Цими днями один із найпомітніших представників сучасного українського красного письменства, наш земляк Богдан Іванович Сушинський відзначає своє 70-річчя. Колективу редакції «Одеських вістей» особливо приємне те, що ще донедавна він працював у газеті, будучи першою скрипкою нашого творчого ансамблю. Його глибоких аналітичних статей екологічної тематики, цікавих і самобутніх розвідок, пов’язаних із сивою і новішою історією Північного Причорномор’я, Одещини, публіцистичних роздумів з приводу збереження моральних устоїв суспільства, публікацій уривків нових художніх творів завжди з нетерпінням чекали наші читачі. Тож не випадково, що саме працюючи в нашому виданні Богдан Іванович був удостоєний почесного звання «Заслужений журналіст України». Це є наша спільна радість і гордість.

Коли ж повернутися власне до життєвого ювілею, який, між іншим, збігся і з п’ятдесятиліттям творчої діяльності, то обидві ці дати оздоблені вагомим літературним доробком. Знаний в Україні і далеко за її межами письменник є автором близько двох сотень книжкових видань. З них третина – романи, решта – повісті, оповідання, історичні дослідження, літературознавчі розробки. Він лауреат багатьох міжнародних і всеукраїнських літературних премій (імені Дмитра Яворницького, Олександра Дюма, Степана Олійника, Івана Буніна, Миколи Трублаїні та інших). Твори

Б. Сушинського перекладені п’ятнадцятьма мовами світу. За досягнення на науковій і письменницькій нивах він обраний дійсним членом Міжнародної академії наук, освіти, індустрії та мистецтв при ЮНЕСКО, удостоєний Золотої Медалі Честі Американського Біографічного інституту, його ім’я занесено до рейтингових видань «Україна. Європа. Світ», «Мистецький Олімп», «Національні лідери України».

Це далеко не повний перелік титулів, звань та нагород нашого земляка, якого сьогодні ми попросили відповісти на кілька запитань з тим, щоб читачі «Одеських вістей» мали змогу з ним ближче познайомитися, зазирнути до його творчої лабораторії.

– Богдане Івановичу, якось, виступаючи на ювілеї одного з колег по письменницькому цеху, Ви зазначили, що ювілеї саме для того й існують, щоб кожен із нас міг голгофно озирнутися на свій життєвий шлях. То може поглянемо у цьому розрізі на Вашу творчість? Принаймні за останні роки...

– У творчому плані останні роки були для мене надзвичайно напруженими. Досить сказати, що позаторік в Україні і за кордоном, з перевиданнями, побачили світ двадцять моїх книжок, торік – десять. Старші люди пам’ятають, що за радянських часів видавалася надзвичайно престижна серія під назвою «Всемирная историческая библиотека», до якої входили твори кращих письменників світу. Так от, зараз, під дещо іншою назвою, її відроджено. Потрапити до неї хоча б з однією книжкою мріють тисячі письменників. Тож і сам я був вражений, дізнавшись, що впродовж року у цій серії шикарними виданнями побачили світ одразу сім (!) моїх історичних романів, у тому числі і «Жребий викинга», про доньку Ярослава Мудрого Єлизавету, котра стала королевою Норвегії.

Популярний у нас журнал «Все­світ» ніколи не друкував твори українських авторів (крім перекладів та статей), призначення його так і визначається: «Журнал іноземної літератури». Але торік редакція відступила від цього правила і в двох номерах опублікувала мій роман «Шабля, освячена Римом» про гетьмана Івана Сулиму. Причому рекомендував його до друку Олег Микитенко, син хрестоматійного класика Івана Микитенка. Невдовзі роман вийшов окремою книжкою.

Підготував і видрукував книгу історичних есе «Славетні жінки Стародавньої України», презентація якої з успіхом пройшла у Львові, в Одесі, Самборі... Крім того, побачили світ пригодницькі романи «Золото Роммеля», «Двое посреди океана», «Круиз», перевидано було «Флотскую богиню» та «Полюс капитана Скотта», вийшов том новел «Обкрадення Мікеланджело».

