Під час війни вся увага прикута до районів воєнних дій. Але стріляти перестали, і з’ясувалося, що за межами зони АТО проблем у держави в багато разів більше. Й одна з проблем у тому, що крихке перемир’я на сході країни багатьох влаштовує, а за мир треба довго боротися. За допомогою зброї і без допомоги. На внутрішньому і на зовнішньому фронтах.

Чвари з минулого

Передвиборні чвари у Верховній Раді, бунт усередині парламентської коаліції і спроби глави держави вишикувати бунтарів за ранжиром — усе це показник того, що в головах українських політиків війна скінчилася, і нічого остерігатися маршу російських військ на Київ. Можна зайнятися звичною справою. Інтригами, шантажем і торгівлею голосами.

Уявити, що в демократичній державі під час війни частина парламентської більшості почне висувати ультиматуми іншій її частини, можна тільки в маренні. А те, що в процесі подібних переговорів ви-рішальну роль грає глава держави, головнокомандуючий, взагалі за межами здорового глузду.

Але що здоровий глузд для лідерів політичних партій? Їм важливо в потрібний момент схопити бога за бороду, збільшити вплив на місцевих виборах і, якщо пощастить, скласти нову більшість у Верховній Раді. А якщо дуже пощастить, змінити уряд, прибрати з посади прем’єр-міністра Яценюка, який не хоче торгуватися.

Що робити в довгостроковій перспективі, внутрішня опозиція (лідери «Самопомочі» та «Батьківщини») уявляє туманно. Але вона твердо знає, що треба робити для отримання негайного результату. І робить. У понеділок, 14 вересня, внутрішній опозиції не вдалося сповна реалізувати амбіції. На нараді лідерів фракцій від коаліції у присутності глави держави і прем’єр-міністра Олегові Березюку та Юлії Тимошенко дали тільки обіцянки. А механізм прийняття рішень у правлячій коаліції залишився колишнім.

І наступного дня, 15 вересня, у Верховній Раді незадоволені разом з радикалами Ляшка влаштували справжнісінький цирк. Погоджені у всіх інстанціях кадрові рішення не отримували більшості голосів. Було наочно показано, що в такій ситуації «великі фракції» коаліції без «малих фракцій» безпорадні. І змушені шукати підтримки на стороні. Зокрема в «Опозиційному блоці».

У 2005 році подібна ситуація вирішилася тим, що прихильники Віктора Ющенка, врешті-решт, домовилися з прихильниками Віктора Януковича, а Помаранчева революція, грубо кажучи, дала дуба. Якщо прихильників Порошенка зараз змусять звернутися за допомогою до охвістя «регіоналів», Революцію Гідності чекає такий же фінал.

Цікаво, що десять років тому політичну реанімацію Віктора Федоровича Януковича наші західні партнери сприймали позитивно. Вони хвалили Віктора Андрійовича Ющенка, оцінювали це як крок до утвердження національної єдності. Ще цікавіше, що, за чутками, по-дібну позицію деякі з наших друзів займають і тепер. Контакти колишнього глави адміністрації Януковича Сергія Льовочкіна з пані Нуланд і низкою західних політиків під час форуму YES, у всякому разі, вже не таємниця.

Однією з головних вимог «Самопомочі», «Батьківщини» і Радикальної партії до партнерів по коаліції (Блоку Петра Порошенка та «Народному фронту»), як відомо, є відмова від пошуку голосів на стороні і заборона на спільні голосування з «Опозиційним блоком». Але ці вимоги можуть призвести до несподіваного і протилежного результату.

Ні миру, ні війни,

а блокада

До несподіваного результату може призвести і політика «ні миру, ні війни» з Росією. Наші західні партнери, американські та європейські, таку політику цілком підтримують. Якоюсь мірою такою політикою українського керівництва задоволений і Путін, а глибоке заморожування конфлікту на Донбасі друзями і недругами України розглядається зараз як найменше зло з можливих.

Щодо окупованого Криму намічається взагалі консенсус. Наші західні друзі кримську проблему в будь-якому сенсі відсувають у далеке майбутнє. Хоча анексії півострова не визнають, але на багато років уперед обіцяють нічого, крім економічних санкцій, проти загарб-ників не вживати.

Українські політики, починаючи з Президента, хоча час від часу і вдаються до войовничих заяв, теж нічого для повернення півострова не роблять. Більше того, вони роблять усе, щоб економіка Криму функціонувала у звичайному режимі, підприємства не відчували потреби у постачанні сировини, енергоносіїв і всього необхідного для виробництва, а населення споживало українські продукти з материка.

Прийнятий Верховною Радою в червні 2014 року і підписаний Президентом закон про податковий і митний контроль у вільній економічній зоні Криму та особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України легалізував торгівлю з ворогами. Він робить фактично неможливим для нашої країни введення низки санкцій, які США та ЄС давно запровадили щодо кримських компаній.

Про економічну блокаду Криму з боку України, єдиний інструмент, що дозволяє тепер впливати на загарбників, за нинішніх умовах годі й говорити. У Кремлі задоволені, українські бізнесмени стрижуть купони, громадяни з російськими паспортами купують дешеві, за російськими мірками, продукти.

Є, щоправда, частина громадян, яких дешевизна не радує. Кримські татари відчули всі принади ро-сійської окупації. Щодо них проводиться політика дискримінації, переслідування за національною ознакою і витіснення з рідної для них території Криму. Російське ФСБ не гребує політичними вбивствами кримськотатарських активістів, фальсифікацією проти них кримінальних справ. А бандити з сімферопольського керівництва за вка-зівкою Москви закривають ЗМІ і позбавляють корінних жителів півострова можливості навчання дітей рідною мовою.

Для кримських татар нинішній «консенсус» щодо Криму — трагедія. Частина з них не хоче чекати «остаточного вирішення» кримськотатарського питання і проти анексії півострова має намір реально боротися. За допомогою економічної блокади. Тієї, на яку не здатна наша нинішня влада. Як заявили лідери Меджлісу, в неділю, 20 вересня, зусиллями громадян, змушених покинути півострів, будуть перекриті траси, якими з України в Крим поставляються всі товари.

Як поставиться до блокади українська держава, невідомо. Але з часу анексії Криму та початку війни з Росією це перша по-справжньому дієва акція громадянського спротиву політиці «ні миру, ні війни». Побажаємо ж їй успіху.