До інциденту з російським бомбардувальником Су-24 ніщо не віщувало про різке ускладнення в російсько-турецьких відносинах стратегічного партнерства, хоча деякі проблеми, що виникли в останні місяці, все ж їх досить серйозно затьмарювали. За рівнем геополітичного впливу та економічної потужності Туреччина є другою після Китаю сусідньою з Росією державою. Надзвичайно вигідне географічне положення «в центрі світу», потужний економічний потенціал і великі людські ресурси Туреччини дозволяють їй бути унікальною сполучною ланкою між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю та проводити активну політику в суміжних регіонах.

Територія Туреччини в 22 рази менша за території Росії, але її ВВП за паритетом купівельної спроможності у 2014 році, за даними CIA-World-Factbook, склав 1,515 трлн дол. — майже половину ВВП РФ (3,577 трлн дол.). При цьому населення Туреччини становить 81 млн осіб проти 142 млн у Росії (за іншими даними — 128 млн). Турецькі збройні сили є другими в НАТО після США за своєю військовою потужністю і чисельністю (до 700 тис. військовослужбовців). За оцінками військових експертів, Чорноморський флот Туреччини за своїм бойовим потенціалом у 3—4 рази перевищує потенціал Чорноморського флоту РФ.

До останнього часу масштабній економічній співпраці між Росією і Туреччиною сприяв також певний збіг поглядів з багатьох питань міжнародної політики, незважаючи на те, що обидві країни належать до різних військово-політичних блоків, а також мають розбіжності в поглядах на ситуацію, що склалася навколо Сирії, Нагірного Карабаху, Абхазії та Криму. Москва та Анкара відіграють провідну роль в Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Донедавна розглядалося питання про вступ Туреччини до Шанхайської органі-зації співробітництва (ШОС). Турецьке євразійство спрямоване на формування Євразійського співтовариства слов’янських і тюркських народів на противагу західному домінуванню, що було спільною платформою в процесі взаємодії турецького і російського євразійства.

Елементи негативного ставлення до американської військової присутності на Близькому Сході і в Чорноморсько-Каспійському регіоні досі практично однаково були притаманні зовнішній політиці як Росії, так і Туреччини. Розміщення у 2006 році американських військових баз у Болгарії та Румунії було однаково негативно сприйнято у Москві й Анкарі. Спроба Пентагону поширити на Чорне море натовську операцію «Активні зусилля», яка з 2001-го проводиться в Середземному морі, було рішуче відкинуто Туреччиною та Росією. Анкара також відмовила американцям у проханні розмістити на Чорноморському узбережжі Туреччини військово-морську базу. В Анкарі та Москві вважають, що чорноморські країни можуть самостійно забезпечити безпеку судноплавства і стабільність у Чорноморському регіоні.

Хоча Анкара офіційно не визнає приєднання Криму до Росії, та все ж досі уникала ускладнення відносин з РФ через російсько-українську конфронтацію. Поставки продуктів в окупований Крим здійснювалися турецькими суднами, незважаючи на заборону Києва заходити в порти півострова. Всупереч антиросійським санкціям своїх партнерів по ЄС і НАТО, Туреччина вирішила скористатися протистоянням Заходу і Росії з метою розширення торгівлі та економічного співробітництва з РФ.

Стратегічні партнери

На час державного візиту президента Російської Федерації В. Путіна до Турецької Республіки (ТР) 1 грудня 2014 року російсько-турецькі відносини, за оцінками обох сторін, досягли рівня стратегічного партнерства. У 2014-у товарообіг між Росією і Туреччиною склав близько 31 млрд дол., за 9 місяців 2015-го — 18,1 млрд дол., з яких 15 млрд дол. припадає на експорт російського газу до Туреччини.

