Того дня у Великій залі Військової ради оперативного командування «Південь» вручали державні нагороди та почесні відзнаки. Слова вдячності звучали на адресу військових лікарів – учасників антитерористичної операції на сході України.

Серед них була і начальник 61-го польового мобільного госпіталю, полковник медичної служби Олена Лаврінець, яка за бездоганне виконання службових обов'язків і проявлену при цьому звитягу отримала високу державну нагороду – орден Богдана Хмельницького третього ступеня.

Свою роль в її долі, як це нерідко буває, відіграв Його величність Випадок. Коли після завершення навчання в Запорізькому медінституті Олена познайомилася з начальником медичної служби артилерійської бригади підполковником медичної служби Володимиром Муляром, він і надихнув її пов’язати своє подальше життя з військовою медициною.

Після прибуття на перше місце служби Олена не злякалася і не спасувала, хоча труднощів було багато – починаючи від навчань і ненормованого робочого дня до проблем із чоловіками-командирами. Та минули роки, і Олена вже стала – без перебільшення – ангелом-хранителем для всьо­го особового складу частини. В якості військового лікаря їй доводилося постійно супроводжувати воїнів-артилеристів під час таборних зборів. Потім була відповідальна робота на посаді начальника медичної служби в Криворізькій танковій бригаді.

Невдовзі, очоливши колектив 61-го мобільного госпіталю, жінка-офіцер із перших днів відчувала підтримку своїх колег, а також керівництва Військово-медичного клінічного центру Південного регіону.

Коли на сході України розпочалася російська збройна агресія, Олена Лаврінець разом з медиками відбула на передову. За її словами, з перших днів пребування в зоні АТО пліч-о-пліч із нею працювала команда однодумців і добрих друзів, які були готові прийти на допомогу в скрутну хвилину. У багатьох лікарів уже був самий безцінний досвід роботи у військах, у різних миротворчих місіях. Інші, мобілізовані лікарі, звичайно, не були підготовлені до роботи в умовах бойових дій, але попри це вже в перші дні перебування на передовій працювали пліч-о-пліч зі своїми військовими колегами, рятуючи життя воїнів та цивільного населення.

Напевно, багато хто уявляє роботу військових медиків як безпосередню участь у бойових діях, коли під кулями і осколками снарядів вони з ризиком для власного життя рятують бійців, виносячи їх на собі з поля бою. Буває і так, але найчастіше їм доводилося оперативно виконувати складні операції у мобільному госпіталі, розуміючи реальність смертельної небезпеки. Хвилини переростали в години, операції і перев'язки йшли одна за одною.

– Для нас, жінок-лікарів, було особливо боляче бачити серед поранених зовсім молодих хлопців, які нагадували нам наших синів. Їхні очі були переповнені страхом й розгубленістю.

Тривала боротьба за життя кожного пораненого воїна. Рахунок іноді йшов на хвилини. Ми пропадали днями й ночами в операційних. Втрати були тільки в тих випадках, коли йшлося про травми, несумісні з життям: медицина не всесильна, на жаль, – розповідає Олена Лаврінець. – Звук гвинтокрилів постійно сповіщав нас про прибуття нової партії поранених. В той час ми по-справжньому почали цінити тишу й вільну для відпочинку хвилину. Особливо запам’ятався випадок, коли нашим військовим лікарям довелося рятувати життя командира екіпажу одного з вертольотів. З ним ми бачилися майже щодня. Разом зі своїми бойовими побратимами льотчик виконував складні бойові завдання щодо евакуації поранених із передової. Та одного разу він сам опинився серед них.

До військового мобільного госпіталю доставляли не лише поранених військових, але приймали й місцевих жителів із різними проблемами.

– Якось нам довелося надавати медичну допомогу одній родині, яка потрапила під обстріл «градів» і була доставлена екіпажем нашого вертольоту. Дванадцятирічний хлопчик Сергійко, якого врятувала його рідна сестра, прикривши своїм тілом, звернувся до нас із проханням надати можливість зателефонувати своїй мамі… – розповідає моя співрозмовниця. – Найстрашнішим залишається те, що таких хлопчиків і дівчат, які опинилися в епіцентрі війни, у світі мільйони: в Сирії, Палестині, Україні...

Коли взимку відбулося розгортання мобільного госпіталю на базі Куйбишевської центральної районної лікарні, люди в білих халатах вважали справою честі допомогти цивільному населенню, яке потрапило в тяжку ситуацію.

Масований прицільний обстріл наших позицій та населених пунк­тів на сході України постійно збільшував кількість поранених. Олена Лаврінець не приховує, що було страшно. У якийсь момент вона думала, що може і не повернутися живою з цієї бійні. У неї залишалася постійна тривога за стареньку маму, сина та чоловіка – офіцера Збройних сил України, який теж, як і вона, захищав рідну країну від підступного ворога.

– У будь-якій операції є ризик, адже потрібно обгрунтувати тактику втручання, передбачати наслідки, можливі ускладнення. У невідкладній допомозі все до того ж потрібно робити швидко і чітко. Пам’ятаючи про це, військові лікарі Ігор Гончаренко, Юрій Кочуровський, Сергій Войтенко, Олег Герасименко та Костянтин Докійчук проводили унікальні операції, даючи людям надію на друге життя, – розповідає наша героїня. – Не можу не згадати і про людину, яку я щиро вважаю своїм справжнім вчителем, а саме про полковника медичної служби Володимира Павловича Майданюка, який на той час керував Військово-медичним клінічним центром Південного регіону. Володіючи унікальними організаторськими здібностями, він намагався передавати свій безцінній досвід молодим фахівцям.

Як зазначила Олена Лаврінець, сьогодні для багатьох воїнів – учасників АТО після всього пережитого повертатися до мирного життя досить складно.

На моє запитання, яким уявляє своє майбутнє, з упевненістю відповіла:

– Й далі працюватиму у військовій медицині.