28 листопада — День пам’яті жертв голодоморів

«Гришо! Ти щось бачиш?» — «Ні». — «І я нічого не бачу». Такими словами мати звичайно починала розповідь про 1933-й.

Матері тоді було шість років, а її братові — вісім. Тримаючись за руки, вони злазили з ліжка на долівку і попід стіною поволі виходили з хати. Сідали біля порога і певний час грілися вранішнім сонцем, аж поки набряки біля очей трохи спадали, і вони починали щось бачити.

Батьки йшли на роботу ще до сходу сонця, і діти бачили їх лише пізно ввечері, коли вони, знесилені працею і голодом, брудні й непривітні, поверталися додому.

Батько був головою колгоспу і ніс свою долю відповідальності за все, що коїлося у селі Мошняги на півночі Одеської області. Моєму батькові, що жив у тому ж селі, але на території іншого колгоспу, тоді було вже дванадцять років і в їхній великій родині ситуація була ще гіршою. Хоча його родина не була «заможною», на відміну від родини матері, вона вперто не бажала йти до колгоспу і попала під розкуркулення. У них забрали хату і все майно та готували до виселення у Сибір. Урятував їх щасливий випадок, але одну зиму їм довелося прожити попід чужими хатами.

Я знав заборонену у радянські часи правду про Голодомор з обох боків. З боку тих, хто служив тій владі, і з боку тих, хто був її прямою жертвою. Ця правда, як з’ясувалося, коли обидві родини породичалися, практично не відрізнялася. Відданість діда по матері радянській владі не йшла занадто далеко. Він так і не вступив до більшовицької партії. А дід по батькові не сприймав її від самого початку. Повернувся він з Великої війни у 1920 році, де, за його словами, не воював ні за білих, ні за червоних. Спротив селян радянській владі був не лише пасивним, але і збройним. Наприклад, у мого діда по матері двічі стріляли.

Тільки деталями відрізнялася правда про Голодомор, що я почув від своїх тестя і тещі, які народилися і виросли у самому — там навіть є відповідний пам’ятний знак — центрі України, у селах Липняжці та Новодобрянці. І там люди чинили спротив владі. Партійному активісту, якого влада прислала аж з Ленінграда для прискорення конфі-скації землі у селян, останні відрубали голову і поклали поряд з тілом під містком через Сухий Ташлик у центрі Липняжки. Про ті події нагадує лише одинокий обеліск на старому цвинтарі цього села, витесаний з погано обробленого червонуватого граніту, без знищеної часом традиційної зірки на верхівці та імені небіжчика. Навколо нього — поодинокі і колективні горбочки могил жертв Голодомору, на яких давно зотліли хрести і через які люди вже протоптали стежки. Так пам’ятник кату залишився єдиним нагадуванням про найбільшу трагедію цього села. Кількість встановлених жертв — 230 осіб.

Вважаю, що в наш час стосовно тих подій не слід вживати слово «колективізація», яке, відповідно до новомови, створеної радянською владою, означало конфіскацію, а саме це останнє слово — «конфіскація». Коли слова втрачають свій сенс — люди втрачають свою свободу (Конфуцій). Думаю, правильно й навпаки: свобода повертається разом із втраченим сенсом слів.

Спротив селян конфіскації у них землі — це тема, яку ще навіть і не починали серйозно розробляти наші дослідники. Вони традиційно схильні лише до сліз і християнської молитви за ворога, який, нібито, не відав, що творить. Відав. Але я хочу обговорити інший, також малодосліджений аспект Голодомору — «Чому він став можливим?».

Розглянемо спочатку аргументи протилежної сторони. Головнокомандувачем першої лінії оброни є сам президент сусідньої держави, яка нещодавно урвала чималий шмат нашої землі. За його словами, жодного голоду в Радянському Союзі не було, а були певні продовольчі труднощі. З його подачі цю точку зору поділяє 90% громадян Московії. Але так у Московії було майже за будь-якого царя. Цю тезу не варто навіть коментувати.

Другий рубіж оборони займає чимала команда ліберальної інтелі-генції Московії: голод, пов’язаний з неврожаєм, був, але від нього однаково страждали представники всіх етносів, що мешкали в Радянському Союзі. Слідом за ними цю точку зору поділяють 5% із тих 10%, що не підтримують першу. Тут уже потрібен коментар.

Те, що не тільки по українцях-русинах ударив голод, — це точно. Якщо українців-русинів на Великій Україні-Русі загинуло близько 25%, то відсоток казахів, які загинули, був значно більшим — до 50. Там населення було переважно кочовим і харчувалося їжею тваринного походження, а отари свійських тварин було важко сховати. Здебільшого врятувалися ті, хто зумів у цей страшний час відкочувати на територію Китаю. З не меншою силою, ніж по українцях-русинах, голод ударив по кримських татарах і німцях у місцях їх компактного поселення, де вони мешкали мішано з українцями-русинами, зокрема у Поволжі.

