Незважаючи на те, що я на той час обіймав посаду спікера АТО, дістатися до наших позицій в районі шахти, що неподалік від Авдіївки, виявилося не так і просто.

Крім обстрілів наших позицій бойовиками, нам зовсім не сприяла погода. Був початок грудня, падав мокрий сніг, а потім почався рясний проливний дощ. Хлопці на крайньому блокпосту впізнали нас, але нічим не могли допомогти, щоб ми дісталися до шахти “Бутівка”. Буквально перед нашим приїздом в тому напрямку пішла крайня БМП. Їхати далі легковиком було просто нереально і жодного сумніву не було, що ми застрягнемо на півдороги.

За годину в бік шахти рухався позашляховик комбата. Та місця у машині не було, тож нам довелося трохи почекати, поки за нами повернулися. Позашляховик хлопці давно адаптували до екстремальних умов. Машина була справді надійна, і, навіть, коли колеса повністю заглиблювалися у калюжу, джип без зайвого перенапруження долав перешкоду. Дорога недалека, але складна, та ще й потрібно проскочити місце, де бандити нерідко ведуть вогонь у наш бік. Цього разу нам пощастило і ніхто по нашому автомобілю вогонь не вів.

Шахта “Бутівка” давно добре знана практично всіма жителями України, яким не байдуже, що відбувається у країні. Насправді — це крайня позиція української армії між Авдіївкою та Донецьком. По ній найманці не припиняли вести вогонь навіть тоді, коли на інших напрямках було тихо.

Цього разу для нас загарбники не зробили винятку, періодично вели вогонь то з кулеметів, то з ручних чи станкових гранатометів. Та наші хлопці давно звикли до такого і, здавалося, зовсім не звертали уваги на дії бандитів. Насправді, звісно ж, ситуація добре контролювалася відповідними постами, тож командир особисто познайомив нас зі своїми підлеглими і саме він декілька разів зупиняв нас і казав, де потрібно перечекати і коли рухатися далі, якщо з боку терористів було чути постріли з гранатометів.

“Вітер” (позивний офіцера), розповів нам, що обстріли загарбники ведуть щодня, використовуючи гранатомети різних типів, великокаліберні кулемети та стрілецьку зброю. Постійно працює і снайпер. На наше запитання, чому вони не заспокоюються, чому постійно несуть розруху і війну офіцер сказав так: “Я думаю, що не можуть заспокоїтися ті, хто до війни були ніким, а на війні стали так званими “комбатами незрозумілих формувань”, чи польовими командирами, не знаю, як вони себе ще там називають. Після війни вони знову стануть ніким, а швидше за все ще й доведеться відповідати за військові злочини. Які б там закони не приймали на рахунок амністій, я думаю, що дуже багато людей, які воювали, не пробачать їм смерті побратимів, котрі загинули. Не пробачать і катування людей, тож якщо їх не покарати законним шляхом, то все одно навряд чи вони зможуть жити в нашій державі. Загарбники добре розуміють, що в них немає іншого шляху, крім, як воювати. Вони постійно намагатимуться загострити конфлікт, когось ще втягнути, щоб не втратити того, що досягнули, залишити при собі все, що награбували. Ми тут досить довгий час, але настрій у хлопців бойовий і на ротацію ніхто не проситься. Умови, в яких ми перебуваємо, ви добре бачите самі, але жодного ниття від підлеглих я ще не чув. От поспілкуєтесь з бійцями і самі зробите висновки. Можете бути певними в одному: що б далі не відбувалося, ми зможемо дати гідну відсіч і утримати наші позиції, а, якщо потрібно, то піти вперед”.

Життя на передовій йшло своїм шляхом. Хтось готував їжу, інші рубали дрова, решта дивилися телевізор у бліндажі. Саме у той час, коли ми перебігли у бліндаж, бо неподалік почало “прилітати”, “сепар ТБ” показувало, що українські військові ведуть обстріли Донецька з “Градів”. І це в той час, коли ніде на передовій ми не зустрічали навіть жодного міномета, не те, щоб важкої артилерії. Звісно, ніхто з адекватних жителів Донецька давно не вірить, що українські військові ведуть вогонь по місту, але машина, запущена пропагандистами не збирається зупинятися. У бліндажі було відверто тісно, але хлопці посунулися і нам всім знайшлося місце. Господарі не без гумору розповідали про те, що постійно показує телебачення супротивника. Але, інших каналів, крім антиукраїнських тут не побачиш. Наші новини тут дізнаються лише з газет та розмов з рідними та друзями. Співрозмовники сміються, коли питаємо про харчування.

— Стосовно харчування, то в нас з цим проблем немає. І волонтери продовжують допомагати, і рідні постійно передають посилки, словом, щодо харчування в нас питання вирішене. Перемир’я з боку загарбників ніякого насправді немає, вони постійно стріляють, особливо, коли вечоріє. А телевізор їхній бреше все до навпаки. Вони по нам стріляють й тут же показують, що це ми ведемо вогонь. Дивно, що хтось в це там ще вірить, бо навіть при бажанні, ми нічим не можемо стріляти на таку відстань. Все важке озброєння, танки, міномети і таке інше давно відведено з передової. А головне, щоразу вони показують якийсь відеоряд, який неважливо де взятий, ким знятий, просто до нього йде відповідна озвучка. І люди ж вірять там, на тому боці. А ще безперестанку розповідають, як там все процвітає, як все краще і краще стає жити. До речі, після кожного приходу так званого “гумконвою”, вже наступного дня розпочинаються інтенсивні обстріли з важкого озброєння. Та й, якщо говорити за весь час, що ми тут перебуваємо, напевне дні чотири всього було, що по нам не били – говорить Олександр, з позивним “Чех”.

Погода ставала все гіршою. Дощ не припинявся і ми навіть трохи почали сумніватися, що автомобіль, на якому нас сюди привезли, зможе подолати багнюку, якою доведеться їхати. Та, як виявилося, ми марно хвилювалися. Бойовий позашляховик легко впорався з поставленим завданням і пройшов на потрібній швидкості всі небезпечні ділянки.

Ми поверталися до Авдіївки, потім планували в Піски, а вже звідти додому. А хлопці залишалися на невизначений термін поблизу шахти, яка давно не працює, але стала одним з тих символів нашої оборони, який вже назавжди увійде в історію.