23 вересня, перебуваючи з робочим візитом у Москві, президент Туреччини Р. Ердоган заявив, що товарообіг Росії і Туреччини до 2023 року (століття Турецької Республіки) повинен зрости до 100 млрд дол. Розмір взаємних інвестицій наблизився до 10 млрд дол. Досі дві третини обсягів газу і третину нафти Туреччина імпортує з Росії. Газ надходить туди з підводного газопроводу «Блакитний потік» потужністю 16 млрд куб. м, а також Трансбалканським газопроводом (через Україну, Румунію та Болгарію) проектною потужністю 14 млрд куб. м. Обсяги російського газу, що поставляється до Туреччини, співвідносні з поставками до Німеччини (Туреччина закупо-вує у РФ 27,4 млрд куб. м, Німеччина — 38,7 млрд куб. м). За угодою, підписаною у 2010 році, російська державна корпорація «Рос-атом» почала у 2015-у будівництво в Туреччині АЕС «Аккую» потужністю 4800 МВт і вартістю 27 млрд дол. 14 квітня 2015-го відбулося закладання «першого каменя» на місці майбутнього будівництва морських гідротехнічних споруд АЕС «Аккую».

Сьогодні в Росії діє більше 100 великих турецьких будівельних компаній, на які припадає близько третини будівельного бізнесу в РФ. За 20 років присутності на московському ринку турецькі компанії звели близько 24 млн кв м нерухомості. Серед великих проектів, у реалізації яких зайняті турецькі компанії, зокрема, спорудження будівель до чемпіонату світу з футболу-2018. Близько 4 млн російських туристів щорічно відвідують курорти Туреччини. У 2014-у Туреччина заробила на російських туристах 3,7 млрд дол.

Перебуваючи 1 грудня в Анкарі, В. Путін оголосив про своє сенсаційне рішення зупинити будівництво газопроводу «Південний потік» через «деструктивну позицію Єврокомісії та Болгарії» і перенаправити підводну частину газопроводу до узбережжя Туреччини під назвою «Турецький потік», який, за задумом стратегів Кремля, повинен звести до нуля український транзит російського газу в Європу. Передбачалося, що близько 14 млрд куб. м із запланованих 63 млрд куб. м для прокачування газопроводом піде на турецький ринок, а решта — на європейський.

Негативні тенденції

двосторонніх відносин

Торкаючись питання розвитку двосторонніх російсько-турецьких відносин протягом останнього року, слід зазначити, що інцидент зі збитим турками 24 листопада російським бомбардувальником

Су-24 був, скоріше, кульмінацією погіршення двосторонніх відносин, ніж його першопричиною. Ще задовго до цього інциденту у стосунках Москви та Анкари накопичилося досить багато проблем як економічного, так і політичного характеру. Розбіжності в «сирійському питанні» лише оголили ці негативні тенденції.

Незважаючи на масштабне економічне співробітництво і досить активні полі-тичні контакти президентів В. Путіна та Р. Ердогана, рівень довіри між ними залишався досить низьким, що визначається різними підходами до багатьох регіональних проблем. Як відомо, в сирійському конфлікті країни займають протилежні позиції: Росія підтримує режим

Б. Асада, а Туреччина вважає його головним винуватцем сирійської трагедії, що забрала життя більше 300000 сирійців. У Карабаському конфлікті Росія підтримує Вірменію, а Туреччина — етнічно близький їй Азербайджан. Існують великі відмінності у відносинах Москви та Анкари до «Ісламської держави». Крім того, Анкара підтримує ворожі Москві чечен-ську імміграцію і кримськотатарську шестимільйонну діаспору в Туреччині. Виступаючи на Всесвітньому конгресі кримських татар, що проходив в Анкарі з 31 липня по 2 серпня цього року,

Р. Ердоган заявив, що «Туреччина ніколи не визнає анексію Криму». Залишається суперництво Анкари та Москви і за вплив на пострадянські тюркомовні країни Прикаспію, Кавказу та Середньої Азії.

