ПЕРШИЙ КРОК ДО ВКЛЮЧЕННЯ РЕГІОНУ В УКРАЇНСЬКИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ КОНТЕКСТ

Будь-яка українська влада ніколи не потягнеться до поступу, якщо її до цього не змусять громадяни. Ще одним підтвердженням такого постулату стали «Бесарабські діалоги» — комплекс заходів, проведених у 2015 році за участі відомих письменників і молодих авторів в Одесі та в південній частині області, що зветься Бессарабією. Одним з основних натхненників й ініціаторів проекту став відомий український письменник Андрій Курков, який і проштовхнув ідею через Міністерство культури, отримавши фінансування на її втілення.

Мета «Бесарабських діалогів» — шляхетна й необхідна. Якби українська держава не тупцювала і не пробуксовувала на місці, то, напевно, почала б її здійснювати ще з початку 1990-х років. Адже налагодження діалогу між різними регі-онами великої понівеченої колоніалізмом, тоталітаризмом та геноцидом країни — не одноденний процес. Причому там, де не мають сили історичні аргументи, через значну заідеологізованість, і де ні на що не здатна політична воля, саме мистецтво, й література зокрема, сприяє консолідації та виробленню спільного напрямку розвитку.

Важливою складовою «Бесарабських діалогів» стало проведення в кінці листопада — на початку грудня літературного бліц-конкурсу малої прози серед молодих авторів Одещини. Для південної України такі конкурси — явище аж ніяк не буденне. А за умови, що сьогодні лише конкурси є тим майданчиком, з якого може стартувати у літературний світ талановитий автор, годі дивуватися, що Одещина пасе задніх у сучасному «красному письменстві». Відсутність фінансового і морального стимулювання, яким є творче змагання, завдає величезної шкоди літературному процесові регіону, позбавляє українського читача художньої рівноваги, адже левова частка сюжетів сучасних творів пов’язана із західноукраїнськими землями. Більше того, таланти Одещини якщо й наважуються взятися за перо, то зазвичай не мають прив’язки до українськости, бо постколоніальні та посттоталітарні міфи виявляються сильнішими за державну політику в галузі культури.

Твори, які надсилали на конкурс, не мали жодної жанрової спрямованості, але повинні були торкатися теми української Бессарабії. За десять днів, даних на роздуми молодим письменникам, надійшло понад три десятки робіт, з яких компетентне журі відібрало десять, а далі — визначило переможців. Двоє з них долучилися до фінальної частини програми «Бесарабські діалоги» — своєрідного туру вкупі з відомими українськими літераторами: вже згаданим Андрієм Курковим, знаною поетесою та викладачкою Львівського національного університету імені Івана Франка Галиною Крук і талановитим автором історико-авантюрної та детективної прози Богданом Коломійчуком, також уродженцем міста Лева.

Поїздка до Ізмаїла (дорогою, в ямах якої «можна ловити карасів»), що є адміністративним центром району, населеного багатьма національностями, серед яких переважають болгари, молдовани, українці та росіяни, стала останнім етапом «Бесарабських діалогів». Письменників гостинно зустрічала наповненим вщент залом «перлина Придунав’я» — місцева картинна галерея. Вікова категорія слухачів була найрізноманітнішою, що надало зустрічі відтінків не лише літературного дискурсу, а й історичного та політичного контексту.

Бессарабська частина Одещини по-своєму переживає проблеми сучасної України: хтось сподівається на повернення до СРСР у ви-гляді його отруйного породження — Росії (тому, мабуть, у цьому регіоні й спалили повістки, які відбирали у представників військкоматів), хтось мріє перебратися на етнічну батьківщину, що вже долучилася до європейської спільноти. Інша ж і, хочеться сподіватися, найбільша частина мешканців прагне мирної й успішної української держави. Усе це добре відбилося в питаннях, що ставилися літераторам, які свого часу бували на лінії фронту та в передокупаційному Криму. Але, попри різні політико-культурні вподобання жителів Ізмаїла, було помітно, що їм така зустріч (і не одна) була конче необхідною вже давно.