– Скажіть, а чи є тема, над якою Ви працюєте з найбільшим задоволенням?

– Мені завжди приємно працювати з історичним матеріалом, якого більшість сучасних літераторів часто остерігаються. Адже він вимагає роботи в архівах, з літописами та іншими першоджерелами. Відтак чимало не лише моїх досліджень, але й романів присвячені тим чи іншим історичним подіям. Скажімо, в Москві у мене вже вийшло сорок романів – і всі вони ґрунтуються на колізіях із минувшини. Ще більше історичних творів і досліджень побачило світ в Україні. Моє, вже не раз цитоване, кредо – «В літературі я там, де трагедія, але оздоблена величчю постатей і характерів».

– З огляду на те, чого Вам вдалося досягти, складається враження, що натхнення Вас ніколи не полишає. Дотримуєтеся відомого принципу журналістів – «Жодного дня без рядка!»?

– Я щаслива людина, тому що література для мене – все: це моя робота, моє хобі, мій відпочинок, моя мрія і моя мета... Працюю завжди і всюди – вдома, на дачі, в поїздах, у літаках, в санаторіях, в Україні і за кордоном. Якщо безпосередньо не пишу, то читаю, аналізую, зариваюся в архівні давнописи, занотовую. Не люблю понять «вихідні» і «свята», і ніщо так не дратує, як запитання знайомих: коли, де і як саме я відпочиваю або збираюся відпочивати? Я просто не розумію, про що зі мною говорять і чого домагаються.

Більшість літераторів виявляють свою абсолютну безпорадність у журналістиці, не кажучи вже про наукові дослідження. Я ж у журналістиці виступав в обласних, республіканських та всесоюзних виданнях в усіх відомих її жанрах: від розслідування і судових нарисів – до аналітичних статей з проблем економіки, політики й екології (всеукраїнська премія ім. проф. Аверіна), а також із літературними, театральними та іншими рецензіями. До того ж постійно працюю зі стародруками, літописами, якимись історичними загадками, тобто над тим, що з часом переплавляється на наукові розвідки.

Відтак удома в мене утворився величезний творчий архів. Два томи по п’ятсот сторінок моїх статей – «Перед забралом вічності» та «Голосами віщої давнини» – уже побачили світ, третій – «Забуті сторінки забутої історії» – поданий до друку. Але матеріалу вистачить ще томів на десять. До того ж з’являються нові статті. Недавно поет Дмитро Павличко, з яким я час від часу передзвонююсь та листуюся, був приємно вражений, дізнавшись, що у Львові, за короткий проміжок часу, я опублікував шість статей про його творчість, які згодом увійшли до книжки.

– Чи все, про що Ви пишете, пропускається Вами ж крізь призму історичної документалістики?

– У своїх історичних творах і дослідженнях мені часто доводиться полемізувати з колегами, або й розвінчувати їх некомпетентність. Нерідко презентації моїх книжок в Одесі, у Львові, чи по інших містах, перетворюються для декого з істориків чи українознавців на творчу шокотерапію. Але й тут кредо моє всім відоме. Для мене існує тільки один авторитет – Його Величності Документа. Особливою відповідальністю доводиться перейматися, коли починаєш писати великий твір – повість чи роман, на який витрачається чимало сил і часу, і по якому читачі неминуче судитимуть про талант, інтелект, освіченість і громадянську зрілість автора.

– Як Ви зазвичай працюєте: над однією книгою чи одразу над кількома?