У 2012 році була прийнята «Середньо-строкова програма торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва між Російською Федерацією і Турецькою Республікою на 2012—2015 роки», яка визначала напрямки двосторонньої взаємодії в енергетиці, промисловості, сільському господарстві, туризмі, регіональній співпраці, транспорті, фінансово-банківській сфері. Однак, за оцінками російських експертів, ця програма майже цілком не виконана.

Проект газопроводу «Турецький потік» мав стати заміною «Південному потоку», але відносини між Москвою та Анкарою ускладнилися і перспективи реалізації цього проекту опинилися під великим сумнівом ще задовго до інциденту з російським бомбардувальником. Оскільки Анкара та Москва досі не узгодили ціну на російський газ, турецька сторона відклала підписання основних документів щодо будівництва та експлуатації «Турецького потоку» і 27 жовтня подала до арбітражного суду Міжнародної торгової палати позов з претензіями щодо ціни російського природного газу. До того ж, як пише польське видання Nowa Europa Wschodnia, Анкара не поспішає допомогти Москві енергетично ізолювати і «принизити» Україну, оскільки сама змагається з Росією з низки міжнародних питань.

При цьому Анкара підтримує конкурентний «Турецькому потоку» проект «Південного газового коридору» (ПГК) для постачання до Європи азербай-джанського, туркменського, а в перспективі — іранського, іракського та єгипетського газу через територію Туреччини. Зокрема проект ПГК передбачає розширення існуючого Південнокавказького газопроводу (Баку — Тбілісі — Ерзрум), а також спорудження у Туреччині газопроводу TANAP і його продовження в Європу — газопроводу ТАР (через Грецію, Албанію та Адріатичне море до узбережжя Італії) загальною довжиною близько 3500 км.

Дотепер реалізація проекту будівництва АЕС «Аккую» на березі Середземного моря в провінції Мерсін йшла за планом, відповідно до якого спорудження станції має розпочатися у 2016 році, запрацювати АЕС — у 2020-у, а повністю введена в експлуатацію — у 2023-у, до 100-ліття Турецької Республіки. Але 8 жовтня президент Р. Ердоган заявив, що Анкара може почати пошуки інших партнерів для поставок природного газу та будівництва своєї першої АЕС.

Санкції Росії

проти Туреччини

Зважаючи на ту обставину, що Росія і Туреччина займають протилежні позиції з питання про врегулювання сирійського конфлікту, початок операцій російської авіаційної групи в Сирії викликало в Анкарі велику стурбованість та осуд, що негативно вплинуло на розвиток ро-сійсько-турецьких «відносин стратегічного партнерства», особливо після інциденту 24 листопада з російським Су-24.

Керівництво РФ ухвалило цілу низку обмежувальних заходів і санкцій проти Туреччини. Указом В. Путіна від 28 листопада вводиться заборона або обмеження для турецьких організацій на виконання деяких видів діяльності в Росії. Запроваджена заборона на ввезення в РФ окремих видів турецьких товарів. Із 1 січня 2016-го призупиняється і безвізовий режим з Туреччиною. Російським туроператорам рекомендується утриматися від роботи на турецькому напрямку. Проте обмежувальні заходи і санкції Кремля проти Туреччини поки що не торкнулися таких стратегічно важливих проектів, як поставки російського газу та будівництво АЕС, а це свідчить про те, що відновлення двосторонніх відносин ще можливе.

На відміну від Росії, Туреччина не поспішає з оголошенням «дзеркальних» санкцій та обмежувальних заходів. Спочатку Анкара пропонувала розв’язати кризу за столом переговорів. Зокрема Р. Ердоган пропонував В. Путіну зустрітися 30 листопада в Парижі, але той відмовився. Того ж дня, перебуваючи у Брюсселі, прем’єр-міністр Туреччини А. Давутоглу закликав Росію переглянути санкції проти його країни і відзначив, що Анкара «готова до діалогу з Москвою, щоб запобігти подібним інцидентам у майбутньому».

