Пам’яті Анатолія Тимофійовича Авдієвського — нашого великого земляка, Героя України, диригента та художнього керівника Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Г.Г. Верьовки, професора, дійсного члена Академії мистецтв України, народного артиста України, лауреата Державної премії ім. Т.Г. Шевченка голови Національної всеукраїнської музичної спілки, палке серце якого перестало битися 24 березня 2016 року

Великий Маестро не раз приїздив з концертами в рідне селище Цебрикове, в якому пройшли його дитинство і юність, де ще проживає молодший брат, а на місцевому цвинтарі спочивають батьки. Так було і в 2004-у, коли відзначалося 200-ліття селища, де ми і познайомилися. Потім ще двічі мені з дружиною Оксаною пощастило спілкуватися з Анатолієм Тимофійовичем в актовій залі апеляційного суду Києва, де співаки й музики знаменитого на весь світ хору вітали своїми доробками нас, працівників суду, з грудневим професійним святом і де Анатолій Тимофійович був простим, привітним і легким у спілкуванні.

Та саме ота, цебриківська, зустріч для мене найдорожча. Я вперше в житті впритул побачив того, про кого розповідали мої батьки, земляки. Адже «сам Авдієвський» наприкінці 70-х минулого століття приїздив до них з уславленим хором ім. Г.Г. Верьовки, що дав дуже гарний концерт для селян у Чапаєвському будинку культури тодішнього колгоспу «Заповіт Леніна», головою якого був незабутній Михайло Якович Погрібний — друг і колега Анатолія Тимофійовича по художній самодіяльності в Цебриковому.

З повагою і притаманною йому прискіпливістю та відповідальністю поставився Анатолій Тимофійович, вже тоді корифей українського і світового мистецтва, до своїх земляків. Розповідали, що після небаченого досі (та й опісля) в наших селах такого дужого і гарного концерту, під час вечері за столами щедрих господарів у фойє Будинку культури Анатолій Тимофійович поблажливо, але з суворими нотками у голосі зауважив своїм колегам і підлеглим, що співали якоїсь української застольної: «Дивіться мені, не фальшивте. Не думайте, що прості селяни не відчувають голосів. Адже вони живуть поруч з солов’їними піснями! А це вже, я вам скажу, — небесна майстерність!» (При цьому в тодішні атеїстичні часи він тонко й обережно натякнув на те, що все походить від Всевишнього — і соловейків, і їхній, співаків, талант теж). Можливо, й не дослівно я передав зараз слова великого митця, та суть їх саме така.

Будучи всім своїм єством від Матінки-Природи (народився 16 серпня 1933 року в селі Федвар (нині Підлісне) Олександрівського району Київської (тепер Кіровоградської) області, а з малечого віку аж до молодості зростав у Цебриковому), Анатолій Авдієвський всотав у свою душу її неповторні чари, велич та справжність і талановито переніс усе це в свою унікальну творчість.

Зростав маленький Анатолій допитливою та музичною особистістю. В одному з небагатьох інтерв’ю (не любив багато говорити про себе) Анатолій Тимофійович розказував у липні 2000 року кореспондентові газети «Факты», як він на свята ставав біля музик і «допомагав їм кришками від каструль», а одного разу з трирічною сестричкою пішли в поле подивитися, «куди ховається сонце». Коли їх пізно ввечері знайшли, батько хотів покарати сина й поставити в кут на коліна, проте він не підкорився. «Я жодного разу в житті ні перед ким не ставав на коліна», — казав Анатолій Тимофійович.

З розповідей нашого земляка — співробітника Одеського національного політехнічного університету, академіка Української академії економічної кібернетики Миколи Артемовича Зайця, батьки якого й Анатолія Авдієвського дружили, мені відомо, що батько останнього — Тимофій Авдієвський — був ветеринарним лікарем у Цебриковому. Після виконання своєї, такої потрібної в будь-якому господарстві, роботи за столом господарів «жалівся» на сина (маючи на увазі його захоплення художньою самодіяльністю): «У всіх діти як діти, а мій тиняється з баяном від села до села. Що з нього вийде, навіть і не знаю!»