Поки Гітлер лише розмовляв про необхідність завоювання життєвого простору для німецької нації і бачив таку можливість лише у наступній великій війні, Сталін цей життєвий простір реально завойовував для московитського народу у мирний час. Жоден народ у списку жертв Голодомору не потрапив туди випадково. Там, де українсько-русинські села чергувалися з московитськими, вимирали лише наші села. Спустілі села Великої України-Русі заселялися московитами. Майбутня війна на Сході України-Руси, яка надовго буде нашою незагойною раною, була запрограмована у часи Голодомору. Саме тоді, через вимирання українсько-русинського етносу на цих землях, там з’явився потужний прошарок московитів. Саме вони у наші дні відстоюють інтереси своєї історичної батьківщини, спираючись на її всебічну підтримку. Війна на Сході — це, в першу чергу, міжетнічна війна, і вона триватиме. Можливо, варто дослухатися таких відомих особистостей, як Дмитро Корчинський. Можливо, слід евакуювати все населення з окупованих територій і прифронтової зони у внутрішні області України-Руси й остаточно вирішити протистояння з сепаратистами на Сході у військовий спосіб? Основа для етнічної переваги московитів у Криму над українцями-русинами і кримськими татарами також була закладена у роки най-більшого Голодомору. До речі, за всіма експертними оцінками і спогадами очевидців, зокрема моїх родичів, урожай 1932—1933 років скрізь був цілком нормальним. Отже, голод скрізь був штучним.

Третій рубіж оборони щодо Голодомору очолюють уже інтелектуал-патріоти Московії. Це також десь 5% московитів. Їм раптом спало на думку, що захмарно високі інтереси Радянського Союзу — вважай Московії — вимагали таких екстраординарних заходів, як Голодомор, щоби конфіскованим зерном, фактично життями людей, сплатити вартість колосальних поставок обладнання і технологій із Сполучених Штатів Америки. Роки Голодомору збіглися з роками індустріалізації Радянського Союзу, а без індустріалізації СРСР не зміг би успішно протистояти Німеччині у майбутній війні і врятувати світ від фашизму. Це — якби чума запропонувала світу врятувати його від нежитю.

Сільське господарство вимагає від селян важкої щоденної праці. Зрозуміло, що змучена голодом людина не здатна працювати так само продуктивно, як сита. Крім того, через високу смертність постійно скорочувалася кількість робочих рук, передусім — чоловічих. Виробництво сільськогосподарської продукції мало б за таких умов зменшуватися. Так, на початку конфіскації землі у 1930 році, за радянськими статистичними даними, експорт зерна СРСР складав 4,8 млн тонн. У 1931-у, коли колгоспів стало більше й у них почали забирати більшу частку вирощеного зерна, експорт сягнув 5,2 млн тонн. У 1932-у, коли в колгоспи за-гнали майже всіх селян і вилучили у них практично все зерно — початок голоду, — на експорт пішло лише 1,8 млн тонн. Опір конфіскації землі чинили лише поодинокі селяни, подібні до мого діда по батькові. У 1933-у, попри те, що виробництво зерна ще більше скоротилося через голод, який лютував уже на повну силу, експорт також склав 1,8 млн тонн. Саме у цьому році у селян забрали навіть посівне зерно і голод почав знищувати цілі села. У наступному 1934-у вже нікому було повноцінно працювати в полі, й на експорт відправили лише 0,8 млн тонн. Тож знищення українських, німецьких і кримськотатарських селян не тільки не допомогло індустрі-алізації, а прямо суперечило її ефективному проведенню. Висновок: у Голодомору точно була інша мета, ніж індустріалізація.

Тепер про обсяги експорту зерна у найкращому з цієї точки зору 1930 році. Він був майже удвічі менший, ніж експорт Російської імперії напередодні Першої світової війни. Далася взнаки руйнівна щодо рільництва політика більшовицької влади. Він був і вкрай малим для потреб індустріалізації. За роки перших двох п’ятирічок у Радянському Союзі було зведено майже 9 тисяч великих і гігантських підприємств: «Уралмаш», «Дніпрогес», «Криворіжсталь», Харківський тракторний (насправді танковий) тощо. Всього зернового експорту не вистачило б навіть на будівництво одного такого гіганта. Зауважу, що незалежна Україна, позбувшись колгоспів, стабільно експортує щорічно — вперше у своїй історії — приблизно 30 млн тонн зерна. Це найкраща відповідь на питання: чи потрібна конфіскація землі і багатомільйонні людські жертви для збільшення її продуктивності.

Джерело фінансування індустріалізації в Радянському Союзі — по-суті, підготовки його для майбутньої війни — це одна з найбільших таємниць історії ХХ сторіччя. Якби джерело фінансування походило з Радянського Союзу, то подібний масштаб замовлень мав би викликати нечуване економічне зростання всіх промислово розвинутих країн і, насамперед, Сполучених Штатів. Замість цього, із зростанням темпів індустріалізації, Західний світ котився у прірву економічного занепаду. Отже, джерело фінансування було десь у Західному світі. На мою думку, колосальні кошти Західного світу були вилучені з природного для них обігу і спрямовані на індустріалізацію Радянського Союзу. Це могло відбутися лише за рахунок різкого зменшення внутрішнього кредитування. Далі — криза неплатежів і зупинка більшості промислових підприємств. Я дотримуюся тієї точки зору, що ті тисячі підприємств, що з’являлися в Радянському Союзі, були просто демонтовані в охопленій кризою Америці, робітники викинуті на вулицю, а обладнання цілком вивезене до Радянського Союзу разом з інженерно-технічним персоналом, що змонтував його на новому місті.

