Трагедія 31 серпня, загибель трьох воїнів Національної гвардії, більше сотні поранених міліціонерів біля входу в будівлю Верховної Ради — подія невипадкова. Вона — підсумок півтора років політики, яка не вкладається у свідомості частини громадян. Політики «ні миру, ні війни».

Запобігти вибуху було неможливо

Неможливість військовою силою протистояти російській агресії і постійна загроза масштабної війни наклали свій відбиток на розклад політичних сил в Україні. На до-строкових парламентських виборах 2014 року цей розклад ще недостатньо проявився, і у Верховній Раді VІІІ скликання на хвилі загального патріотизму з п’яти різнорідних фракцій і незалежних депутатів вдалося сформувати коаліцію «Європейська Україна».

Вперше в історії нашої держави парламентська більшість налічувала 302 голоси, тобто стала конституційною і сформованою на чіткій договірній основі (коаліційній угоді). Не відволікаючись на зміст цього документа і на можливість реалізації заявлених у ньому цілей, можу зауважити, що за сприятливих умов «Європейська Україна» працювала б до кінця каденції ВР VIII скликання.

Розбіжності з питань реформ, у ставленні до методів боротьби з корупцією, бійки за посади у виконавчій гілці влади відступили б на другий план за обов’язкової умови — єдиного ставлення до питань війни і миру. Але саме ці питання для п’яти парламентських фракцій до середини цього року стали яблуком розбрату. І коаліцію розхитали.

Можна сперечатися про те, як вплинули Мінські угоди на хід антитерористичної операції, на обороноздатність України і на її стосунки з західними партнерами. Але коли виконання положень нікчемного у юридичному сенсі документа Тристоронньої контактної групи зажадало зміни Конституції України — стався вибух. У буквальному і переносному сенсах.

Запобігти політичному вибуху було взагалі неможливо. Коли 16 липня 2015 року питання про внесення змін до Основного Закону було поставлене перед парламентом уперше (для направлення законопроекту до Конституційного Суду), стало зрозуміло, що не вдасться уникнути скандалу. Бійки депутатів не стримала присутність у залі Петра Порошенка, Вікторії Нуланд і послів ЄС та США в Україні. А коментарі лідерів фракцій «Самопомочі» і Радикальної партії найменше нагадували про те, що коаліція «Європейська Україна» взагалі існує.

Після цього за півтора місяці до екстреного засідання Верховної Ради 31 серпня щодо внесення змін до Конституції у частині децентралізації Порошенко зібрав більше десятка нарад різного рівня. У хід були пущені аргументи забійної сили. Аж до того, що, перешкоджаючи «децентралізації», опоненти влади фактично підтримують Путіна і стають ворогами України. А в разі зриву конституційного процесу країна втратить підтримку Заходу і залишиться наодинці з ро-сійським агресором.

Але президент і політики, які його підтримують, при цьому жодного разу не згадали про те, що політика «ні миру, ні війни» здатна призвести до морального деградування і сприяє розвитку радикальних сил у суспільстві. 31 серпня це підтвердилося як у залі під куполом, так і за межами цього залу.

Про те, як Ляшко

випередив «Свободу»

При голосуванні законопроекту №2217-а «Про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади)» в залі вдалося уникнути крайнощів у вигляді масової бійки, пошкодження системи «Рада» або захоплення щитової. А блокування президії, трибуни і виття сирен заважали, але не завадили прийняттю позитивного рішення. 265 голосів подано «за».

На відміну від голосування 16 липня, проти «децентралізації» разом з фракцією Радикальної партії та більшістю фракції «Самопоміч» голосувала фракція «Батьківщини». І значну роль у перемозі «партій влади» зіграли 38 голосів «Опози-ційного блоку». А це змушує думати про те, яка в даний час роль опозиції у ВР і за її межами.

У коментарях політиків, політологів та експертів спільним стало твердження, що переміщення сил на флангах партійної еліти зумовлене наближенням місцевих виборів, спробами лідерів завоювати симпатії виборців. Але це частина правди. Інша частина в тому, що, незалежно від виборів, більшість населення розчарована внутрішньою і зовнішньою політикою чинної влади. Протестні настрої зростають, і той, хто швидше від інших зорієнтується, отримає перевагу. Як на старті, так і в усьому забігу.

Першим це зрозумів Тягнибок, чия партія після Майдану опинилася в глибокому ауті, і потрібно було вжити надзвичайних заходів, щоб за великої конкуренції на правому фланзі за волосся витягнути себе з болота. Олег Ярославович вжив. Картинка з беззбройним лідером «Свободи», який крізь стрій «мар-сіан» грудьми прокладає шлях до Верховної Ради, за силою впливу затьмарювала Олега Ляшка, що кричав «Ганьба!» у мегафон. Вона повинна була стати хітом на телебаченні та ютубі.

Але не стала. Ідіот кинув гранату в національних гвардійців, і тепер партію ідейних націоналістів у кращому випадку чекають судові розгляди, а в гіршому — позасудові переслідування і репресії по всій Україні. А місце крайнього справа зайняв Ляшко, який залишив коа-ліцію, але зберіг право за будь-якого приводу кричати «Ганьба!» у Верховній Раді.

Впритул за радикалами Ляшка на тому ж фланзі прилаштувалася «Батьківщина». Її лідер Юлія Тимошенко — єдина людина, що вміє чітко формулювати претензії до чинної влади. І ці претензії розумні. Але команда ЮВТ затрималася на старті і змушена залишатися в коаліції «Європейська Україна» до кращих часів. Ймовірно, до тих, коли фракції «Народного фронту» набридне іти у фарватері Блоку Петра Порошенка, а Яценюку набридне бути прем’єром.

Доти, поки тримається коаліція (після виходу радикалів вона втратила конституційну, але зберегла просту більшість), на плаву залишиться й «Опозиційний блок». Партії влади вигідно мати на підхваті тих, хто стурбований збереженням своєї власності і, в крайньому випадку, допоможе погасити хвилю протестів.

Звісно, якщо хвиля протестів не перетвориться на цунамі.