Те, що зараз відбувається на сході країни, є перемир’ям тільки з боку України. З боку Росії тимчасове припинення активних воєнних дій — ретельно спланована і добре організована провокація. Причому провокація політична. Якщо дозволити подіям розвиватися так, як задумали «брати», нас чекає невтішне майбутнє. Україна повернеться під контроль Росії у рамках одного з кількох розроблених в Кремлі сценаріїв.

Голоси ворогів

Справжні сценарії вороги тримають, певна річ, у секреті. Але заготовки час від часу з’являються в пресі, як розробки вільних аналі-тиків під грифом державних і напівдержавних видань. У мережі, наприклад, зараз широко обговорюється недавнє інтерв’ю одного з конструкторів «русского міра», співробітника українського відділу Російського інституту стратегічних досліджень Андрія Важдри.

Реагуючи на чутки про те, що Росія «зливає» Донбас і переносить свої військові зусилля в Сирію, експерт РІСД рішуче відкинув таку перспективу. Й озвучив чотири російські варіанти майбутнього України. Всі вони, звісно, для нашої країни негативні, але діляться на можливі і неможливі.

Повна реалізація Мінських угод можлива, на думку аналітика, тільки у випадку, якщо станеться диво. Під дивом він передбачає зміну політичного режиму в Україні, «зникнення» Верховної Ради, президента, уряду і добровольчих батальйонів. Усвідомлюючи, що дива не станеться, Андрій Важдра такий варіант відкидає відразу.

До неможливих варіантів експерт відносить і «глибоке заморожування» конфлікту на Донбасі. Оскільки для оборони своєї території Україні доведеться тривалий час утримувати велике добре озброєне ударне угруповання. А для утримання такого угруповання в економічно ослабленої країни ресурсів надовго не вистачить.

Можливим варіантом розвитку подій співробітник РІСД вважає відновлення воєнних дій. Але тут пояснення плутані. Українському керівництву за умови збереження перемир’я доведеться, мовляв, пояснювати причини поразок і «повільного вмирання» країни. І най-краще пояснення — війна. А для Росії у протистоянні зі США важливо довести, що воювати можна на кількох фронтах (і на Донбасі, і в Сирії) одночасно.

Ще один варіант стосується внутрішньої політичної та економічної ситуації в Україні. В умовах, коли реформи не проводяться, а економіка руйнується на очах, орієнтація на Захід не дасть результату. Одне слово, Україна «сама собі винесла вирок». І розвалиться без втручання ззовні.

Рівень аналізу, продемонстрованого співробітниками Російського інституту стратегічних досліджень, невисокий, це відзначають навіть їхні співвітчизники, але на цей рівень тепер, за чутками, орієнтуються в Кремлі. А там приймають відповідні рішення. Тож сценарії, незалежно від рівня аргументації, слід розглядати серйозно. Особливо ті сценарії, що віднесені до можливих.

Однак чекати самознищення України (вже двадцять років «брати» цього чекають) Путін навряд чи здатний. З чотирьох названих вище можливостей приваблива для цієї людини тільки третя — відновлення воєнних дій. І слід визнати, поновлення війни привабливе і для частини політиків в Україні.

Коні на переправі

Те, що воєнні дії на сході і, ширше, війна з Росією відіграють важливу консолідуючу роль у післяреволюційній українській політиці й утримують владу на плаву, — факт, який заперечувати марно. Але відкрито визнати війну і страждання народу своїми союзниками здатний не кожен український політик. Більшості доводиться лицемірити, на словах доводити миролюбність, запевняти, що їхніми зусиллями мир ось-ось настане, а рівень життя завдяки їхнім же турботам підвищиться ще раніше.

Коли мир не настає, а рівень життя населення продовжує падати, нема кращого пояснення, ніж війна. Ворог наступає — терпіть. Ворог стріляє — зціпіть зуби. І виходу нема. Доводиться терпіти і чекати, поки стрілянина припиниться, а ворог відійде на заздалегідь підготовлені позиції. І чекати разом з тими, кому війна — мати рідна. Тому що коней на переправі не міняють, правда ж? А якщо поміняти, хто тебе переправить? І куди?

Й ось на сході країни стрілянина стихла, ворог відійшов. Якийсь час посилатися на труднощі політики ще можуть. Але виправдання війною некомпетентності, дурості, корупції, інтриганства поступово перестають бути виправданнями. І стають звинуваченнями. А міркування про те, що на переправі коней не міняють, забуваються. Краще, врешті-решт, потонемо самі, ніж разом з такими кіньми.

На місцевих виборах 25 жовтня зміни суспільних настроїв тільки почали проявлятися. Але партія влади відчутно (порівняно з результатами парламентських виборів 2014 року) втратила позиції. Більше того, колишні союзники — «Самопоміч», «Батьківщина» і Радикальна партія — у багатьох містах та областях України стали не просто суперниками, а супротивниками «Солідарності» (Блоку Петра Порошенка). У Київській обласній раді, наприклад, ці партії сформували власну коаліцію.

У Верховній Раді стара коаліція зберігається. Але чи надовго? Якщо Верховна Рада відправить у відставку Кабінет Міністрів на чолі з Яценюком після 11 грудня (закінчення річного імунітету), то уряд доведеться формувати на основі нової угоди. І не факт, що за нинішнього розброду у лавах слуг народу така угода досяжна. І не факт, що Верховна Рада VIII скликання після цього працюватиме довго.

Перспектива зміни прем’єра і розпуску парламенту не єдина за-гроза для політичної еліти України. Якщо президентові до кінця року не вдасться зібрати в парламенті більшість у 300 голосів для зміни Конституції в частині децентралізації та особливого порядку самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей, то не будуть реалізовані і тверді обі-цянки, дані Порошенком Заходу, зокрема США, на виконання Мінських домовленостей. А це чудовий привід загальмувати або призупинити активну допомогу нашій країні. Перемир’я досягнуто, далі розбирайтеся самі.

Розбиратися з труднощами, які виникли з їхньої власної вини, наші політики не вміють. Але якщо не можна розв’язати вузол, можна спробувати його розрубати. Повернутися, наприклад, до відновлення воєнних дій. І потім наполягати, що на переправі коней не міняють.