Втім, і сам батько мав дуже гарний голос. Розповідає Анатолій Тимо-фійович: «Батько був надзвичайно доброю людиною. Бувало, як заспіває своїм баритоном «Повій вітре на Вкраїну», у самого сльози так і ллються з очей… До речі, ця народна пісня врятувала батькові життя в роки сталінських репресій. Один з членів комісії, який добре знав батька, сказав: «Хіба ж може бути ворогом народу людина, яка так пронизливо співає пісню «Повій вітре…?».

Не прийнявши в дитинстві «такої жорстокості батька» (як він сам розказав кореспонденту «Фактів»), що за помітну провину хотів провчити його і поставити для науки на коліна, Анатолій Тимофійович усе життя дуже шанобливо і з любов’ю ставився до нього (як, звісно, і до матері та й усієї сім’ї), прислуховуючись до батькових авторитетних порад.

«Батько радив мені обрати професію, яка б мене забезпечувала — інженерну або будівельну, — згадував Анатолій Тимофійович в одному зі своїх останніх інтерв’ю. — Я його послухав і здав документи в Одеський будівельний технікум. Після цього проходив з другом повз консерваторію. Почув, як із прочинених дверей ллється музика. У мене потекли сльози з очей. Друг порадив зайти. Там мене прослухали і сказали: «Негайно подавайте документи». Забрав документи з технікуму й одразу ж привіз у консерваторію. Той день став найщасливішим у моєму житті».

«Займатися музикою мріяв з дитинства. Вмів грати на скрипці, мандоліні, балалайці, сопілці, — говорив маестро. (З інтернет-статті «Анатолій Авдієвський мав проблеми із серцем» — http://gazeta.ua/articles/people-newspaper/_anatolij-avdiyevskij-mav-problemi-iz-sercem/688337).

«Коли Анатолій Тимофійович з хором проїжджав трасою «Київ — Одеса», автобуси зупинялися навпроти розташування Цебрикового, де похований батько диригента, і маестро декілька хвилин стояв у степу на колінах…», — пишуть вже згадані «Факты».

Так, не забував великий маестро свою малу батьківщину — нашу улюблену Одещину, на просторах якої зріс, загартувався духом, просяк любов’ю до неньки-України, прославляючи і відстоюючи її національну культуру все своє життя.

«Незабутні концерти ставив у Великій Михайлівці прославлений хор ім. Григорія Верьовки під керівництвом нашого земляка Анатолія Авдієвського. З великим сумом взнала про його відхід у Вічність», — з болем у серці написала мені в електронному листі багаторічна завідуюча Центральною районною бібліотекою Великомихайлівського району шановна Людмила Миколаївна Бабінчук.

І саме в Одеській філармонії провів свій прощальний концерт Анатолій Тимофійович, заспівавши дуетом з однією з хористок.

«Але ж концерт був! Сила силенна! Авдієвський був радісний, привітний, багато розказував про свою рідню, про Цебрикове, де минули його дитинство і юність і звідки він пішов у велике і славне життя (хоча було помітно, як йому важко фізично). Голос його потужний! І це в такому віці! Вперше почув, як він особисто співає», — ділився своїми хвилюючими враженнями Микола Заєць…

…І ховали Анатолія Тимофійовича з любов’ю та величезною пошаною. Море людей було і в Будинку хору ім. Г.Г. Верьовки на бульварі Шевченка, 50/52, і в Національній музичній академії ім. П.І. Чайковського, де викладав А.Т. Авдієвський, і на Алеї Зірок (Хрещатик, 15), де ще за життя встановлена його зірка, і в кафедральному соборі Святого Володимира у Києві, де його відспівували більше десятка високого рангу священиків Україн-ської православної церкви Київського патріархату на чолі з єпископом Агапітом, і на Байковому кладовищі, де його покладено в рідну землю, яку він так самовіддано прославляв у світі. З численних репортажів та публікацій з цього сумного приводу достатньо лише назвати заголовок однієї з них: «Ще не бачили, щоб на похорон так багато людей сходилося» — у Києві поховали Анатолія Авдієвського».

