У 2016-у минає двадцять років після завершення ядерного роззброєння України 1 червня 1996-го остання ядерна бомба залишила територію України і відтоді наша держава входить до числа майже 200 країн, що не мають ядерної зброї. З нагоди річниці відмови України від третього у світі ядерного потенціалу Одеський центр з питань нерозповсюдження при ОНУ ім. І.І. Мечникова за підтримки Шведської агенції радіаційної безпеки наприкінці квітня провів «круглий стіл» на тему «20 років ядерного роззброєння України: підсумки та уроки».

Зі вступним словом перед учасниками зібрання виступили ректор Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова професор Ігор Коваль та директор Інституту соціальних наук цього вишу Сергій Глєбов.

У роботі «круглого столу» взяли участь провідні українські та закордонні експерти у галузі безпеки. Зокрема, Борис Тарасюк — народний депутат, міністр закордонних справ України у 1998 — 2000 та 2005 — 2007 роках, Юрій Костенко — народний депутат трьох скликань, міністр екології та ядерної безпеки України у 1992 — 1998 роках, Григорій Перепелиця — директор Інституту зовнішньої полі-тики Дипломатичної академії МЗС України, Сергій Галака — професор Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Іван Заєць — народний депутат шести скликань, Сергій Гриневецький — народний депутат трьох скликань, голова Одеської облдержадміністрації у 1998 — 2005 роках, Володимир Дубовик — директор Центру міжнародних досліджень ОНУ ім. І.І. Мечникова, Олексій Їжак — заступник директора Дніпропетровського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень України.

У режимі скайп-конференції до «круглого столу» долучилися посол США в Україні у 1998—2000 роках Стівен Пайфер та спеціальний представник президента США з питань ядерної безпеки у 1995—1996 роках, посол США з особливих доручень Джеймс Гудбі.

У нинішній непростій для України ситуації тема ядерної зброї є особливо актуальною і дискусійною. Багато хто вважає, що Україні слід відновити ядерний статус. За словами директора Одеського центру з питань нерозповсюдження Поліни Сіновець, «зважаючи на анексію Криму та АТО на Донбасі, лунає багато голосів, які засуджують відмову від ядерної зброї як найпотужнішого елементу стримування. Тема ядерної зброї широко експлуатується, і навіть в популярних соціальних мережах зараз можна знайти петиції на підтримку відновлення ядерного статусу України». Втім, Поліна Сіновець поставила під сумнів можливість та доцільність повторного входження України до вузького ядерного клубу. З нею погодилися всі інші кваліфіковані експерти, присутні на «круглому столі», оскільки зараз Україна не має ні технічних, ні економічних можливостей для створення власної ядерної зброї, та й, власне, не потребує її, оскільки її набуття не тільки не вирішить проблеми безпеки України, а й зробить нашу державу жертвою повної міжнародної ізоляції.

Як уже мовилося, багато хто в Україні зараз жалкує за втраченим ядерним арсеналом. Можна часто почути думку, що, мовляв, оскільки нині неможливо набути ядерну зброю, то не потрібно було віддавати її у 1990-х, тоді, коли вона дісталася Україні як величезний бонус до щойно відновленої незалежності. Втім, детальний аналіз історії українського ядерного роззброєння, проведений учасниками «круглого столу», довів, що насправді ядерна зброя для молодої України виявилася не цінним призом, а обтяжливим і небезпечним тягарем, якого треба було позбутися. Борис Тарасюк, один із тих, хто творив історію ядерного роззброєння України, поділився своїми спогадами про дуже непросту міжнародну ситуацію, в яку потрапила наша країна на зорі своєї незалежності через зволікання зі знищенням успадкованої від СРСР військової ядерної інфраструктури. За його словами, «у 1992—1993 роках медійний імідж України був вкрай негативним. Україна фактично подавалася у провідних ЗМІ як держава-парія, а Леоніда Кравчука порівнювали із Саддамом Хусейном. І в НАТО, і в Європейському Союзі нас завжди повертали до питання ліквідації ядерної зброї на території України».

