![]() |
|
![]() |
![]() |
Давайте визначимося, любив говорити Михайло Сергійович, але сам визначатися не поспішав. Невизначеність ставлення Горбачова до «перебудови» і привела його в Форос, а радянську імперію — до розвалу. Невизначеність ставлення українського керівництва до революції і небажання визначитися з війною теж породжують проблеми. Ці проблеми загострюються з кожним днем, але іноді виникають на рівному місці.
Невизначеність
і плутанина
Після обрання Порошенка на пост президента невідомо в кого, але, скоріше за все, у самого Петра Олексійовича, виникла ідея створити міністерство інформації. Більше двадцяти років Україна жила без цього міністерства і вижила. Обходилася Державним комітетом з питань радіо і телебачення та подібними організаціями. Традицію «тримать і не пущать» підтримували, щоправда, всі, кому належала реальна влада. Але це була не системна цензура, а так... забава.
З іншого боку, більше двадцяти років Україна жила без війн і революцій (Помаранчева революція, по суті, теж забава). І керівництву, нарешті, треба визначитися: чи відстоювати щойно завойовану революцією свободу слова без берегів, чи зайняти жорстку позицію, заявити, що під час війни «без берегів» нічого не буває. Але перш ніж запровадити законні обмежувальні заходи, необхідно, як мінімум, запровадити воєнний стан.
У цій публікації не обговорюється питання, чому революцію у нас витісняють декоративні реформи, а війну маскують Мінські угоди. Важливіше те, як це призводить до обмежень у галузі культури, інформації та свободи слова і як з обмеженнями боротися. Відповідь, втім, лежить на поверхні: у сфері заборон панує повна невизначеність і плутанина.
І це невипадково. Українська революція 2014 року була виступом проти диктатури, а ми воюємо з режимом, добре описаним Оруелом. Де «новини» продукує Міністерство правди, де панують однодумність, пригнічується будь-яка незгода, а істиною в останній інстанції є вказівки Великого брата.
Запроваджувати цензуру, застосовувати обмежувальні заходи в галузі інформації та культури для України, на перший погляд, означало б прийняти правила гри су-противника. Причому на полі, де противник особливо сильний. На пропаганду в засобах масової інформації, у кінопромисловості і книгодрукуванні уряд Росії виділяє мільярди доларів, мобілізує тисячі солдатів ідеологічного фронту.
Чорні списки
з білою міткою
Не дивно, що наш Давид на полі культури так довго не наважувався вступити в бій з кремлівським Голіафом. Більше року тривала війна, але щодня на українських каналах посміхалися російські менти, російський спецназ показував «хохлам» людське обличчя, агенти спецслужб невтомно ловили ворогів і виявляли русофобських шпигунів. Про те, що на українських ринках вільно продавалися (і досі продаються) книги рашистів, де наша країна і народ піддаються прямим образам, — годі й говорити.
Коли у Києві, нарешті схаменулися і зрозуміли, що за будь-яких умов необхідно дати ворогові відсіч, опір пішов криво-косо. Російське «мило» на українських телеекранах замінили на російське «мило» гіршої якості. А разом з тими, хто реально підтримує кремлівський режим, в’їзд в Україну заборонили артистам, які з переляку (а в Росії є кого боятися) кілька разів поставили підписи під папером «крымнаш» або з шкурних міркувань виступили з підтримкою агресії та анексії Криму.
Однією з нісенітниць «культурного» опору ворогові стала публікація Міністерством культури «чорного списку» артистів, яким заборонений в’їзд в Україну. Йосипу Кобзону, який відкрито підтримає терористів на Донбасі, або Михайлу Пореченкову, що стріляв з кулемета по захисниках Донецького аеропорту, безумовно, нема місця на нашій землі. Але заборона на перетин кордону такими людьми повинна виходити від СБУ або РНБО, але аж ніяк не з Мінкульту.
Ще більшою нісенітницею стало опублікування українським Міністерством культури «білого списку» режисерів, письменників, акторів, композиторів, які під час війни підтримали нашу країну. Щодо росіян, які увійшли до списку, — це справжній донос і цінний посібник для чиновницького держиморди. Після появи «білого списку» в Росії вкотре скасовуються концерти Ахеджакової, Шевчука і Макаревича, проходять погромні мітинги, з новою силою починається цькування порядних людей.
Невирішені завдання
Треба, однак, бути справедливим. На культурному фронті воюють і цілеспрямовані люди. Держкомтелерадіо запропонувало митниці список книг, заборонених для переміщення через російсько-український кордон. Цей захід розумний, хоч і дещо запізнілий. Десь на років з двадцять, якщо не більше. На творах Олександра Дугіна, Миколи Старикова, на публіцистиці Едуарда Лимонова в Україні встигло сформуватися ціле стадо, що ненавидить власну країну і рідний народ. А книги зоологічних україноненависників під час війни без перешкод течуть через кордон й осідають на полицях магазинів.
Легко помітити, що в епоху високих технологій будь-яку погань можна знайти і прочитати в інтернеті. Там просто відшукати, наприклад, рецепт виготовлення динаміту. Але спробуйте провезти динаміт через митницю навіть у мирний час.
Повернемося, втім, до борців з російською агресією на ниві культури. Крім Мінкульту і Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення докласти руку до святої справи намагалися багато українських організацій та фізичних осіб. А не проявило себе (як у хорошому, так й у поганому сенсі) тільки одне міністерство. Здогадалися яке? Правильно. Міністерство інформації. Те саме, яке, за словами міністра Юрія Стеця, своїм завданням вважає інформаційну війну з Росією.
Півроку воно займалося виробленням національної стратегії інформаційної політики та безпеки і домоглося «блискучих» результатів. У зоні АТО (де державна інформаційна політика такий же фундамент безпеки, як українська армія) вільно мовлять російські телеканали, а радіо транслює пропагандистські програми терористів. І частина населення, зрозуміло, на боці «ЛНР»-«ДНР».
Гаразд, якби лише в зоні АТО. У серці України, в Чернігові, якість зображення російських телеканалів краща, ніж українських. І пропаганда «братньої» країни ллється широким потоком. Хоч очі закривай і вуха затикай мільйонами гривень, відпущеними на діяльність міністерства Стеця.
![]() Свідоцтво Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України №119 від 7.12.2004 р.
© 2005—2025 S&A design team / 0.006Використання будь-яких матеріалів сайту можливе лише з посиланням на інформаційне агентство «Контекст-Причорномор'я» |