Неоголошена війна на теренах Донецької та Луганської областей, що продовжує забирати тисячі життів, стала глобальним викликом для України та вітчизняної медицини. Особливо гострим залишається питання кадрового забезпечення спеціалістами-медиками зони АТО. Адже не всі витримали випробувань – виїхали, рятуючи родини та власне життя.

Тож їдуть медики у небезпеку звідусіль, щоб підтримати колег, населення, військових.

Впродовж тривалого часу в лікарнях прифронтової зони допомагає місцевим медикам наш знайомий, лікар-анестезіолог, кандидат медичних наук А. Черемський. Як людина, що знає проблему «зсередини» та як керівник громадської організації «Медична бригада швидкого реагування «Гіппократ», звернувся п. Андрій з пропозицією приїхати, попрацювати, оцінити ситуацію та спробувати вплинути на неї на основі об’єднаних зусиль.

Завантажили те, що зібрала небайдужа громада для пацієнтів та медиків. Автомобілем «Гіппократа», придбаним за кошт таких же небайдужих до долі України англійців, поїхали на Донеччину: Дюженко Михайло Михайлович, лікар-нарколог, заступник головного лікаря Харківської обласної клінічної наркологічної лікарні, і я – «відпускник» ХарРІ НАДУ, завідувач благодійної амбулаторії при Свято-Дмитрівському храмі УАПЦ.

10 липня 2015 р. День перший, п’ятниця

З нами не лише медикаменти. Від друзів-івано-франківців, окрім реанімобіля, – національні прапори з ликом Богородиці, вервиці, духовна література. Все, що допомагає і в полі, і на шпитальному ліжку.

Колеги зустріли гостинно: виїхали назустріч, «щоб не заблукали». Імпровізована екскурсія містом; «осиротілий» постамент – уже без Артема. Демонтували цивілізовано, спокійно. І жодного протесту. Стояв, схоже, «задля меблів».

Військовий госпіталь медичної роти ім. М.І. Пирогова Нацгвардії України – у приміщеннях колишньої залізничної лікарні. На фронті відносно спокійно, то й реанімаційний зал пустує.

Знайомство з колегами. Павло, помічник військового лікаря. В АТО – з першої сотні Майдану. Справжній козак-характерник. Лікує на передовій і хлопців, і бабусь; крапельниця в бліндажі – звична справа. Не забуває про профілактику: противник несприятливих для здоров’я звичок. Через брак належних умов, тому – й від руки записані «12 кроків звільнення від залежності». Використовує широко, бо Бахус-бог виноробства «воює» разом з нами. Отже – проти нас!

Інфраструктура побуту – на належному рівні: автоматичні пральні машинки, нагрівачі води, душові кабінки. Їжу готують професійно, подають з любов’ю. Художня література, багато духовної. І всюди – малюнки дітей: «Збережи вас, Господи!», «Повертайтесь додому!».

Спати з дороги лягаємо достатньо рано. Нас троє в палаті на 4-х.

…А поруч скребеться, проситься до нас родинне кошеня медсестри Надії та водія Олександра. Впускати не маємо права: втече шибеник у ніч, що робитимемо без нього?

11 липня. День другий, субота

Зранку, в кабінеті начальника госпіталю – нарада за участі народного депутата, начальника військової комендатури, представника військових. Основне питання – проблеми зловживання алкоголем в середовищі військовослужбовців. Відпрацьовано механізм щоденного інформування комендатури щодо осіб, освідчених на алкоголь та стосовно діагностики залежності в умовах найближчого спеціалізованого закладу.

Як на мене, то перебування пацієнта у наркологічному диспансері слід використовувати не лише для уточнення діагнозу, а й для спеціалізованого лікування (з урахуванням вкрай обмеженого бюджетного фінансування – за дольової участі зацікавленої в оздоровленні особи). Адже, якщо штраф за перший епізод сп’яніння «обходиться» порушнику у 2400 грн., третій сягає 3600, і при цьому на карточці залишається чи не стільки ж, то чому б не спрямувати частину тих коштів на власне здоров’я?

Наркологічні заклади і поза зоною АТО повинні працювати на позбавлення від залежності: уже під час ротації «проблемних »бійців: тиждень-другий – на лікування, решта відпустки – вдома.

Мізкували, як би інформувати громаду за місцем проживання порушників. До остаточного рішення не дійшли. Та навряд чи потрібна така інформація дільничному чи сусідам. А от централізований переказ рідним частини зарплати, що залишилась після стягнення, та ще й з коротким коментарем керівництва, не лише підтримає батьків чи дружину фінансово, а й офіційно засвідчать неналежну поведінку їхнього «воїна».

Варто б оцінити і можливість запровадження системи регламентованого споживання алкоголю у військах (на зразок 100 гр. «наркомовських»). Свого часу «наливали» регулярно, а п’яні не вештались. Та й війну виграли!