Другий день літературного десанту почався з приємної і зворушливої місії — поїздки до дитячого будинку «Гніздечко» в селі Суворовому (попередня назва цього населеного пункту — Шикирлі-Китай, але любов до царського «визволителя» в тутешніх і досі безмежна). Спілкування з дітьми, які чудово відгукнулися на казки Андрія Куркова та вірші Галини Крук, завершилося радісним для обох сторін дійством — роздаванням солодощів. Хтось з них, подорослішавши, запам’ятає цю подію, колись з гордістю зможе згадати, як у майже переддень Святого Миколая

отримав гостинці на «зустрічі з письменниками». Куди може спрямувати подібний спогад маленьку людину? Тільки до світла. Тому, шановні письменники, не віддавайте першість у цукерках та інших дитячих щастєдайних моментах брехливим політикам, бо їхньому прикладу і так готові слідувати сотні тисяч.

Зустріч із шкільною молоддю та бібліотекарями Суворового була дуже теплою й насиченою розмовами про літературний процес і різні аспекти творчості. Школярі виявили себе активними читачами творів письменників минулих епох. Візит представників сучасної літератури, безперечно, краще від будь-яких шкільних вчителів переконав її у тому, що література в Україні жива й до неї можна долучатися і в ролі читачів, і в якості авторів. Велетенська проблема незнання сучасної літератури, а звідси і незацікавлення має вирішуватися, як і більшість схожих проблем, прямим діалогом. А його, незважаючи на всі нинішні технічні досягнення, неможливо вести на відстані.

Після чудової екскурсії невеликим, але чистим та мальовничим Ізмаїлом (представник міської ради з великим задоволенням оповідав не лише про давнину, а й про сучасність, зокрема те, що з початку наступного року більшість назв вулиць зміняться, а велетенський пам’ятник Леніна поступиться гербу міста), яка стала відкриттям не лише для галичан, а й для одеситів, «літературний десант» потрапив до бібліотеки, названої на честь батька нової української літератури Івана Котляревського. У її гостинних стінах майстри пера читали власні твори, пояснювали основні проблеми сучасної літератури і відповідали на питання місцевих поціновувачів художнього слова.

Серед найгостріших питань від представників місцевої громади були, що приємно здивувало гостей, не якісь провокативні міжкультурні чи деструктивні моменти,

а, навпаки, консолідуючі, культуроєднальні аспекти. Зокрема, ізмаїльців цікавило, чому так мало відомих сучасних українських письменників навідується до них, адже вони можуть забезпечувати всі умови для таких візитів. Досить дивно виглядає в цьому контексті ситуація: пояснити лінь письменників, яких запрошують приїхати і презентувати свої книжки, а заодно й скупатися в пошані вдячної публіки, не можливо. Інший бік питань мав глобальнішу площину: вчителі, й не лише бесарабські, не можуть долучати до сучасної літератури юнь через такі тенденційні явища в письменстві, як нецензурна лексика, тяжкі і, можливо, шкідливі для сприйняття молодої людини сюжети тощо. Це вкотре засвідчило, що діалог потрібен не лише мешканцям Бессарабії чи іншого куточка України, а й самим письменникам для їхнього саморозвитку.

Вінцем заключної частини «Бесарабських діалогів» став літературний майстер-клас, проведений згаданими письменниками для лауреатів бліц-конкурсу в Золотій залі Одеського літературного музею і нагородження їх почесними дипломами.

Така чудова подія в літературній історії Одещини прислужиться справі лише в тому випадку, якщо матиме продовження. Адже за браком часу, надмірного бажання слухачів порушити нагальні політичні питання тощо, менше, ніж хотілося б, було викладено основну мету заходу — включення Бессарабії і загалом Одещини в український літературний контекст. Для того, щоб необхідність цього стала зрозумілою різним національностям регіону, потрібен не один десяток подібних зустрічей-діалогів. А потім — не одна сотня спроб з’ясування шляхів цієї інтеграції.