Чому міжнародний фінансовий синдикат вирішив вкласти кошти у світову революцію? Хто відповість на це запитання? Велика загадка історії і в тому, що міг Радянський Союз покласти на протилежну індустріалізації шальку політико-фінансових терезів? Такі безпрецедентні подарунки, як індустріалізація, не робляться за так.

Цікаво, що ще одна країна у цей же час бурхливо модернізувалася. Ви вгадали: це — Німеччина. Тут схеми фінансування більш-менш відомі. Це, швидше за все, пов’язане з тим, що Німеччина Другу світову війну програла.

Можливо, невипадково новий курс президента Сполучених Штатів Франкліна Рузвельта був спрямований, зокрема, і проти фінансового капіталу. Епоха монополістичного капіталу нібито добігла кінця. Закон Гласса—Стігана від 1935 року забороняв банкам займатися інвестиційною діяльністю. Зазначу, що індустріалізація Радянського Союзу була результатом саме такої інвестиційної діяльності провідних світових банків. Деякі занадто великі банки були поділені і позбавлені свого монопольного становища на ринку капіталу.

Остання лінія оборони громадян Московії від відповідальності за геноцид українсько-русинського народу — це відвертий антисемітизм. «Во всем виноват Эпштейн! А также Крицман и другие», — писала, наприклад, московитська газета «Пенсионер и общество» (№ 11(90), 2007). Для мало тямущих пенсіонерів у газеті є примітка: «фамилии евреев выделены синим цветом». Або гасло, що його легко зустріти в інтернеті: «Всемирная сионистская организация ЗАГОЛОДОМОРИЛА Украину». З подібною точкою зору я зустрівся ще у 1990-ті. Важко сказати, на яку кількість громадян Московії та України-Руси розрахована ця лінія оборони. Зараз вона ніби резервна. Але з крахом перших трьох вона може стати основною.

Я не є прибічником лівої ідеї. Швидше — навпаки. Жодна глобальна ідея не залишила такого кривавого сліду в історії людства, як ліва. Але, заради об’єктивності, звернуся до найяскравішого виразника цієї ідеї в Радянському Союзі й, одночасно, українського єврея Льва Троцького. Він був одним з ініціаторів українізації державного апарату Радянської України, відродження української культури, шкільництва. Він розумів, що для того, щоб в україномовному середовищі існували єврейські школи, найперше там мають існувати українські школи. Для того, щоб в Україні вільно розвивалася єврейська культура, обов’язково має розвиватися українська культура. Впродовж усього життя він не полишав українське питання. При цьому його погляди дедалі більше радикалізувалися. Незадовго до смерті Лев Троцький першим з відомих світових політичних лідерів проголосив таке: «Питання долі України постало на повний зріст. Потрібне ясне й виразне гасло, яке відповідає новій ситуації. На мою думку, таким гаслом може бути в цей час тільки: Єдина вільна й незалежна робітничо-селянська радянська Україна! Але ж незалежність об’єднаної України означає відокремлення Радянської України від СРСР! — вигукнуть хором «друзі» Кремля. — Що ж тут такого жахливого? — заперечимо ми зі свого боку. Відділення України не означало би послаблення зв’язків із працюючими масами Великоросії, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу» («Бюллетень оппозиции (большевиков-ленинцев)», № 77-78, 1939 р.).

Лев Троцький був не лише одним з ідеологів та організаторів більшовицької революції. Він був символом єврейства, яке масово прийшло в революцію і склало велику частину нової більшовицької господарчої, військової і політичної бюрократії. Боротьба Сталіна з Троцьким — це була боротьба двох складових нової більшовицької еліти між собою: московитської та єврейської. Відповідно до новомови, Сталін боровся не з євреями, а з Троцьким і троцькістами. Висилка Троцького з Радянського Союзу у 1929-у означала втрату євреями, яких називали троцькістами, всіх ключових посад у партії, уряді та армії. З цього моменту відповідальності за все, що відбувалося в країні, вони вже не несли. Це також означало закриття спочатку єврейських шкіл, а за ними — й українських скрізь, де вони тільки-но з’явилися. Це означало також закінчення українського національного відродження і початок українського Розстріляного відро-дження. Риску під троцькізмом підвели у 1937—1938 роках, коли більшість євреїв, що раніше прийшли у владу, фізично знищили. При цьому було знищено багато і неєвреїв, тож назовні це ніби й не виглядало як переслідування саме євреїв. Проте після цих подій євреїв у владі практично не залишилося, крім тих небагатьох, хто довів свою лояльність безкомпромісною боротьбою з троцькізмом.

Валерій ШВЕЦЬ,

доктор фізико-математичних наук, професор,

академік Академії наук вищої школи України.

(Далі буде).