Делегація із Цебрикового, до складу якої входили колишня і нинішній очільники селищної ради — Тетяна Іванівна Матрос і Володимир Франкович Барнасевич, директор місцевого професійного аграрного ліцею Анатолій Опанасович Горчев (до речі, мій однокласник) та інші земляки Анатолія Тимофійовича Авдієвського, які разом зі мною і моєю дружиною віддали йому останню пошану, з великою гордістю слухали теплі, щирі слова рідних, колег та друзів Великого Маестро. В душу мені запали епітети та порівняння: «уні-кальна людина», «людина з вели-кої літери», «геній світового значення», «великий українець», «патріот і великий син української нації» та інші, всіх і не згадаєш. А проректор Національного університету ім. М.П. Драгоманова, Інститут мистецтв якого довгі роки очолював А.Т. Авдієвський, навіть порівняв геній Тараса Григоровича Шевченка з генієм Анатолія Тимофійовича Авдієвського, висловивши надію, що вкупі з Великим Кобзарем Анатолій Тимофійович із неба продовжуватиме служити і допомагати любій Україні.

Анатолій Тимофійович Авдієвський був не тільки вкрай талановитим та обдарованим (крім своєї роботи диригента і художнього керівника хору, він гарно малював — пейзажі, портрети, автопортрети, був різьбярем по дереву, як він сам зізнався на одному з відео), а й дуже сміливою і мужньою людиною. В інтернет-статті «Анатолій Авдієвський мав проблеми із серцем» з його слів дізнаємося: «У радянські часи мене кілька разів хотіли зняти з цієї посади як націоналіста. На початку 1970-х завідувач відділу пропаганди Київського міськкому партії навіть підготував документи для відкритого суду наді мною. Звинувачував у тому, що хор Верьовки виконує лише українські пісні. Сказав я тоді першому секретарю міськкому партії: «Якщо вам це не подобається, то перейменуйте нас на хор пісень СРСР, тоді будемо співати хоч узбецькі, хоч татарські». Через 10 років ситуація знову повторилася. Наприкінці 1980-х побачили націоналізм у фольклорній опері «Цвіт папороті», музику до якої написав Євген Станкович. Я і тоді відстояв свої позиції, хоча запросто могли мене звільнити. У таких випадках на компроміси ніколи не йшов».

Останнім часом Анатолій Тимофійович висловлював глибоке занепокоєння скасуванням Міністерством освіти України викладання співів і музики в загальноосвітніх школах, посилався на висловлювання свого земляка за місцем народження — уславленого педагога з Кіровоградщини Василя Сухомлинського про те, що «музика, її мелодика, краса та задушевність здатні перевиховувати, змінювати на краще маленькі серця його підопічних. Вона є першочерговим засобом морального та розумового виховання людини, джерелом благородства серця та чистоти душі».

У листопаді 2015 року Анатолій Тимофійович разом зі своїми колегами, Героями України Мирославом Михайловичем Вантухом, генеральним директором-художнім керівником Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. Вірського, та Михайлом Юрійовичем Резніковичем, генеральним директором-художнім керівником Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, підписали лист-звернення до Президента України з проханням не допустити прийняття Верховною Радою нової редакції закону «Про театри і театральну діяльність», який сьогодні вже пройшов перше читання і за яким для працівників культури запроваджується контрактна система, двовладдя (директор, або генеральний директор театру і художній керівник), що призведе до конфлікту, особливо зважаючи на ту обставину, що за своєю посадою директор, який відповідатиме за адмі-ністративну та бізнесову діяльність, вивищується над художнім керівником, який відповідатиме за професійну майстерність творчого колективу. Повертаються часи «бізнесового і художнього конфлікту інтересів», який за часів президента Л.Д. Кучми вдалося прибрати і який, на думку авторів листа, зруйнує уславлені художні колективи України та не дозволить розвиватися українській культурі.