– Поступово, день у день, формую десятки папок-досьє, які стосуються козацтва, лицарства, постатей з князівської доби, НЛО, тих чи інших подій Другої світової війни. Років двадцять назад мені потрапила до рук невеличка стаття про офіцера з України, який, втративши на фронті обидві руки, причому по плечі, продовжував воювати на передовій, командуючи артилеристами. Нічого подібного у світових війнах більше не траплялося. Своє останнє звання, генерал-лейтенанта, який перебував на службі пожиттєво, він здобув уже в Незалежній Україні.

Свого часу я зібрав про цю людину все, що тільки можна було зібрати, але весь цей матеріал роками «вилежувався», чекаючи свого часу. Й ось торік я сів і, що називається, на одному подихові написав роман «Трижды воскресший генерал», який ось-ось вийде друком. Аналогічно написав і роман «Флотская богиня», який уже двічі перевидавався.

Причому я не «сова» і не «жайвір», працюю цілодобово, поспав пару годин, і знову до роботи. Часто впродовж доби я можу працювати над романом, над історичним дослідженням чи над літературознавчою статтею, або над аналізом свого архіву. Тобто мій відпочинок пов'язаний лише зі зміною рукопису і теми. Такий метод сприяє інтенсифікації літературного процесу, не дозволяє розслаблюватись і піддаватися творчим застоям. Свою творчість я сприймаю як спосіб свого життя.

– Згадалися Ваші слова: «Коли хочете стати професійним письменником – виховайте в собі вовка-одинака, випестуйте власне безжалісне й невиліковне одинацтво...»

– …А ще нерідко цитують таку мою фразу: «Література — це не лють чи любов гурту нездар. Література – це мистецтво гордої самотності Таланту». Особиста самотність і гурти, або й натовпи, людей навколо – це та колізія, яка переслідує мене все життя. Як людині публічній, мені час від часу доводиться спілкуватися з великими колективами. І це при тому, що терпіти не можу будь-яке зібрання людей. Всіляко уникаю ярмарків, мітингів, велелюдних супермаркетів і будь-яких зборів; а після виступів якомога швидше намагаюся усамітнитись.

Так вже склалося, що самотність – мій природний стан. Я дуже гостро відчуваю біополе, енергетику людини, що виявляється поруч, тому для мене справжня мука – опинитися десь у готелі чи в санаторії в «номері на двох». Причому давно помічено, що саме ті люди, яких уникаю, як вогню, найбільше тягнуться до мене, хоча я просто фізично відчуваю їх енергетичний вампіризм.

– З такою працездатністю, як у Вас, потрібне міцне здоров’я. Що скажете на це?

– В університетські роки, та й згодом, я займався спортивним самбо, яке тривалий час було заборонене в СРСР, надто бойовий розділ цієї боротьби. В армії до спецназу я не потрапив тільки тому, що був з вищою освітою, служив один рік, у межах якого ще й повинен був закінчити курси офіцерів запасу. А залишатися кадровим військовим не входило в мої плани. Інша річ – виконувати роль інструктора, готуючи в частині наших офіцерів та надстроковиків до здачі заліків з рукопашного бою.

А взагалі – дотримуюся спартанського способу життя, залишаючись жорстким і безжалісним до самого себе. Мій письменницький стаж наближається до 50 років. Але за весь цей час задля «активізації творчого процесу» я не випив жодної чарки спиртного, жодної чашки кави; що ж до чаю, то останнім часом віддаю перевагу чаям із цілющих трав. У мене тверде творче правило: «Жодних стимуляторів, у жодному вигляді!».

Зараз, каюся, форму втратив, але всіляко зганяю вагу, влітку роблю тривалі запливи в морі. Крім того, й надалі цікавлюся всім новим, що з’являється в арсеналі рукопашного бою. Забув: восени придбав велосипед! Він у мене – в Кодимі, де знаходиться мій творчий офіс. Тепер чекаю тепла і доріг! Додам (це чомусь багатьох цікавить), що машини ніколи не водив, прав не маю, сідати за кермо мені, з моїми творчими фантазіями, категорично протипоказано: «до першого стовпа!».