З’явилися нові обставини, які дають інформаційний привід повернутися до скандальної історії зі встановленням в Одесі пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ. Як відомо, всупереч думці української громади міста, монумент таки був відновлений (27 жовтня 2007 року).

Та з цим не могли змиритися представники інтелігенції, низки політичних партій, громадських організацій, українського козацтва. Спілка громадських організацій «Асоціація козацьких товариств «Січ» та кілька фізичних осіб ініціювали розгляд справи в суді. Приморський районний суд м. Одеси (17 вересня 2012 року), а згодом й Одеський апеляційний адміністративний суд (12 березня 2015 року) не знайшли помилок у діях міської влади. Отож довелося шукати правди в Києві. Й ось 5 серпня 2015 року Вищий адміністративний суд України ухвалив: «...Постанову Приморського районного суду міста Одеси від 17 вересня 2012 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2015 року скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає».

А тепер про все це дещо докладніше.

Відголос українофобії

Сьогодні навіть школярі знають, що Катерина ІІ зробила українців кріпаками, знищила існуючі на час її правління рештки української держави, зруйнувала Січ, а також безліч святинь та історичних споруд, виступила як пригноблювач української церкви, освіти, мови. Невипадково наш світоч і провідник Тарас Шевченко, висловлюючи своє ставлення до моноліту з карбами «Первому — Вторая», гнівно писав:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! Кати! Людоїди!..

Зрозуміло, що українці її не те що не люблять, а ненавидять. Хоча з часом минуле призабулося і декому байдуже, якою була та цариця.

А ось хто її може любити, то це, без сумніву, апологети «руского міра», які живуть в Україні, але глумливо ставляться до її істинної історії, визначних особистостей, культури, традицій, звичаїв. Утім, як цариця Катерина ІІ їх не цікавить, вона потрібна їм лише з однією метою: захопити місто, яке, на їхнє переконання, засноване саме нею. Всі інші розмови, на зразок «хочемо відтворити Катерининську площу в її історичному вигляді» (перед тим, нагадаємо, вона мала назву Потьомкінська) — від лукавого. Інакше чому це, наче за помахом палички невидимого диригента, пам’ятники Катерині ІІ раптово і майже одночасно почали зводити на південних теренах, що за часів правління цієї імператриці були приєднані до Росії? У вересні 2007 року такий монумент встановили у Краснодарі, потім заклали в Ростові-на-Дону, Севастополі, Сімферополі. У Тирасполі та Одесі пам’ятники Катерині ІІ навіть відкрили в один і той же день. Намагалися поставити їх ще в низці міст України — Полтаві, Запоріжжі, Луганську, але не всюди вдалося. Очевидно, це була наперед спланована і скоординована акція по-літичних сил – поборників відродження імперії. Показово, що па-м’ятник в Одесі відкривали під царськими жовто-чорними штандартами та під звуки гімну «Боже, царя, храни».

Певна річ, у суспільстві добре усвідомлювали, що йде ідеологічна війна. Не лише в Одесі, а й загалом в Україні патріоти постали проти цієї затії. У серпні 2007-го до президента було направлено «Відозву української інтелігенції з приводу спорудження на нашій землі пам’ятників російській цариці Катерині ІІ» із проханням заборонити таку наругу. Відозву підписали відомі діячі культури, науки, духовенства, серед яких були Герой України, голова Конгресу української інтелігенції Іван Драч, президент Світового конгресу українців Аскольд Лозинський, почесний голова Української всесвітньої координації ради Михайло Горинь, Герой України, поет Дмитро Павличко...

Але одеська влада на те не зважила, ухвалила всі рішення, які були потрібними, і таким чином опинилася в одній компанії з лідером нині забороненої проросійської політичної партії «Родина» Ігорем Марковим та відомим проросійським екстремістом Валерієм Кауровим, котрі після Революції Гідності сховалися у Москві і, до речі, нагороджені Кремлем медаллю «За визволення Криму». Втім, Кауров заявив, що одним із своїх головних досягнень вважає «захист пам’ятника Катерині ІІ від бандерівців». Обидва втікачі активно продовжують свою антиукраїнську діяльність. Так, Кауров позиціонує себе як президент неіснуючої «Одеської народної республіки», а Марков увійшов до складу так званого Комі-тету порятунку України, який позиціює себе як альтернативний український уряд. Щоправда, у серпні Інтерпол за-тримав Маркова в Італії і тепер Україна вимагає його екстрадиції. Формально — за справою восьмирічної давнини, коли той взяв участь у бійці біля облдержадміністрації, де стояв пікет української інтелігенції проти спорудження пам’ятника Катерині ІІ.

