Що означає це свято? Передусім, це наче спогад про те, що у найдавніші часи українці вже мали власну знакову систему, а це величезний, як кажуть нам дослідники, історичний масив. Й тому свято нинішнє — немовби побільшувальне скло, крізь яке ми дивимось не лише у далеч минулих віків, а й у майбутнє. Проте під нинішню пору це свято стає гранично актуалізованим.

Наша рідна українська мова, що продерлася крізь терни імперських цензур та заборон, перетерпіла проскрипції брехливої та жорстокої радянщини й ледь оговталась вже за новітньої доби української незалежності, цілковитого збайдужіння до неї незалежних від свого національного коріння правителів, — наша прекрасна, справді солов’їна, здавен віків збережена рідна мова знову у небезпеці. Знову її відсовують убік, витісняють з державного ужитку. Канцерогенний процес русифікації, яка продовжує бути масовим явищем, дедалі зростає. І початки його саме там, де нібито мало би бути якраз навпаки. Та якщо, скажі-мо, міністр, ні на що не зважаючи, демонстративно ігнорує державну мову, то, без сумніву, його підлеглі робитимуть те саме. Окрім, може, невиправних анахоретів. Приклад першого міністра оборони незалежної України Костянтина Морозова не пішов на користь. Після Революції Гідності українська мова відчутно здала свої позиції у владних структурах. А в ЗМІ? Чи не стало фальшиве гасло «Єдина Україна. Единая страна» політичною спекуляцією? А візьмімо, до прикладу, інші сфери: книгодрукування, вищі навчальні заклади й школа, вуличні вивіски та назви, різні об’яви, концертні програмки і т.д. і т.п. — усе це давно, як мовиться, набило оскому…

Тож святкування сьогодні — не на часі. Ось ви написали диктант національної єдності, запечатали його у конверт і вийшли на вулицю, щоб відправити куди слід. А назустріч — сусід, приязний, щирий, приємний у всіх відношеннях. Російськомовний, звісно. Патріот — тут нема питань, давно сусідуєте. Стаєте на хвильку — і потекла балачка… російською мовою, хоча щойно ви сказали дружині рідною солов’їною: «Піду на пошту, бо треба хутко відправити листа». Ну то й що тут такого аж осудливого — оця розмова із сусідом? Сусід хоч і російськомовний, але ж наша людина. Он у сквері двоє болгар зустрілися, то вони по-болгарськи так спілкуються — заслухаєшся. Один, щоправда, більше суржиком послуговується — своїм, національним. Суржик — він як той тарган: де нема чистоти, він — там. Чистоти мови — у даному конкретному випадку. Ви, звісно, зневажаєте суржик, і це правильно. У вас чиста вимова. Як рідною українською, так само й російською. Ось ви у супермаркеті, підійшли до каси. Касирка запитує, чи маєте картку. Не знаходите у гаманці. «Та куди ж вона в біса поділась, хай їй грець!». «Что вы сказали?» — не зрозуміла чи й не почула касирка. «Да вот же она, родимая, нашлась!»… Як мовиться, без коментарів. А ввечері ви сядете перед телевізором (хоча: що там дивитись, от хіба «Свободу слова»). Чи не увесь український політикум зібрався в Андрія Куликова. Звучать тут обидві мови, і то ще слава Богу, он у Савіка Шустера чи в Кисельова лише в один бік перекіс. Але наш пан Андрій ввічливий — як і багато з нас. Зачувши російську, одразу толерує тому депутатові, політологу чи кому там ще. По правді сказати, це вже давно дратує — отака мовна ввічливість…

Та справа не лише в політиках. Якщо українець з походження не послуговується рідною мовою, він несе на собі печать зрадництва не лише перед Батьківщиною, перед тими мільйонами, що були знищені в совєтських таборах, виморені Голодомором, вивезені до Сибіру… Він відповідальний за цей гріх також і перед Богом, котрий дав нам не лише цю землю, щоби її любити, прикрашати, а й цю мову, щоб її берегти й цінувати, як саме життя. Та це, певна річ, не може бути імперативом. Сьогодні тисячі патріотів, будучи російськомовними, на сході України захищають її від одномовного з ними агресора, який вбиває їх також і під гаслами «захисту» російськомовного населення. Там кожен розмовляє своєю рідною мовою, і нема проблем. Проблема — в тих, котрі, як мовиться, в тилу. Проблема в тому, яку Україну, скажемо так, вони будують. Може, це буде Малоросія — щоб, як мовиться, і вівці вціліли… Себто і Захід вдовольниться цим, бо для нього, Заходу, українські проблеми — це головний біль, нащо йому з росіянами сваритись? Тож, як на нього, нехай буде гречка… І щоб свій відсоток росіян не зобидити. Тому проблема і в нас самих.

Нема сумніву в тому, що українську мову в Україні знають усі. Принаймні, всі її розуміють. Але замало лишень знати, її треба використовувати. Її потрібно відстоювати. Її треба захищати. Наша мова рідна не тому, що вона для нас найгарніша, а тому, що рідна. Якщо українці не будуть цуратися рідної української мови, вона житиме й далі, попри всі глобалізації, незважаючи на всі інформаційні війни. І на інші війни також.

Та вернімося до нашого диктанту національної єдності. Обійдемо розмову з працівницею пошти під час здачі того листа з диктантом — вже зрозуміло, що приклад пана Куликова енд компані, як мовиться, заразний. Телефонують вам з дому, прохання —зайти на базар. Крокуєте Преображенською, он і вхід на Привоз. Спекотно. Пивка б випити. А ось і кав’ярня до ваших послуг. Українські страви. Ще й назва — наче на замовлення: «У хохла». Нуль уваги, пиво он на столику — аж бокали спітніли…

Може, хтось і вважає себе хохлом, це, як то кажуть, особиста справа. Ще й декларує це на весь окіл. Але нащо інших спонукати до цього? Утім, не всі ж пишуть диктанти національної єдності. І до словників заглядають одиниці. А в тих словниках, поміж іншого, написано, що хохол — це зневажлива назва українця. Зневажлива. Кав’яр-ня ця вже не один рік так зветься. І ніяка «Просвіта» (а хіба така є в Одесі?), ніякий «свободівець», ні-який «Правий сектор», як і ніякий учасник Революції Гідності, ніякий «стовідсотковий» патріот, котрий наліво й направо роздає наказ бути справжніми українцями, не вбачає тут жодного приниження своєї національної гідності. І людської також, між іншим. Ніхто не прийде й не розтлумачить господареві кав’ярні, що така назва є національним приниженням українців, що можна було б якось інакше назвати заклад. Харчуються та смакують пиво хохли у хохла — і байдуже. Наша газета вже не раз писала про це. То й що? Бізнес — він і є бізнес, поки що він, на жаль, російськомовний, як і багато інших сфер — спорт, торгівля тощо. Підприємець, без сумніву, має право назвати свій заклад так, як йому заманеться. Та, як кажуть наші російськомовні громадяни, «не всякое лыко в строку».

Статус української мови як державної непомітно й лагідно нівелюється. Партії регіонів начебто вже нема. Але залишились «регіонали». Навіть при владі. Чи не перетвориться наша «Єдина країна» в «Единую страну»? І не українську, й не російську?

Тож святкувати, далебі, завчасно. Як сухий порох у порохівницях, українське слово завжди має бути напоготові у кожного.