З початку квітня на новинних сайтах у мережі щодня з’являлася інформація, що кандидатура нового прем’єр-міністра остаточно узгоджена, новий уряд України практично сформовано і йдеться лише про окремі дрібниці, незначні неузгодженості, які ось-ось розв’яжуть.

За що боролися?

Але час минав, розв’язати вузли не вдавалося. То одна, то інша кандидатура міністрів виявлялася неприйнятною. Адміністрація президента, сам президент Порошенко, ймовірний прем’єр Гройсман, окремі депутати і лобісти з боку висували нові умови — й голосування у Верховній Раді відкладалося.

З початку переговорів щодо перетворення парламентської коаліції та призначення нового Кабінету Міністрів було зрозуміло, що результат нікого не влаштує. Але всі розуміли, що далі зволікати не можна. За кордоном те, що відбувалося, розглядали як балаган, а слово «нестабільність» не сходило зі шпальт як дружньої, так і ворожої преси.

З урахуванням залежності України від закордонних донорів така оцінка могла призвести до економічної катастрофи і фінансової ізоляції. Керівництво Світового банку, Міжнародного валютного фонду, уряди країн, які обіцяли фінансову підтримку Україні, призупинили виконання обіцянок до затвердження нового уряду Верховною Радою.

Дефолт щодо державних і корпоративних зобов’язань, якого зусиллями уряду вдалося уникнути торік, у цьому році став би реальністю. Втратила б сенс боротьба політичних конкурентів за контроль над фінансовими потоками. Їм та олігархам, які стоять за їх спинами, довелося б контролювати не доходи, а борги, що ростуть.

Успіх переговорів щодо коаліції і нового Кабінету Міністрів був гарантований, і недоїдки пирога давно розкладені по тарілках. Але актуальною залишалася ідеологія контролю, рудимент совка, бажання сконцентрувати в своїх руках всю або більшу частину влади. Цим, у квітні, власне, й займалися українські політики.

Президент Порошенко більше, ніж хто-небудь інший, заражений ідеєю тотального контролю над тим, що відбувається. І не даремно його підозрювали в бажанні розширити свої конституційні повноваження. Але прем’єріада дала Петру Олексійовичу, як й іншим учасникам процесу, хороший урок. В українській демократії продумані конструкції руйнуються від пориву вітру, а довготривалі плани рідко втілюються в життя.

Здавалося б, використовуй прем’єр-міністра для проведення непопулярних заходів, дочекайся, коли впаде на нього гнів народу, постав на дах інший громовідвід. І керуй, наче нічого й не сталося. Проста ж операція. У лютому можна було запропонувати Гройсмана на пост глави уряду, домовитися на почесних умовах про відставку з Яценюком і про співпрацю Блоку Петра Порошенка з «Народним фронтом». Арсеній Петрович пішов би назустріч. Але ж ні. Привабливим здалося поставити уряду «незадо-вільно», а прем’єр-міністра опустити нижче від плінтуса і змусити «добровільно» подати у відставку.

При формуванні нового уряду Володимир Гройсман врахував досвід, не захотів повторювати шлях Арсенія Яценюка і з самого початку продемонстрував самостійність. У спробі майбутнього прем’єра вийти з тіні Порошенка, в його бажанні знайти собі опору, призначити побільше «вінницьких» на міністерські посади полягала вся інтрига квітневих переговорів. А не в боротьбі «за потоки» і не в боротьбі кла-нів, як багато хто думає.

«Я вам покажу...» — сказав Гройсман

У середу, 13 квітня, правляча коаліція з двох фракцій (227 народних депутатів) була, нарешті, зібрана й офіційно направила Петру Порошенку очікувану кандидатуру прем’єр-міністра разом з передбачуваним складом уряду. А в четвер, 14 квітня, у Верховну Раду прибув президент і вніс у парламент для розгляду кандидатуру Володимира Гройсмана.

Промова президента при цьому була повна компліментів на адресу колиш-нього прем’єра, колишнього уряду, майбутнього уряду, двопартійної коаліції і новоствореної опозиції з трьох демо-кратичних фракцій. Петро Олексійович при цьому назвав себе вимушеним модератором переговорів, що, м’яко кажучи, не відповідає дійсності.

Як і передбачалося, точніше, як було домовлено з «Народним фронтом», постанови Верховної Ради про відставку Яценюка (включаючи скасування лютневої резолюції про незадовільну роботу Кабінету Міністрів) та призначення прем’єр-міністром Гройсмана проголосували пакетом. Включення до пакету двох конститу-ційних постанов є очевидним порушенням регламенту Верховної Ради. Але дотримання регламенту у нинішнього і минулих складів ВР ніколи не було пріоритетом.

За «пакет» з відставкою старого і призначенням нового прем’єра проголосували загалом 257 депутатів. Але з них кнопку «за» натиснули лише 206 членів нової коаліції (131 — від Блоку Петра Порошенка і 75 — від «Народного фронту»). Це підтверджує підозри, що двопартійний союз — фікція. І голосами коаліції без залучення союзників не можна буде провести жодного закону. З таким тилом новому прем’єру буде працювати важко. Якщо йому взагалі дадуть продуктивно працювати.

Володимир Борисович Гройсман, однак, людина врівноважена і в собі впевнена. У перші ж хвилини перебування на посаді прем’єра на крик частини залу «Ганьба!» він відповів: «Я вам покажу, що таке управління державою». Хотілося б сподіватися, що покаже. Тільки ці надії виправдаються не сьогодні і не завтра. Склад запропонованого Гройсманом уряду з шести віце-прем’єрів і шістнадцяти міністрів мало що говорить про справжні наміри Володимира Борисовича.

Тому з оцінками сяючих висот і райдужних перспектив слід почекати і зосередитися на тому, що слід вжити негайно. Але зосередитися навряд чи вдасться. Ставлячи запитання представленим на міністерські посади кандидатам, народні депутати вимагали ремонту доріг, реакції на припинення окупантами діяльності Меджлісу кримськотатарського народу в Криму, наполягали на поверненні майна, втраченого жителями Донбасу, на підвищенні зарплат і виконанні даних раніше обіцянок.

Якщо взятися за все одразу, на відновлення співпраці з Міжнародним валютним фондом і підтримку української економіки просто не вистачить часу. А якщо не братися, то з першого дня над прем’єром і Кабінетом Міністрів почнуть збиратися хмари.

І нині ніхто не може передбачити полі-тичну погоду.