Проте Кремль продовжує вперто ігнорувати такі жести з боку Анкари. При цьому слід зазначити, що Анкара готова до примирення аж ніяк не тому, що її позиції в російсько-турецькому конфлікті слабші. Якраз навпаки. Туреччина, яка перебуває у «центрі світу» і є енергетичним хабом, може досить швидко компенсувати втрату росій-ського ринку, що буде значно важче зробити Росії. Просто турецьке керівництво менш амбітне і відчуває більше відповідальності перед своїм народом за можливі негативні наслідки розриву або значного погіршення турецько-російських відносин.

Від стратегічного партнерства

до конфронтації?

На наш погляд, із зміцненням позицій Туреччини на міжнародному і регіональному рівнях політична та економічна конкуренція між ТР і РФ посилюватиметься, однак вона навряд чи переросте у відкриту ворожнечу, зважаючи на стратегічну важливість нормальних політичних та економічних відносин для обох країн. За словами турецького експерта Хасана Аксая, «Туреччина — це країна, втратити яку Росія не може собі дозволити». Це якщо міркувати розсудливо і реалістично. Але, схоже, в Кремлі верх беруть «яструби», для яких великодержавні амбіції важливіші за насущні інтереси більшості російських громадян.

Для Росії конфронтація з однією з найсильніших країн НАТО не принесе нічого доброго, оскільки Туреччину підтримуватимуть 27 країн Альянсу.

30 листопада під час спільної прес-конференції в Брюсселі з турецьким прем’єр-міністром А. Давутоглу генеральний секретар НАТО Йенс Столтенберг заявив: «Всі союзники повністю підтримують право Туреччини захищати цілісність своєї території і свій повітряний простір». Крім того, без узгодження своїх дій у Сирії з Туреччиною і в цілому з НАТО російські збройні сили не зможуть виконати ті завдання, які їм поставив В. Путін у боротьбі з ІДІЛ та з надання підтримки режиму Б. Асада.

Через російсько-турецьку конфронтацію під загрозою зриву опинився і процес мирного політичного врегулювання сирійського конфлікту, про який було досягнуто домовленість у Відні 14 листопада в результаті багатосторонніх переговорів, у яких взяли участь міністри закордонних справ 17 держав, включаючи ТР і РФ.

Після того, як В. Путін обізвав керівництво Туреччини «правлячою клікою», виникає питання: чи пройдена вже «точка неповернення» у конфронтації між Москвою та Анкарою, а чи компроміс між сторонами ще можливий? Очевидно це залежатиме від готовності Москви піти на діалог і пошук компромісу. Але все поки що свідчить про те, що, на відміну від Анкари, Москва до цього ще не готова і продовжує собі ж на шкоду нагнітати антитурецьку істерію.

Оскільки у разі розриву між Москвою та Анкарою занадто великими будуть втрати для обох країн, то двостороннє економічне співробітництво, скоріш за все, поступово нормалізуватиметься. На це може піти від кількох місяців до кількох років. Однак політичні відносини на тривалий час залишаться на рівні, близькому до нуля. Колишньої, як виявилося значною мірою показної, теплоти у відносинах лідерів двох країн уже не буде. Відносини між Росією і Туреччиною будуть ще прагматичнішими, стриманішими і конкурентнішими.

Агресивні дії Росії

зблизили Київ та Анкару

Безсумнівно, та обставина, що Україна і Туреччина стали сторонами конфліктів з Росією, певною мірою зближує Київ та Анкару. У результаті обмежувальних заходів і санкцій РФ проти ТР, очевидно, з’являться додаткові можливості в українсько-турецькому співробітництві.

30 листопада в кулуарах саміту ООН з клімату в Парижі П. Порошенко та Р. Ердоган провели зустріч, в рамках якої була досягнута домовленість про візит президента України до Туреччини у першому кварталі 2016 року. Під час цієї зустрічі домовилися і про активізацію співпраці між двома країнами, зокрема про проведення десятого засідання Міжурядової українсько-турецької комісії з торговельно-економічного співробітництва.