Зараз споживати спиртне в зоні АТО заборонено. Далеко не завжди бійці мають можливість «отоварити» свої зарплатні картки. То чому високою залишається поширеність алкоголізації у військах. І за що п’ють? Либонь, мають що продати чи обміняти (подейкують, що не завжди – своє).

Якщо досвід «наркомівських» недостатньо переконливий, то пропоную звернутись до офіційних рекомендацій ВООЗ. Вони передбачають можливість споживання алкоголю з метою профілактики ішемічної хвороби серця та враховують вид та кількість спиртного, стать пацієнта, кратність прийому – «…при кількох безалкогольних днях на тиждень». Тож не важко розписати схеми за видами, кількістю, часом та днями споживання, щоб бійці залишались дієздатними та щоб нівелювати стресогенний вплив нинішніх обставин. Однак вирішення проблеми можливе лиш за умов визнання її наявності та політичної волі змінювати ситуацію (починаючи із належного відбору мобілізованих військкоматами, системних виховних заходів у військах, військових службах правопорядку тощо).

…Прапор, інші обереги від волонтерів – медикам і бійцям. Систематизуємо думки, плануємо завтрашній день.

А увечері, у дворі, що парком зветься, – дружня вечеря з нагоди приїзду колег. Аскетично, зате з чудовим шашликом.

12 липня. День третій, неділя

Неділя тут – не привід для відпочинку. На основі привезених стандартів готуємо укладки ліків з коментарями для медиків передової та блокпостів. О другій половині дня, як завжди, – освідчення тих, хто в дружбі з Бахусом. Приходиться не лише констатувати ступінь сп’яніння; є заняття і для Михайла Михайловича, коли підопічний надто «воює» чи «наплив» великий.

Зустрічаюсь з головним терапевтом зони АТО, нашим земляком. Реквізити керівників закладів охорони здоров’я та служб, де гостро бракує спеціалістів, особливості маніфестації та складнощі діагностики серйозної внутрішньої патології в умовах довготривалого стресу. Для прикладу – інфаркт міокарда у 27-семирічного хлопця, що скаржився «на горло». Так окреслюється тематика майбутнього семінару для медиків. Готую демонстраційні матеріали. Недарма з нами електрокардіограф, клінічне керівництво з ЕКГ-діагностики.

Жодному медику не буде зайвим опанувати методику реєстрації та аналізу біопотенціалів серця. Бодай при найнебезпечніших ураженнях (бо наведений приклад, коли «болить горло при спокійному стані його слизової оболонки» тощо – непоодинокий!) Не зорієнтується медик в подібній ситуації – втратить пацієнта!

13 липня. День четвертий, понеділок

Зранку – спільне зібрання усіх працівників роти. Підсумки роботи за тиждень, поточні завдання, заходи із здійснення запланованого.

По завершенні – наш семінар для колег. Тематика: від використання доступних клінічних методів діагностики, профілактики та лікування внутрішньої патології до гострих проблем наркології, з якими стикаються медики зони АТО.

…Розповідають про знесення пам’ятника Леніну. Подія не обійшлась без уваги з боку місцевих жителів – десятки стареньких «прощались» з вождем, скандували. Чи відкриємо їм правду, чи й надалі відходитимуть у вічність, не пізнавши її? А, між тим, ті тисячі монументів «вождеві» по всій Україні, переконаний, могли б стати дієвим засобом звільнення усіх нас від комуно-більшовицької облуди. Саме тому, готуючись до виступу під час зустрічі представників громадськості з В. Ющенком, писав свого часу:«Я – не проти пам’ятника Леніну (напередодні Харківська міська рада виділила на його реставрацію триста тисяч гривень). Однак сподіваюсь, що на гранітних плитах відреставрованого монумента волею громади буде викарбовано сатанинські рішення тирана, що поставили на межу існування не лише український народ, а й світову цивілізацію.

Там знайдеться місце і для правдивих свідчень про унікальну підтримку Центральної Ради населенням Слобожанщини, про повсюдну боротьбу земляків у складі «банд петлюрівського і махновського забарвлення» (як значилось у зведеннях ГПУ), про «насилля, що йменується Народними комісарами» (як наголошувалось в протоколах екстрених засідань міських рад).

Архіви переповнені незатребуваною правдою про наших близьких, а пам’ять про них благає: «Відновіть справедливість!». Бо чи не на кожному розі читаємо «меморіальні дошки» про міфічні червоні робітничі загони, які «давили контрреволюційні гайдамацькі повстання» та допомагали тим же селянам-гайдамакам «відновлювати радянську владу».

То чи варто руйнувати ідола, відволікаючись від нагальної державотворчої праці та вишукуючи кошти на його утилізацію. Хай ті архівні тексти стануть скрижалями істини, яка виведе нас із мороку інформаційної неволі. Хай ті документи, висічені і європейськими мовами, спонукають добрих сусідів нашої спільної оселі більше дізнаватись про Україну, гостювати у нас, таких виважених та мудрих, котрі, підіймаючись з колін, не руйнують, а будують на підвалинах відтвореної Правди!».

