Рік 2015-й добіг кінця. Чим ми його запам’я-таємо? Українці, нарешті, із запізненням у два десятиліття, зробили дві важливі речі, без яких не може бути руху вперед. 9 квітня Верховна Рада ухвалила пакет законів про декомунізацію, а саме: «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», «Про увічнення перемоги над нацизмом в Другій світовій війні 1939—1945», «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років», «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки». А 16 грудня окружний адміністративний суд Києва задовольнив у повному обсязі позов Міністерства юстиції, заборонивши діяльність Комуністичної партії України.

У часи радянські Ленін був більше, ніж божеством. До пам’ятників «живішому за всіх живих» покладали квіти, перед ними проходили помпезні паради, приймали у піонери та комсомольці і навіть робили весільні фото ідейні молодята. Але все пливе, все минає, і 22 квітня 1990 року два українські патріоти — Микола Бердник та Андрій Духовников — принесли під монумент вождю у Києві вінок з… колючого дроту. Хлопців кинули до в’язниці «за осквернення пам’ятника».

За них тоді з трибуни Верховної Ради УРСР заступився депутат Хмара. Степан Ількович про Ілліча сказав таке: «Я не розумію, відколи означає покладення вінка якимось правопорушенням. Я, наприклад, теж вважаю, що Ленін не заслужив на троянди. Ті 73 роки шляху, який нам вказав Ленін, у тій системі, яку він створив, у системі людинознищення…» Договорити йому не вдалося — комуністи здійняли рейвах, бо правда очі коле, а невдовзі проти Степана Хмари була здійснена провокація в підземному переході і його посадили також. То була сильна промова, котру я запам’ятав дослівно.

Вже за кілька місяців грянув перший ленінопад. Мало хто пам’ятає, що почалося все з шахтарського міста Червоноград на Львівщині: пам’ятник Леніну там звалили 1 серпня 1990 року. Потім був Тернопіль, Миколаїв на Львівщині, На-двірна, Коломия, Борислав, Дрогобич. Галичани — люд патріотичний: того ж та наступного року Ленінів великих та маленьких змели у більшості міст, містечок і сіл. Волинь, а далі Буковина й Закарпаття також взялися очищатися від ідолів тоталітаризму. 12 вересня 1991-го у Києві на Майдані Незалежності демонтували великий монумент на честь Жовтневої революції з пам’ят-ником Леніну. Наступного року до деяких Ленінів дійшла черга і на Великій Україні, зокрема у Вінниці та Кам’янці-Подільському.

Українці мають великий історичний досвід нищення ідолів. Тра-диція бере початки ще з часів Київської Русі, хоча тих істуканів, на відміну від новітніх, мені навіть шкода, бо вони справді наша історія.

За правління Ющенка ленінопад продовжився, втім, відбувався мляво, влада на місцях полюбляла ігнорувати укази Віктора Андрійовича. Початком третього, наймасштабнішого ленінопаду стало повалення пам’ятника Леніну в Києві 8 грудня 2013-го. (Кілька років перед тим йому вже відбили носа українські націоналісти, але комуністи ніс той приклеїли.) Осколки гранітного Ілліча розібрали на сувеніри учасники Майдану.

Найактивніша фаза повалення Ленінів у центрі, на сході та півдні України припала на перші дні після протистоянь 18—20 лютого 2014 року та втечі Віктора Януковича. Технологія була проста: трос на шию «улюбленого вождя» і ванта-жівка, трактор або кран... Здебільшого скидали вночі.

Комуністичних істуканів валила не влада, а звичайні люди, які самі взялися наводити лад у країні, представники «Свободи», «Правого сектору», бійці добровольчих баталь-йонів. А влада, навпаки, саботувала, чинила опір або «запізнювалася». Взяти хоча б одіозного мера Кернеса, який погрожував повідбивати руки-ноги тим, хто підніме руку на «вождя». Харківського Ілліча повалили, а от Кернес керує далі. Проти цього знаного любителя Росії порушено справу, але судовий процес тягнеться якось мляво і, скоріш за все, закінчиться нічим.

Українська мова збагатилася новим словом — «ленінопад». Він народний і безпощадний, і він триває. Україна очищається від тисячоголової гідри — Ілліча. А ось на окупованих територіях Леніни стоять непорушно, бо совок в пошані у бандитських «народних республіках», він є стрижнем людиноне-нависницької ідеології «русского міра», де чудернацько переплівся з московським «православієм», власовщиною, білогвардійщиною, ностальгією за царизмом та кріпацтвом.

Коли Україна вшановує невинних жертв Голодомору, на теренах «Лугандону» відбуваються демонстративні веселощі і напування-годування тамтешньої спраглої за «Країною Рад» людської маси.

Після прийняття закону про декомунізацію відбуваються пере-йменування населених пунктів. Кіровоград став Інгульськом, Іллічівськ позбавили кам’яного Ілліча і нарекли Чорноморськом (збулося пророцтво наших великих Ільфа і Петрова). З великих міст Одещини на нову назву чекає Котовськ. Тільки нехай не розповідають любителі радянщини, що місто так називається тому, що там дуже люблять котів. Село Воровського Миколаївського району вже перейменували у Ставкове. Сподіваюся, там зменшиться кількість крадіжок, а в ставку побільшає риби.

Перейменування вулиць в Одесі — тема окремої статті. Схоже, нині-шня топонімічна комісія керується простим принципом: ми перейменуємо, однак нічого українського ви не побачите. Вулицю Щорса, наприклад, назвали на честь Ріхтера. Так, великий піаніст. Народився у Житомирі — помер у Москві. Кілька років працював в Одесі. А Чому Ріхтера, а не Леонтовича, Лисенка чи Гулака-Артемовського? Вони не такі видатні? А навіщо було перейменовувати Піонерську? Якби вона звалася «вул. Всесоюзної піонерської організації ім. В.І. Леніна», — тоді так. А в даному випадку ініціатори перейменування в дитинстві не читали Фенімора Купера. Це жарт. У перейменуваннях не все всім подобається, але, як казав незабутній Михайло Горбачов, «процес пішов».

Втім, не забарилося вітаннячко з толерантної Європи. «Заборона Комуністичної партії в Україні є кричущим порушенням свободи самовираження та об’єднання і має бути негайно скасована», — заявила міжнародна організація Amnesty International. А Венеціанській комісії вже не подобаються наші закони про декомунізацію. Як вам таке? Країнам Східної Європи, коли вони звільнялися від комуністичного шлаку, також хтось диктував? Але ми самі повинні наводити лад у власному домі і «нам своє робить!».

Маємо перший в історії України парламент, у якому не вештається «привид комунізму». Після Революції Гідності, окупації Росією Криму та частини Донбасу, десяти тисяч смертей, сотень тисяч каліцтв і більше мільйона вимушених переселенців довірливий український виборець вперше не впустив до парламенту «вірних ленінців», а насправді — російських колаборантів і патентованих українофобів. Біда навчила. Комунізм — зло, від якого треба лікуватися, навіть примусово, бо Українська держава і комунізм — несумісні, наша трагічна історія це засвідчила. Його ще не поховано, але справу треба довести до кінця і за давньою українською традицією заготувати осиковий кіл для людиноненависницької ідеології. Перемогли фашизм — переможемо комунізм.