Як розповіла мені після панахиди одна з колег А.Т. Авдієвського, чиновникам з Мінкультури такий сміливий вчинок трьох Героїв України не дуже сподобався. Але будемо мати надію, що Президент України до них прислухається. Петро Олексійович Порошенко висловив співчуття рідним та близьким Анатолія Авдієвського у зв’язку із його смертю: «Ми втратили митця, який підніс національне хорове мистецтво на світовий рівень, творчість якого наповнювала горді-стю за рідну землю та її народ. Все своє життя Анатолій Тимофійович віддав утвердженню багатства і краси української пісні — духовного коду нації».

Нам, землякам Великого Митця А.Т. Авдієвського, треба зробити все належне для увічнення його пам’яті. Не про мене зараз мова але, вважаю, не випадково мене, земляка Анатолія Тимофійовича, Господь надихнув на поетичну посвяту Майстрові, яку я написав 25 березня і назвав «Спомин про велетня й людину». Ось рядки з неї:

…Затих чарівний соловей —

Наш світоч всеземної слави!

Мов Аполлонів син Орфей,

Чи той Боян, що Київ славив.

Помер. Та Хор його живе!

Живе для нас в лиху годину!

І спів його нехай зове

Спомин про Велетня й Людину!

Знаю, що зараз вирішується питання про перейменування однієї з вулиць Цебрикового (можливо, й центральної вулиці Леніна) на вулицю Анатолія Авдієвського. У місцевої влади є намір у перспективі замовити і встановити в центрі селища пам’ятник чи погруддя Анатолію Тимофійовичу та барельєфи на Цебриківській середній школі, в якій він навчався, місцевому Будинку культури, де він наприкінці далеких післявоєнних років брав участь у художній самодіяльності.

Все це добре. Дуже добре! А ще нам треба подбати про те, щоб і в «Вікіпедії» заповнити принизливу для нас, жителів Великомихайлівщини, прогалину. Вказуючи на місце народження Анатолія Тимофійовича Авдієвського на теренах Кіровоградщини, в статті «Вікіпедії» зазначається, що він закінчив «Одеське музичне училище…», потім «Одеську консерваторію...» і далі за текстом. Жодного слова про дитинство і юність у рідному Цебриковому! Жодного слова! Така історична несправедливість (на яку з огляду на притаманну йому величезну скромність не звернув увагу і сам А.Т. Авдієвський) має бути виправлена. Ми, краєзнавці, письменники, вважаємо це за свій священний обов’язок.

Насамкінець. Хочу, аби ви всі разом зі мною погордилися ще й тим, що такі люди, як наш славно-звісний земляк (земля йому пухом і царство небесне!), народжуються лише раз на століття чи й навіть на кілька століть (про це також зазначив у траурній промові друг і творчий колега Анатолія Тимофійовича Мирослав Вантух). Жодна людина в історії України не керувала художнім колективом понад 50 років! Як наголосив патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, вітаючи 9 березня у Київській філармонії ювіляра на урочистостях з нагоди цієї визначної події: «Якби Анатолій Тимофійович не був такий потужно духовний і талановитий, яким він є (а все це від Господа Бога), він би не керував стільки років — півстоліття! — високомайстерним художнім колективом, зробивши його уславленим на весь світ!».

Браво, Маестро! Браво! Не знаю, чи є ще в світі такий приклад! А в нас, у мешканців славної Великомихайлівщини й Одещини загалом, він є. Цінуймо ж його і виховуймо на прикладі нелегкого, але почесного життя цієї неперевершеної особистості майбутні покоління! Покоління митців такої ж вулканічної потуги, хотілося б бути певним, яким був наш незабутній Анатолій Тимофійович Авдієвський! Ой, як хотілося б!

м. Київ.