Запланований виступ тоді не відбувся. Напевно, остерігались піднімати проблемні питання. А жаль! Можливо, ті, уже не німі постаменти, сприяли б злагоді в українській родині, відкривали б очі ветеранам, котрі ще й сьогодні, ностальгуючи, проводжають в утиль Ілліча.

…Спілкуюсь з колегами-волонтерами, керівниками відділень міських лікарень; телефоном – і з начальником головного управління охорони здоров’я Донецької облдержадміністрації: після початку бойових дій штабом галузі регламентовано лиш направлення пацієнтів із зони АТО в заклади охорони здоров’я інших регіонів. І жодних заходів з послаблення кадрового голоду.

Тож, задля оптимізації медико-санітарної допомоги контингентам проблемних територій, галузевим документом, узгодженим з іншими секторами, варто б передбачити, щонайменше, такі позиції: можливість надання медикам тривалих відпусток для здійснення волонтерської діяльності; гарантування їм попереднього робочого місця після повернення із зони АТО; умови оплати праці медика-волонтера у закладах охорони здоров’я прифронтових територій (бажано – з урахуванням труднощів та потенційних небезпек).

…Вечоріє. Повертаються колеги із «чергування». З автоматами, запилені, змучені. В душових ніхто черги не займає – усе для них!

14 липня. День п’ятий, вівторок

Виїжджаємо з колегами для моніторингу медико-санітарного забезпечення військових та поповнення запасів. Без бронежилетів та касок у поїздку не візьмуть!

Вздовж дороги, на блокпостах – знівечені берізки з іще зеленим віттям у зніченій, ніби від страху, траві. Посічений метал покрівель; тож небо бачимо крізь наслідки роботи «градів».

Воїни АТО, у тому числі й медики, за звичними заняттями. Спокійні, упевнені в собі. У бліндажі поруч зі зброєю та бронежилетом – футбольний м’яч. Неподалік, теж під землею, сауна! А на поверхні – імпровізовані басейн, душ, спортивні снаряди. Життя триває!

І не лише на землі: жовтороті ластів’ята літати ще не навчились, зате розсівшись на краю зрешеченого даху становлять неабияку загрозу для недосвідчених, серед яких я – перший. Попереджували ж: «касок не знімати!». Не дослухався… Сміються хлопці, пророкують гроші, уже найближчим часом.

День насичений: побували в гостях і у військових медиків-харків’ян. Серед них – волонтер-психіатр-нарколог із Білорусі. Михайло Михайлович задоволений – домовились проводити алкоголь-сенсибілізуючу терапію «в умовах, максимально наближених до бойових».

Старшина із позивним «Капітан», що приймає амуніцію, рекомендує масаж: хребет бо «під броником просідає» (у мене й до того зранку «прихоплювало» поперек).

Та нам не до масажу! Спати не лягаємо – валимось. А опівночі – підйом! Павло сповіщає, що обстріл уже проспали, тож спати можна й далі. Однак взутими, одягнутими та з документами при собі. Поперек, відчуваю, – у нормі! Бронежилет, схоже, не лише профілактичний – лікувальний!

15 липня. День шостий, середа

Наслідки нічних обстрілів криваві – «трьохсоті», один «двохсотий»! …Так невимовно важка трагедія трансформується у суху статистику, від якої однак не легше! Чи могли ми попередити цей страхітливий сценарій? Мали б! Та це предмет окремої розмови.

А зараз нам, медикам, варто б подумати, як на основі спільних зусиль здійснити те, що від нас залежить. Понад рік тому, ще за барикад Майдану, пропонував провести конференцію, щоб деталізувати механізми реалізації чинної Концепції розвитку охорони здоров’я населення України та напрями реформ. Проігнорували!

Проте, коштом іноземних організацій підготували аж два нові стратегічні документи задля побудови однієї нової системи охорони здоров’я. Маємо уже й нового міністра, статус якого вельми непевний. А «побудови» чи «розвитку» – катма! Жаль не лише спонсорів, грошей, міністрів, багатостраждальних пацієнтів та зрівняних бідністю медиків. Шкода змарнованого часу! Бо зволікати зараз – це сприяти ворогу!

Тож час сідати за стіл, підготувавшись належно. Та вирішувати спільні проблеми ex consilio, як звикли медики у складних ситуаціях!

Прощаємось з друзями: «До побачення! Бажано – за кращих обставин»!

Повертаємось уже, як з дому. І їдемо додому. Лиш на зворотному шляху документуємо «стигми» війни та ледь помітні знаки відновлення життя. Не поспішаємо.

Паломництвуємо до Святогірської Успенської Лаври. Як діти та онуки наші, молимо: «Збережи їх, Господи!».

Як чоловіки, котрим суджено відповідати за все, благаємо: «Прости! І прийми нас під Твою покрову, Пресвятая Богородице…».