Нема підстав вважати, що й нині серед депутатів бракує симпатиків «руского міра». Інакше як можна розцінювати той факт, що Одеська міськрада, незважаючи на тривалу і кровопролитну війну на Сході, головним диригентом й учасником якої виступає Росія, ніяк не спроможеться визнати її агресором?! Скільки ще треба смертей на Донбасі, щоб це зробити? Скільки ще треба терактів у своєму ж рідному місті, аби усвідомити агресивну позицію Росії? Не слід себе тішити замиренням, яке прийшло у вересні. Замирення — не мир і не безпека.

Не можна не оминути ролі й тодішньої міліції, яка не запобігла бійці «тітушок» з представниками громадськості під час демонтажу пам’ятника «Потьомкінцям — нащадки» (у ніч з 24 на 25 червня

2007-го), а потім — нападу шовіністичних сил на учасників уже згаданого пікету 2 вересня того ж року...

Загравання з ворожими силами чи й відверте потурання їм, зрештою, призвели й до трагічних подій 2 травня 2014 року.

Чи справедливо доводили

справедливість?

Однак лише ідеологічною складовою історія з пам’ятником не вичерпується. В ній є чимало суперечностей, які стали відомими завдяки розслідуванню справи небайдужими громадськими активістами. Докладніше розповісти про них ми попросили представника «Асоціації козацьких товариств «Січ» Віктора Мазураша:

— Дивіться, — каже Віктор Олексійович, — головний намір міськради, як було заявлено, полягав у відтворенні Катерининської площі в її історичному вигляді. Але тут маємо першу невідповідність. Спершу на цій площі, формування якої почалося в 1794 році, звели церкву Святої Катерини, потім там був фонтан, збудований з метою увічнення прокладення водогону з Дністра до Одеси, а вже потім, у 1900-у, постав пам’ятник цариці. Отже, якщо вже говорити про історичний вигляд площі, то, враховуючи її нинішню забудову, доречніше було б відтворити фонтан, тим більше, що згаданий водогін забезпечив розвиток міста на довгі роки.

Пам’ятник же цариці простояв нікчемний для історії період — 20 років, і то переважно в ХХ столітті, коли він уже не сприймався одеситами. У 1905-у на ньому підірвали бомбу, а після 1917-го його всіляко псували, використовуючи для висловлення різко негативного ставлення як до імператриці, так і до імперської влади загалом. Тому й не дивно, що припис про знесення пам’ятника вперше було видано ще Тимчасовим урядом Росії, одразу після Лютневої революції 1917 року. Тоді це зробити не встигли, бо незабаром відбувся Жовтневий переворот. Але й більшовицький уряд 12 квітня 1918-го видав декрет «Про зняття па-м’ятників, поставлених на честь царів та їх слуг, і вироблення проектів пам’ятників Російській соціалістичній революції», згідно з яким у 1920-у він і був демонтований.

Варто зазначити й такий факт. До нашого часу зберігся протокол засідання комісії з питання зняття пам’ятника Катерині ІІ, датований 20 квітня 1917 року. Участь у цьому засіданні взяли і творці пам’ятника – художник-архітектор Ю. Дмитренко та художник-скульптор Б. Едуардс. Вони не заперечували проти знесення пам’ятника, і радили, як це краще зробити.

— Цікаво, а хто мав відношення до підготовки того декрету?

— До комісії входили авторитетні представники світового рівня, зокрема мистецтвознавець Анатолій Луначарський, художник Олександр Бенуа, письменник Максим Горький...

— Чи був документ про те, що пам’ятник має історичну та художню цінність?

— Ніхто і ніколи у минулому не надавав такого статусу ні пам’ятнику, ні його фрагментам, які після знесення зберігалися в Одеському історичному музеї. До речі, згадана тут комісія дуже ретельно поставилася до кожного монументального об’єкта. Вона визнала, що певну історичну та художню цінність має па-м’ятник Катерині ІІ лише у Петрограді, і це дало змогу його там залишити, незважаючи на те, що це місто вважалося «колискою революції».

— Протиріччя викликає напис на одеському пам’ятнику — «Засновникам Одеси». Адже у свідомості людей дедалі міцніше укорінюється вік нашого міста не 200 з хвостиком, а 600 літ. Переконливі докази про це надали відомі історики, краєзнавці, громадські діячі...

— Повністю згоден з вами. Показово, що й сама Катерина ІІ у рескрипті (1794) про забудову вже існуючого міста називає його Гаджибей. Ланцюжок назв Кочубіїв (Коцюбіїв) — Хаджибей (Гаджибей) — Одеса є нерозривним і стосується одного й того ж населеного пункту. Про це вже багато написано, але варто нагадати хоча б один факт з цього приводу. На час так званого «заснування» Хаджибей (Одеса) мав 2000 будинків, розвинуту інфраструктуру і навіть судноверф.

Отже, ні Катерина ІІ, ні її фаворити, зображені на пам’ятнику, до заснування Одеси не мають стосунку. Втім, ніхто не заперечує їхньої участі у подальшій розбудові міста й, особливо, порту. До речі, це за планом Франца Деволана вулиці Одеси набули графічної чіткості.

