — гайдуки.

Стежина веде через пахуче різнотрав’я, а ліворуч по схилу тягнуться до сонця виноградники. На стежці — старезна вантажівка, а в її затінку — значно молодші селяни, чоловіки й жінки. Від досвітньої години вони поралися біля виноградної лози і щойно сіли пообідати на розстеленій ряднині. Вітаюся: «Буна дзіва!» Відповідають. Видно, їм приємно, що я привітався по-їхньому. Міцний хлопчина наливає у посудину, зроблену з обрізаної пластикової пляшки, білого вина і простягає мені: «Випийте з нами вина». І трохи оправдовуючись: «Це у нас такий фужер, ми з нього всі п’ємо». Я спробував ввічливо відмовитися, але здалося мені, що їх моя відмова не те що ображає, але напевно розчаровує, бо пробує зруйнувати встановлений віками звичай. Предки цих людей, у занурену в туман століть давнину, мабуть також пропонували самотньому мандрівникові келих вина. Це було зовсім не те, як десь, на міських задвірках або в купе вагону, якісь підпиті типи пропонують щось на кшталт «мужик, накатишь с нами?!». Отож, я взяв «фужер», згадав найкоротший молдовський тост «Норок!» (це десь як наше «Будьмо!»), а далі вже по-нашому побажав усій компанії здоров’я і добра. «Фужер» був криво відрізаний, трохи заяложений, але вино в ньому було незвичайне. Я за свої піввіку дегустував різного, але такого смачного напою ще зроду не пив! А може, то настрій такий? Хтозна…

Отже, моє дослідження молдовських околиць продовжилося. Увійшовши до лісу в темно-зелений затінок крислатих дубів і грабів, відчув свіжість і прохолоду. «Зелений гай густесенький, неначе справді рай…»

Повертаюсь. З гори йти легше. Внизу грає музика — свято триває.

До Молдови треба їхати — це близько, і там нам раді..

Одеса — «Ватра» під Кишинеу — Одеса.