Таким чином, лише вихід України з ядерного клубу гарантував уникнення загрози повної міжнародної ізоляції та відкривав шлях до інтеграції у світове співтовариство і плідної співпраці з передовими західними країнами. В умовах, коли не лише Росія, а й провідні західні держави тиснули на нашу новонароджену країну, вимагаючи позбутися найпотужнішої на планеті зброї, коли, до того ж, не було ні фінансових, ні технічних можливостей утримувати та контролювати величезний ядерний арсенал, в українського керівництва не було жодного іншого вибору, крім того, щоб назавжди розпрощатися з небезпечним ядерним статусом. Альтернативою цьому, зазначив Борис Тарасюк, була втрата незалежності та перетворення України на частину Росії.

Як підкреслив Юрій Костенко, на початку 1990-х в українському уряді та парламенті взагалі не обговорювалося питання збереження ядерної зброї. «Ніхто ніколи на політичному рівні не ставив завдання стати повноцінною ядерною державою, щоб використовувати цю зброю в системі захисту нашої держави», — зауважив він. Переважна більшість політиків чудово усвідомлювала небезпеку слідування шляхом Північної Кореї та була одностайною у тому, що Україна має стати без’ядерною. Дискусії точилися переважно щодо того, яким саме чином та в які терміни слід позбуватися небезпечної радянської ядерної спадщини. За словами Юрія Костенка, Україні довелося витратити десь 4—6 мільярдів доларів на демонтаж радянської ядерної інфраструктури, тоді як середньорічний бюджет на початку 1990-х складав лише 8 мільярдів доларів. На думку Юрія Костенка, виконуючи свої зобов’язання щодо ядерного роз-зброєння, українське керівництво повинне було домогтися, щоб процес цього роззброєння відбувався коштом західних країн та Росії, а не лягав важким тягарем на нашу державу, яка потерпала від гострої економічної кризи. На жаль, визнав він, ядерне роззброєння фактично перетворилося у «ядерне розорення» України.

Отож учасники «круглого столу» були далекими від спекуляцій щодо можливості відновлення ядерного статусу України та від ностальгії за втраченим арсеналом. Натомість, експерти розглянули більш насущні проблеми безпеки України в умовах відсутності ядерної зброї та порушення Будапештського меморандуму, положення якого обіцяли нашій державі захист від зовнішньої агресії. Всі присутні погодилися на тому, що євроатлантична інтеграція була б найкращим варіантом покращення української безпеки, хоча не всі поділяють думку, що НАТО погодиться прийняти Україну до своїх лав. Втім, Іван Заєць, який нині є заступником голови громадської організації «Рух за Україну в НАТО», очолюваної екс-президентом Леонідом Кравчуком, запевнив колег, що, за його даними, напередодні Варшавського саміту НАТО перспективи України на членство в Альянсі вимальовуються виразніше, хоча це може статися не одразу. На думку Івана Зайця, Україні слід твердіше наполягати на своєму членстві й опиратися насамперед на підтримку тих представників блоку, які готові рішучіше діяти щодо Росії. Першим кроком має стати подання заявки на вступ до НАТО.

Результати «круглого столу» мають важливе наукове та практичне значення. Експерти запропонували конкретні рекомендації щодо покращення безпеки України, які можуть бути використані керівницт-вом країни. Матеріали заходу ляжуть в основу фундаментальної наукової праці «Ядерна історія України», яку зараз готує Одеський центр з питань нерозповсюдження. Ця наукова робота стане унікальним аналізом еволюції україн-ської ядерної програми від радян-ських часів до сьогодення. Її публі-кація кількома мовами планується у 2017 році. Без сумніву, вихід у світ книги про ядерну історію України стане важливою подією у науковому житті.

Олександр ЧЕБАН,

кандидат політичних наук, науковий співробітник

Одеського центру з питань нерозповсюдження

ОНУ ім. І.І. Мечникова.