— Чи є в історії приклади, коли спочатку місто мало одну назву, а потім — іншу?

— Так. І багато. Скажімо, Нью-Йорк був Нью-Амстердамом, Париж — Лютецією, Стамбул — Константинополем, Калінінград — Кенігсбергом, Білгород-Дністровський — Тірасом, Акерманом тощо.

— Втім, повернемося до пам’ятника. Створюється враження, що в Україні навдивовиж легко поставити один пам’ятник, перемістити інший... У нас що, нема законодавчих актів, які регулювали б ці питання?

— Закони є. Зокрема, всі відносини у цій сфері врегульовано Конституцією України та законом «Про охорону культурної спадщини» (8 червня 2000 року). Але біда в тім, що дехто ці закони прагне обійти.

Ось приклад. Переміщений пам’ятник «Потьомкінцям — нащадки», який відкрили у 1965 році, було визнано пам’ятником монументального мистецтва республіканського значення. Отже, відповідно до згаданого закону його забороняється зносити, змінювати, переносити на інше місце. Як виняток це дозволяється у випадках, коли неможливо зберегти пам’ятку на місці. Але «здоров’ю» цього монумента нічого не загрожувало.

Оскільки пам’ятник потьомкінцям мав статус республіканського, для вчинення будь-яких дій з ним Одеська міськрада мала звертатися винятково до Кабінету Міністрів. Але, щоб позбутися зайвого клопоту, статус пам’ятника потьомкінцям швиденько змінили. І тут постає питання: на яких підставах у наказі та дозволі Держкультспадщини, що були видані у 2007-у, а також у рішенні Одеської міськради від 27 червня 2006 року, всупереч постанові Ради Міністрів УРСР від 21 липня 1965 року, «Потьомкінцям — нащадки» фігурує як пам’ятник місцевого, а не республіканського значення? Сподіваюся, що відповідь на це запитання буде знайдено.

Ще одне пересмикування фактів. Влада стверджує, що переміщення пам’ятника здійснено на «чисельні звернення громадян з метою відтворення подій 1905 року». Що ж, давайте подивимося й на це. Суду не було надано жодного такого звернення. Хоч і так усі розуміли, що це фікція. Пам’ятник потьомкінцям прибрали, щоб встановити там фігури Катерини ІІ та її прибічників.

До подій 1905 року ріг Деволанівського і Польського узвозів, куди перемістили потьомкінців, не має ніякої причетності. До того ж, це не краще місце. Колись там була стічна канава, та й зараз Одеський порт страждає від підтоплень, коли в зливу стрімкі рівчаки заливають його подвір’я.

Правда в тому, що броненосець, прибувши до Одеси, став на рейді на виду Нового молу, а той змикався зі сходами, які потім й отримали назву Потьомкінських. Саме там, між молом і сходами, стояв портовий храм Святого Миколая, де матроси й одесити прощалися із загиблим керівником повстання, унтер-офіцером Чорноморського флоту Григорієм Вакуленчуком.

Тому-то пам’ятник потьомкінців і створювався на Катерининській площі — найближче до Потьомкінських сходів, і був органічно вписаний у навколишній архітектурний ансамбль.

У судовій справі є й інші необґрунтовані докази з боку відповідача.

Як довго блукатиме Феміда

між двох пам’ятників

Тут можуть виникнути питання: «Чому справу повернено до суду першої інстанції? Чому судовій тяганині не поклав край вищий суд?» Відповідь одна: так уже влаштоване судочинство. І можливий новий виток цього дійства.

Як довго Феміді блукати довкола згаданих пам’ятників? Вона хоч і з пов’язкою на очах, а все ж відчула, що генератору сепаратистської та екстремістської напруги, яким став пам’ятник Катерині ІІ, не місце в українській толерантній і мирній Одесі. І, спіткнувшись один раз, слід сподіватися, не спіткнеться вдруге.

Утім, це проблема не лише судочинства. Це й проблема національно-патріотичного виховання, яким усі 24 роки незалежності України ніхто не займався. Чимало людей, у тому числі й чиновників різного рангу, зі старим ідеологічним багажем перейшли до нової України і геть не хочуть сповідувати нові цінності, пізнавати справжню історію свого краю, не ту, що нашкрябана у Кремлі, а ту, яку писав, нерідко власною кров’ю, укра-їнський народ, і найперше — його видатні герої.

Лише зараз Президент України своїм указом розпорядився створити робочу групу з напрацювання стратегії національно-патріотичного виховання дітей і молоді на 2016—2020 роки, де прямо записано: проводити цю роботу «...на прикладах героїчної боротьби українського народу за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України». А поки що відрадно й те, що в одеських школах вже є вчителі історії, які знають, що не імператриця заснувала Одесу і що нашому місту не 200, а 600 літ.