За даними Держкомстату України, обсяги двосторонньої торгівлі між Україною та Туреччиною товарами і послугами за 2014 рік склали 5,1 млрд дол., на 15,5% менше порівняно з 2013-им. При цьому експорт склав 3,7 млрд дол., а імпорт — 1,5 млрд дол. Близько 60% українського експорту до Туреччини складали чорні метали та ще 20% — продукція АПК. Під час візиту Р. Ердогана до Києва у березні цього року була поставлена мета — збільшити товарообіг між Україною і Туреччиною до 10 млрд дол. до кінця 2017-го та до 20 млрд — у 2023-у. Перебуваючи у Києві, Р. Ердоган заявив про повагу до територіальної ці-лісності України й оголосив про рішення надати Києву кредит у розмірі 50 млн дол., а також виділити 10 млн дол. гуманітарної допомоги у вигляді пожертвувань для потреб вимушених переселенців.

Вагомою складовою українського експорту до Туреччини є продукція АПК, зокрема зерно і соняшникова олія. За десять місяців 2015-го Україна експортувала до ТР агропромислової продукції на 566 млн дол., що на 12% перевищує торішній показник. Обмеження, які РФ ввела на імпорт української і турецької продукції АПК, можуть стати потужним стимулом для інтеграції агропромислових ринків двох країн. Як зазначив міністр аграрної політики України А. Павленко, вітчизняний АПК може як мінімум удвічі збільшити експорт зернової продукції і соняшникової олії на ринок Туреччини.

Великі можливості українсько-турецького співробітництва можуть бути реалі-зовані у сфері будівництва. За останні

20 років тамтешні будівельні компанії здійснили проектів в Україні на 4,5 млрд дол. і мають намір продовжувати цю діяльність, зокрема у відновленні інфраструктури Донбасу, зруйнованої в результаті російської агресії. Є надія на досягнення позитивного рішення щодо будівництва українськими компаніями турецьких газосховищ та вільного проходу танкерів зі скрапленим газом для України через турецькі протоки Дарданелли і Босфор.

Значні можливості існують у сфері військово-технічного співробітництва. Ці питання були предметом обговорення під час візиту до Києва Р. Ердогана у березні. У рамках міжнародної конференції Turkey Defence Week-2015, що пройшла 10—12 листопада в Анкарі, представники оборонних відомств України і Туреччини підтвердили плани розширення двостороннього співробітництва. Як заявив заступник голови

«Укроборонпрому» Д. Гурак, сторони планують спільні проекти для посилення рівня безпеки в акваторії Чорного моря. Цей напрямок буде одним з основних аспектів співпраці.

Як перспективні напрямки двостороннього військово-технічного співробітництва розглядаються танкобудування, виробництво авіадвигунів, радіолокація, навігація, зв’язок і ракетне озброєння. Україна може також взяти участь у низці оборонних програм Туреччини зі створення окремих видів озброєнь, включаючи турецький основний бойовий танк третього покоління Altay, а також турецький винищувач. Завдяки нарощуванню військово-технічного співробітництва з Туреччиною оборонно-промисловий комплекс України зможе істотно скоротити терміни створення власного сучасного озброєння, яке відповідатиме стандартам НАТО.

Якщо нам справді вдасться підняти відносини з Туреччиною на рівень стратегічного партнерства, то цим значно зміцнимо позиції в нав’язаній нам Кремлем конфронтації з Росією. Тому майбутній візит президента П. Порошенка до Анкари має, я б сказав, доленосне значення для України. Цей візит може бути успішним лише за умови, якщо всі причетні до його підготовки державні структури України поставляться з належною відповідальністю. Щоб місія П. Порошенка в Анкарі була успішною, нам як повітря потрібна суспільно-полі-тична стабільність, а це залежить від всіх українських громадян і всіх політичних сил, яким дорога доля нашої держави.