Саме такий народ от уже впродовж півтора року регулярно приходить на Канатну, 35, де розташований штаб Самооборони Одеси. Люди збираються, щоб допомогти українській армії в боротьбі з кремлівською навалою, бо не уявляють, як можна байдуже споглядати і нічого не робити, коли твоя країна в небезпеці.

На третьому поверсі у двох невеличких кімнатах шиють маскхалати («кікімори»), плетуть маскувальні сітки тощо. Займаються цим переважно жінки — від молодих до пенсіонерів, різних професій, національностей, жителі різних регіонів (не лише місцеві, а й з Криму, Луганська і навіть громадянки Росії). Усіх єднає не тільки загальна справа, а й спільні неупереджені погляди на події сьогодення.

Стосунки між ними дружні, теплі, можна без перебільшення сказати — сімейні. Мабуть, тому, незалежно від віку, звертаються одна до одної за іменами: Таня, Інна, Аня, Іра, Надя, Зіна, Віра, Дора, Оксана, Олена… А ще сімейну атмосферу доповнює котик Укроп, який у вільний від своїх котячих справ час із задоволенням відпочиває у цьому родинному колі.

Є й такі небайдужі, які через різні обставини чи за станом здоров’я не можуть працювати поруч з усіма. Вони виконують роботу вдома: в’яжуть шкарпетки для воїнів, плетуть килимки, приносять тканини, вовну та інше. Дехто не вірить, що люди тут працюють безкоштовно. Приходьте — переконаєтесь! Переважна більшість — російськомовні, та аж ніяк не потребують захисту у Путіна, а навпаки — готові чинити опір ведмежим послугам цього диктатора.

Люди зі здоровим глуздом переконалися, чим обернувся цей «захист» для мешканців так званих «ДНР» та «ЛНР». Але, на жаль, чимало ще зомбованих, хто досі не розуміє очевидного і не бажає замислитися, які б наслідки мали травневі події в Одесі, якби вдався сценарій, подібний до «Лугандонії».

Так, ми живемо в складний час, коли йде жорстока боротьба. І підступний ворог розхитує неньку-Україну і зовні, і зсередини. Так, ми незадоволені захмарними цінами, тарифами, низькими пенсіями і зарплатами. Наша влада не виправдовує наших очікувань. Але ж ми самі її обирали: і місцеву, і державну… Так, зараз нам важко. А нашим бійцям на сході легше? Але ж вони не кидають зброї і не втікають у розпачі з того вогняного пекла.

Кожен мусить поставити собі запитання: «Що я особисто зробив для загального добробуту у своєму під’їзді, на своїй вулиці, в своєму місті?» Критикувати легше. Бути диванною сотнею — це не вихід. Не будьмо байдужими! Щоб не було докорів сумління, треба допомагати одне одному у добрих справах. І терміново, не гаючи часу. Тоді в країні все буде гаразд.